Мор – Валерій Шевчук

Мені й справді не треба було зайвих слів. Я зрозумів цього хитруна і задоволено звівся. Дионизій звівся також, розмовою були задоволені ми обидва.

3

Того разу ми засиділись у шинку і вже готувалися розійтися — крім своїх, не було тут ані душі. Врешті, про наш шинок пішла недобра слава — п'яниці, волоцюги, пройдисвіти й інша нечисть воліли нас обходити. Було це мені неприємно — надходила потреба вигадувати нові засоби для ловитви темної риби, котра так мало дбає про бога і сумління. Однак сьогодні я мав чітке про-чуття, щось нашіптувало мені затриматися довше й затримати своїх людей. Сестра моя, як завжди, стриміла у вікні для приманки — бути облудною їй ставало щоразу важче, бо, слухаючи наші розмови, вона переймалася вірою більше, ніж їй належало, і мені доводилося докладати зусиль щоб розтлумачити цій нерозумній голівці, що це воля божа і треба їй упокорюватися. Зрештою, я й сам починав потроху розчаровуватися: людці, які потрапляли в наші сіті, були дрібні, як і гріхи їхні: відьмацтво більш гадане, ніж справжнє, непоштиві слова проти церкви й попів — злочини це, без сумніву, тяжкі, але за ними не стоїть чогось такого, що збуджувало б мене й підносило б до високочинності. Мені праглося здибати злочинця виборнішого, від чого яскравіше проявилася б моя воля служити богові — душа моя прагла вивиситися до недосяжного.

— Вибачте мій гріх, панотче, — раптом долинув до мене солодко-закличний голос моєї сестри.

Ця завчена тирада пробудила мене. Я стрепенувся і відчув, що кров заграла в моїх жилах.

— Хто там? — запитав.

— Якогось ченця чорт несе, вибач мені, господи, — відказала сестра, і ми з нею відразу ж кинулися до дверей.

Чернець бабравсь у сінях, певне, зачинив ухідні двері, а на сходи піти не здогадувався. «Ну, ну, сміливіше!», — підігнав його я.

З темені виступила незвичайна проява. Розтріпане мокре волосся стриміло навсібіч, ряса була порвана, і крізь неї проглядало голе тіло, очі палали, а губи палахкотіли так червоно, що аж прискали. З чуприни в нього стриміла куряча кістка з помиїв, які вилила на нього сестра.

— Ласкаво просимо, панотче, до господи, — сказав я із тремтінням у голосі, смиренно йдучи йому назустріч. — Оці люди, яких бачите, — вчені мужі, які давно на вас чекають…

І мені спала до голови чудова думка. Схилився у низькому поклоні й покірливо прорік:

— Чи не дозволите, пане, омити вам ноги?

— Мені ноги? — здивовано перепитав чернець, підіймаючи затверділу й покриту невимивним брудом ступню. — Але ж, пане, що вам до того?

За столом хтось із моїх людей пирснув, але я повів туди оком, і всі знову набрали поважності. Я знову схилився у смиренному поклоні і так само сумирно сказав:.

— Всі ми, ваша милосте, виховуємо у собі святу, боголюбиму покірливість.

Я поклав долоні на плечі пришельцю і всадив його на лаву. Він, здається, був трохи ошелешений. Це не заважало йому, однак, пасти оком мою сестру.

Я зирнув на його ноги й відчув непереборну огиду — чогось бруднішого й занедбалішого в житті не зустрічав. Але цей жарт вигадав сам, тож мусив омивати ту бридоту, відчуваючи, що мене таки знудить. Зрештою поступився місцем одному із своїх людей — хай і вони виконають святу повинність. Мої люди вміли вестися в подібних ситуаціях, були поважні й серйозні — омивали мандрівника щиро й урочисто. Зрештою це, здається, сподобалося й нашому гостю, він великодушно і, як мені видалося, не без насміху нас благословив.

Сестра готувала на стіл вечерю, і я запросив нашого гостя до скромної учти. Мої люди вже оговталися, двоє навіть підхопили ченця під руки й так обережно повели до столу, ніби був він принаймні єпископ. Я не зміг стримати при цьому усмішки, а сестра пирснула, хоч я зробив їй застережний знак бровами — полошити даремно прибульця не треба було.

Ми повсідалися за стіл, я і мої «вчені мужі», хоч більшість із них ледве уміла написати власне ймення, почали точити таку-сяку балачку, обмінюючись чемними примовками. Я тим часом устиг роздивитися того, кого принесла нам сьогодні доля. Було в ньому щось особливе. Не тямив що, але знав напевне — вороже мені. Хто б він не був, подумалося під ту хвилю, але з моїх рук не вирветься. Але я його сполошив. Здається, надто пильно дивився, бо в його очах спалахнула тривога…

Навколо зависла тиша. Я зрозумів, що дочасно відкрився перед прибульцем, тому увійшов у благочестиву молитву, щоб попрохати в бога вибачення за гріх мій. Я попросив у того, хто всіма нами володіє, аби дав мені до рук оцю жертву. Подякував тому, в кого в руках нитки долі нашої, що вислухав моє бажання і прислав мені зі світу цю дивну рибу.

Чернець тим часом увійшов у балачку з сестрою і грайливо почав залицятися до неї. Мова його була фігурна і придибашна, штучно піднесена, а кінцівки речень звучали співзвучно. Не знаю чому, це мене починало дратувати, а може, не тільки мене — всі ми мимоволі насторожилися, а що повернулися у його бік, чернець знову сполошився і почав кидати оком по мешканню, певне, приміряючись до втечі.

— Гадав, — обізвався я якомога урочистіше, — перш, ніж віддатися богомерзькому ділу і насищати мерзенну плоть, ми б очистилися застольною духовною бесідою.

— Але це буде жахне, бо тут чудово пахне! — фігурно сказав чернець, втягуючи носом повітря: пахло і справді незле. Він почав правити ще якісь фігурні теревені, і в мене від того патякання біля ока почав посмикуватися живчик. Зрештою, виявився не такий уже несміливий, бо і без нашої, господарів, волі, присунув до себе мису, самовільно взяв шматок м'яса й почав так наминати, що нам аж заздрісне стало. При тому він щедро попивав мед, якого не взяв би в рота жоден із нас, — був той настояний на любасному зіллі. Отак ївши і пивши, він сипав фігурними словесами про світ і про те, як він його розуміє. Я слухав, наставивши вухо, бо це вже було цікаво. Ми всі намагалися не пропустити в цих розумуваннях жодного слова, сподіваючись вловити щось гріховне й недозволене. Наші сподіванки справдилися цілком — не довелося довго й чекати, бо відразу він заперечив святість ченців-угодників, котрі спасаються, бачте, відсторонившись од світу. «Чудово», — подумав я, багатозначно позираючи на своїх людей, вони також пильно прислухалися, але я не був певний, чи добре вони розуміють оту чудернацьку мову. Були, як і я, ніби сито, крізь яке просівається полова слів: непотрібне відсівається, а кукіль і недогідні речі, варті огуди, лишаються на сітці. Чернець тим часом просторікував, зовсім втративши обережність; здається, так подіяла на нього їжа, а може, й питво. При цьому він позирав не так на нас, своїх співрозмовників, як на мою сестру, котра, з усього видно, таки впала в його гріховницьке око.

Я підморгнув своєму найближчому помічнику Йосипові Каль-ковському, єдиному серед нас справді ученому, щоб той ще більше підігрів ченця до богомерзького патякання. Чернець тим часом набивав собі пельку; певне, був голодний, бо кидав їжу у себе, як у прірву. Його обличчя стало вмиротворене, навіть куряча кістка, якої він і досі не завважив у волоссі, не різала так наші очі.

Дивився на цього ситого й задоволеного чоловіка, і мимохіть подумалося мені, що ворожнеча, якою запалюються люди, й справді йде від нашого первородного прокляття. Не було б його, ми мирно ходили б в отарах на лоні природи нашої, харчувалися б травою і не ладнали б один супроти одного підступів. Диявол не кошлатив би наших душ, і не треба було б тоді святої і завзятої війни за чистоту віри й сумління. Не було б на світі з'їдливого змагання, бо земля наша простора, і як усім стає місця на ній, коли відходимо у небуття, так стане місця й меншому нашому числу, котре існує.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: