Але цей мій миродавчий настрій тривав недовго. Бо я побачив, що пришелець їсть пожадно все-таки м'ясо, і що його благодушшя — ситість хижака. Я примружився і, здається, побачив на плечі в нашого гостя малого й чорненького з хвостом — притулив той до його вуха роздуті губи і щось шепотів.
Йосип Кальковський цього разу повівся не найкраще. Замість того, щоб підтримати богохульську розмову, він удався в богословський диспут, від чого швидко всім нам стало нудно — сита нашої, так би мовити, завзятливості не знаходили тут поживи, чернець виявився навіть дотепніший і вправніший за Йосипа — очевидно, немало вчився по школах. Я моргнув Кальковському, щоб кінчав цю балачку.
В цей час чернець пригладив волосся й натрапив на курячу кістку. Дехто з нас знову пирснув, бо він витріщився на ту кістку, ніби це й справді була якась дивовижа. Відтак звівся і попросив у сестри дозволу помитися. Я дав очима сестрі згоду, бо й це грало нам на руку, і вона повела його в мивницю. Чернець подався за нею з такою готовністю, навіть спритом, що ми мимоволі перезирнулися.
— А що, панове, — сказав я, коли за ними зачинилися двері. — Здається, втрапив до нас у руки добрий птах.
Ми засміялися і взялися до їжі, бо за той час, поки їв чернець, ніхто з нас і не доторкнувся до неї. Тепер би і він міг би помилуватися з нас — ми пильно наминали й жартували, залишаючи без ужитку тільки той злоякісний мед — так обідають добрі мисливці після шалених гонів. Але наше полювання тільки почалося, і я дозволив своїм людям тільки трохи втішити черево. Вдарив кулаком по столі — ми посхоплювалися з місць і кинулися притьма по сходах у темний передпокій — за нашими передчуттями, там уже мало щось пожиточне для нас відбутися.
Темрява у передпокої була густа й напружена. Ми щасливо стовбичили там, наповнюючись чудним захватом, адже зараз мало статися найважливіше. В глибині дому загомонів чернець і моя сестра, потім сестра скрикнула, але я притримав кількох надто гарячих, що вже готувалися ввірватися до любасників. Здається, мої сподіванки справджувалися більшою мірою, ніж сподівався, — чернець виявився не тільки вільнолюбцем, але й похітником. «Ось він, один із занепалих, — подумав урочисто я. — Ось той, котрий сіє на землю скверну й поганить нашу святу віру. Тяжко доводиться нам боротися, викорінюючи цю огидь на славу божу, важка принука нам чинити над ними суд!»
У комірчині, де була мивниця, чернець з моєю сестрою завовтузилися вже зовсім недвозначно, і мої люди, не чекаючи мого зволення, кинулися туди, шалено гупаючи чоботиськами й натхненно розмахуючи руками.
4
Ми витягли у світлицю непритомного й побитого ченця й кинули на стола. Один з моїх людей скочив у мивницю по воду і за мить облив гріховодника з ніг до голови. Чернець очуняв і, певне, немало злякався, побачивши всіх нас, зусібіч схилених над ним.
Мій голос звучав грізно. Я спитав у того нечестивця про монастир, до якого він належить, хто настоятель його і чому він не тримається монастирських стін, а волочиться?
Чернець заговорив, і те, що він сказав, змусило нас ще більше здивуватися. Звісно, не був це ніякий чернець, а один із тих облудників, котрі вдають із себе святих людей, щоб богомерзько тинятися по землі, виманюючи в людей подаяння і сіючи повсюдно злочестиву плевелу.
— Значить, ви не стриглись у чорне духовенство? — спитав я.
— Не мав у тому потреби, — легковажно обізвався псевдочернець і знову завівся, фігурно й по-дурному патякаючи про якесь там внутрішнє вдосконалення.
— Саме для цього вам конче потрібно ґвалтувати шинкарок? — не без насмішки спитав я.
Всі засміялися, а псевдочернець обурився. Виявляється, він не ґвалтував сестру, а входив у гріх при її добрій згоді. Навіть закликав її посвідчити свій нахабний наклеп, але засоромлена сестра вже втекла звідсіля і, певне, десь рюмсає зачинившись.
«Ось вони, вільнодумці, — подумав я, — молотильники красних слів, ось їхнє диявольське нутро: розпуста і гріховність, занепад духовний, геєна пекуча».
Холодний і незрушний спокій оповив мені душу: вже не мав я ні сумнівів, ні співчуття.
Звісно, він знав, що за перелюбство мали б покарати його смертною карою. Може, через те зірвався зі столу і з розгону вдарився об двері, якими зайшли ми сюди. Але двері, звісна річ, було зачинено, і на цю мізерну його потугу ми тільки зареготалися. По тому він кинувся до ніші, де було вставлено вікно. Але там були залізні штаби, і ми не без утіхи простежили за його одчайдушним борсанням.
— Набігалися, пане? — спитав я. — Коли так, сідайте, щось нам розкажете.
Він почав виправдовуватися й плести щось несвітське, а нам було не без утіхи дивитися, як пострілюють перелякано його малі, гострі оченята. Здається, язик його молов одне, а мозок працював над тим, як би позбутися халепи. Але все це було даремно, бо не такі ми дурні.
«Це не простий ворог, — розмірковував я, дивлячись, як завзято намагається він виправдатися. — Це серйозний і запеклий ворог. Мені з ним буде нелегко, але хіба я цього не бажав?»
Дивився на нього. Хтось, глянувши збоку, міг би засумніватися, що перед нами — грішник і нечестивець. Чоло його високе, а очі світили гарячковим пломенем. І, дивлячись на це обличчя, я раптом відчув, що незвідь од чого в моїх жилах почала застигати кров…
Сіроносому здалося на мить, що він виключається з цього світу, щось несподіване й дивне ворухнулося йому в душі, щось тривожно обізвалося й увіч проявилася чиясь присутність; можливо, отого, котрий забрав пізніше його «я». Більше того, відчув на мить особливе з'єднання зі своєю жертвою, начебто і він, і цей несамовитий грішник — щось одне. Це було дивно відчувати, йому заболіло раптом у грудях, обізвалося щось, чи заграло, чи, може, причулася музика, спів вертепників, котрі привиділися, коли спав під квітучою дикою грушнею. Тонкий острах, а може, розкаяння заявились у ньому, м'який дим, але все це відразу почало розтавати, і він, дивлячись у вічі своєму противенцю, пізнав, що його супротивник такий живий чоловік, котрий сам себе поганим ніколи не називає. Це було якесь тимчасове задурманення, якого не знав раніше, а може, й справді той, котрий пізніше забрав його «я», застогнав, відчувши гостру з ним неспівмірність? Сіроносий стріпнувся і крутнув головою, намагаючись отямитися…
Я стріпнув головою, бо стало мені на мить маркітно, і мої люди сприйняли це за сигнал. Найдужчий серед нас і найуправніший у катівському ділі скрався за спиною богохульника і вдарив його довбнею. За мить мої поплічники схопили псевдоченця за руки й ноги і потягли в сутерен, котрий з'єднував цей шинок із підземеллям. Там мучився й доживав своє не один диявольський виплодок.
Я ішов останній і вже хотів ступити у підвал, коли почув швидкі сестрині кроки. Вона майже бігла до мене — була бліда ніби стіна.
— Що ти хочеш робити з цим чоловіком? — спитала вона, ледве розтуляючи вуста.
— Нічого страшного, — сказав я спокійно. — Порозмовляємо з ним про віру й інші святі речі. А що тебе турбує?
— Але ж, брате, — прошепотіла вона. — Хіба ти не помітив? Ви схожі з ним як дві краплі води!…
Я розсердився. Навіть розкричався на неї, бо молола казна-що. Рушив слідом за своїми людьми й наказав тягти нечестивця в комірчину, куди ми саджали не кожного. Відпустив своїх людей, бо захотілося мені побути самому: сестрині слова трохи стурбували мене. Походив трохи по сутерену, заспокоюючись, а тоді завітав до в'язня. Запалив свічку й придивився до нього, наблизивши вогонь до обличчя. Сестра, звісно, молола нісенітницю: чоловік цей не був схожий на мене аніскілечки. Більше того, все в ньому таке відмінне: був високий, а я низький, мав невеликий ніс, а я чималий. Лоб його — крутий і нависав над очима, тоді як у мене лоб плаский. Волосся мав густе й чорне, а я русяве й рідке.
Але все— таки щось дивне відчув, сидячи біля нього, щось мене стурбувало й примусило робити висновки обережніше. Вирішив дочекатися, поки він опритомніє. Бранець постогнував і морщився, очевидно, йому боліло. Я дивився на нього холодним, осклілим поглядом, і, здається, саме від того він очуняв. Глипнув очима і здригнувся, побачивши мене.