Мор – Валерій Шевчук

День тоді був похмурий, і я мчав верхи дорогою, бувши нарошним єпископським посланцем. Мене ніхто не супроводжував, бо й місія моя була особлива: мав завезти листа луцькому владиці, не дуже звертаючи до себе сторонні очі. Сонце виливалося з-за хмар і грало на мокрій од недавнього дощу землі. Я майже доїхав до самого міста і певний був, що мандрівка моя минула без лихих пригод. Через це дозволив собі перепочити й подихати медвяним післядощовим повітрям. Спонукало до того ще одне: побачив я неподалік дороги чудову білу грушню. Вона цвіла, ніби свята, — ніжне прядиво огорнуло її тонке віття, призеленене покровом ще клейких листочків. Я не вельми чутливий до натуральних окрас, але тут було на що подивитися. Окрім того, як я вже казав, пройшов перед цим малий дощ, а земля під грушнею залишилася суха.

Я зіскочив із коня, пустивши його самопас, а сам приліг, вдихаючи на повні груди тонкий і солодкий аромат. Дивне почуття я пережив наступної хвилі. Здалося мені, що розчиняюся поміж зелені: волосся зростається з небом, як гілляччя, ноги входять у землю і розростаються корінням. І росту я в світі, ніби дерево. Я перехрестився, щоб остерегтись: чи не диявольське це наслання, але чари не зникли; більше того, мелодійно задзвонили далекі дзвони — а це для мене завше солодка музика, — і я почув божественно високий спів.

Дорогою простувало троє: один тяг на спині вертеп, другий — звізду, а третій — клунок із ляльками. Я помахав їм на привітання, бо мав на душі лагідний і пригідний настрій. Але вони сприйняли це за знак зупинитися й одночасно повернули в мій бік свої страхородні обличчя: очевидно, понапинали на обличчя машкари. Я перехрестився, як годиться, тобто так, як заповідав нам святий Іоанн, і чемно вклонився подорожнім, адже бог і наша віра велять ставитися з пошаною до наймізерніших — серед них часом може заховатися і якась немала свята персона.

Пришельці вже стояли, розвернуті до мене, і розтуляли та затуляли роти. Я напружив слух, боячись згубити хоч би одне слово, адже тут могло діятися і щось непожиточне мені; однак, певне, за гріхи мої, не удостоївся почути, про що вони Там гомонять. Але щоб не видаватися нечестивим, упав серед дороги на коліна й попросив дозволу омити ноги цим блаженним, хоч поблизу води й не було.

Після того до мене вже дійшов голос. Звучав крицево, негнучко. По вертепі саморушно бігали ляльки, і я ледве розпізнавав їх. Мені раптом здалося, що вони розігрують щось із мого власного життя, але наступної хвилі доміркувався, що коли б так, то були тут речі мене осмішуючі. Через це я й подумав, що йдеться тут не про таку комашку, як я, а про вище й символічне. Зрештою, й пісню вони співали нечітко, і я аж упрів, намагаючись розібрати слова. Однак нічого особливого вони не співали; здається, колядку, хоч і дивно було: колядують у травні, і я не намагався шукати в тому сокровенного смислу: не завжди це легко чинити. Окрім того, не нам пізнавати недовідому божу волю, тож я не став судити тих чудних колядників, а тільки розуміюче закивав головою — хвалили вони бога, а чого більше! Я навіть почав підспівувати, бо цю колядку знав з дитинства, і хоч утрапляв не зовсім у лад, нам співалося незле. В очах застрибали сонячні блискоти, і, здалося, чути стало звідкілясь голосний стукіт копит, наче промчав дорогою табун коней. Зрештою побачив я і тих коней — мчали потужною лавиною, витягшись у стріли, — всі білі! Було, в тому особливе передвіщення, але я ще не зрозумів до ладу його научаючої сили.

— Хіба ти й досі не збагнув? — прочув я владний крицевий голос.

— Збагнув, — збрехав я мимоволі, не бажаючи постати дурником перед лицедійниками, бо коли явилися вони мені уві сні, хто зна, що воно за сила. — З божої волі, — поважно прорік я, — усе зрозумів.

Я зирнув на вертеп, одна із ляльок мені підморгувала. Не відчув од того загравання утіхи і не відповів на оте піддобрення: моргав мені Ірод. Я знову розважно поклав на груди хреста, навіки осудивши того гидкого бузувіра.

Троє подорожан повернули до мене лиця. Вже не співали, і я раптом помітив, що хилить на вечір. Уздрів на небі хмари, облиті червоною барвою, і подумав: а що, коли це наука мені; кров повинна бути! Здається, то було виразним передвіщенням, а коли так, треба мені й це взяти на зуб. Я вдарив низького поклона перед тими злидарями і, мені здалося, недаремне.

Червоне коло сонця лягло на землю. Тепло дихала земля, від полів парувало, вивітрювався недавно пущений за землю очисний дощ. Грушня, біля якої зупинився, запахла так одурманливо, що мені у голові запаморочилося, і я раптом відчув, що сльози покотилися по обличчі.

— Боже великий, — прошепотів я. — З'яви мені виразніше волю свою. Навчи мене, що діяти маю в цьому світі, щоб таки доступитися твоєї благодаті.

Наступної хвилі я почув цокіт копит: од мене хутко віддалялися три вершники, заносячи з собою і вертеп, і звізду. Спершу мені здалося, що це неласка мені, але, розміркувавши, я таки збагнув послане мені знамення. Тож скочив і собі на коня й метнувся за ними. Горлав, щоб вони почекали, щоб спинилися й вислухали, бо я таки хотів із ними порадитися. Я мчав так, що вітер забивавсь у горлянку, аж доки не підхопила мене незрима сила, викинула із сідла, і я полетів над землею, плавко покручуючися.

І тут виникла біля тієї грушні, у полі тому, висока постать без обличчя, але в одежі, без ніг, але в черевиках, без рук, але з хиткими, як у живого, рукавами. Вона ступала через поле, а 'може, пливла; здається, кудись поспішала; здається, їй треба було когось у цім полі наздогнати. Вона раптом зупинилася й побачила на землі розіп'ятого чоловіка. Лежав, ніби неживий, ніс сизо світлів, великий і трохи дивний — цей чоловік спав, а може, й непритомний був; рота він розтулив і шкірив до неба жовті зуби. І той, ко-торий прийшов сюди, як тінь, той, котрий зацікавився раптом цим соньком чи знепритомнілим, відчув у грудях гострий біль. Йому дихання заклало від того, бо щось пізнав він неспівмірне між собою і тим розіп'ятим чолов'ягою з таким чудним носом. Постать озирнулася, ніби шукала на чому оперти погляд, і помітила позад себе ще одну тінь. Здивувалася, бо то не була тінь власна, стояла вона збоку, ще більш розмита, ніж він сам: мала поставу ченця Григорія, навіть була перетиснути в поясі очкуром так само, як він. Тоді тому високому й безликому незвідь од чого стало весело, і закинув він голову, як закидають, коли сміються. Але довкола стояла неозора тиша, як поле це і як забуття, в яке потрапив отой, на землі розіп'ятий.

Я здригнувся й прийшов до тями. В роті у мене було сухо, а голова запаморочено покручувалася. Звісна річ, на тілі не мав я й подряпини, хоч і падав начебто з коня, — кінь мій пасся неподалік. Я лежав під грушнею і розмірковував про той чудний сон чи видіння. Завжди вірив у сни і завжди бажав знати їхнє тлумачення. Серед моїх нечисленних книжок сонник був чи не найулюбленішою. Але сонник цей сон навряд чи розтлумачив би — це мав зробити я самовільно. Отож я й вирішив, що знамення мені майже незрозуміле, а коли так, то можна було якийсь час спокійно полежати і роздивитися крізь гілки ясно-блакитне небо, відчуваючи на душі спокій і мир.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: