— Чи вам упадати у зневіру? — глухо сказав він. — Адже чудово знаєте й інше. Мине нещастя, і місто заживе так, як раніше. Через десять років мало хто про це й згадуватиме.
— Маєте рацію, — погодився моровий бурмистер. — Я й справді пережив кілька моровиць. Але це не значить, що після такого людина чогось у собі не губить. Людина дивно безпомічна перед нещастями, але вони мало чому її учать.
— Страшніший не той мор, — так само глухо сказав странній, все ще не відриваючи очей од бенкетників, — Страшніше, коли людина стає порожня, як випита кухва.
Довкола стрибала юрба танцюристів. Молодь розважалася. Шпарко витупували по камінні патинками й босими ногами. В повітрі стояв сухий, солом'яний шурхіт, і його не могли заглушити ні музики, ні покрики. Так само вони не могли заглушити безнастанного зудіння мух. Стало зовсім гаряче, сонце викотилося над місто, спинилося і аж поменшало, стільки висіювало проміння на майдан. Старий, котрий турнув страннього, сидів під однією з кухв, обпершись об неї спиною, і щось мурмотів, здається, співав. Інший старий стояв біля кухви, черпав вино горням і подавав спраглому, дивлячись із радісним захопленням, як воно зникає в горлянках. Коли ж питваки струшували краплі з порожнього дзбанка, дід сміявся, показуючи вищерблені зуби.
— Може, наше життя, — глухо казав странній, — потребує влиття свіжої крові? А може, ми живемо на якомусь зламі, пане бурмистре! Наш час — час утомлених людей, які весь час чогось очі-, -кують.
Те, що він сказав, здивувало навіть його самого — ніби хто вкладав йому в уста чужі слова. Але в ньому щось зрушилося: зламав у собі якусь давню перепону: хотілося говорити.
— Ми всі потомлені й пригноблені. Зупиняємося на середохрестях і розгублено озираємося. Дорога наша дійшла до пересічного каменя, і ми не знаємо дальшого шляху. Єдине, що знаємо: назад не підеш. Є, крім того, ще одна правда: всі, хто йде назад, і всі, хто йде вперед, ідуть назустріч одне одному.
Бурмистер звів до нього дзьоба й дивився здивовано. Здалося странньому, що він аж рота розтулив, такий був зацікавлений. Але ні, стріпнув раптом головою, увінчаною дивним дзьобом, і рішуче махнув рукою.
— Це, що ви сказали, цікаве, — мовив він. — Але ще є, здається, час їх переконати. Бо, наслухавшись вас, можна й віру втратити.
Він знову струснув головою й подався через юрбу до бенкетової зали. Його миттю оточила танцівлива юрба, хлопці й дівчата, які завзято тупали й прокручувалися, корчили гримаси, реготалися і щедро спливали потом. Хапали бурмистра за чорну одежу, примушуючи прокрутитися разом з собою, — він відбивався і рвався вперед…
Странній заплющився: йому захотілося зникнути звідси, тим більше що він ще не висловив усіх слів, які накотом наринули на нього. Йому хотілося говорити, хай і не має він співрозмовника, щоб вилити нарешті з серця те, що так довго в ньому пеклося. Схотілося схопити голову в руки і піти у міжряддя вулиць, бурмочучи свої невиказані слова, — інакше та голова може не витримати. Розірветься тут, серед цього танцівливого виру, як бомба, розметавши дрібні часточки…
Ішов по вузькій, одягненій у камінь, вуличці, в ущелині, Що мала тверде ложе і була розпечена, як казан. Тримався руками за голову: роями проносилися мухи, часом кидаючись на нього — ніби обсипав його сухий дощ; ішов наскільки міг швидко і бурмотів щось про ченця Григорія та сіроносого. Майже приплющив очі: було йому байдуже куди йти, хай ведуть його ноги, куди хочуть. Здригнувся раптом: де він? Так, вдруге він на цьому місці: перед ним був шинок, де зустрілися чернець Григорій та сіроносий. Знову щось потягло його досередини, а водночас і невідомий острах почав оживати.
Він позадкував од цього чудного місця: ні, йому сьогодні не хотілося туди заходити. Озирнувся вражено: здається, вже й вечір заходив, коли це він проминув, день? Вечір спускався з розпеченого неба, а може, йому так в очах потемніло. Повітря ставало рідке і тремтливе: від того дивно зломлювалися лінії стін. Дзвіниці тяглися, здавалося, не вгору, а кудись убік; будинки вже не творили з вулиць ущелини, а розходилися широко, сама вулиця тягла синє полотно бруківки і десь угорі перегиналася: саме там, на тому горбі, й виросло раптом сонне й величезне сонце. Було боляче дивитися на нього, але й вабило до себе, притягувало, ніби величезний магніт. Странній не міг не піти назустріч тому сонцю, бо відчув, що в нього таки з'явився співрозмовник, якому він може висловити свої сумніві: — те, чого не доказав моровому бурмистру. Йому потемніло в очах, і відчував він вечір у себе на карку: скоро доведеться поволочити за собою і ніч. Отак ступатиме назустріч вічному світилу й тягтиме за собою чорний плащ, і біль горітиме в його грудях, великий біль!
— Свіжа кров, — сказав він тому світилу, що так немилосердно сліпило його, сказав крізь зуби, глухо і з притиском, — свіжа кров уливається у витрухлий світ, щоб замістити стару. Вона оновить життя, але прийде час і постаріє й вона. Тоді знову світле стане чорним, а чорне світлим. Тоді важке стане легким, а легке важким, смачне несмачним, а несмачне смачним. Тоді хворе називатимуть здоровим, а здорове хворим, гарне потворним, а потворне гарним. Тоді прийде біль і назоветься радістю, а радість заболить. Тоді убогий забагатіє, але чи збільшиться в тобі, людино, любові?
Здається, він вигукнув оці останні слова. Вони дзвінко розбилися об камінні стіни, які байдуже їх не сприйняли, бо що мертвому каменю до його покрику та болю? Що мертвому каменю до стогону, який раптом виривається з грудей, як і до слів, адже порожні вуста їх промовляли. Порожні груди викинули їх у цей чудний світ, і кому до того діло, що вони, хай і порожні, так щемко і незвичайно болять?
Не міг спинити ні своїх думок, ні спинитися самому. Далеко відійшов од майдану, де кипіла гульня, — вуха йому забивала чорна тиша. Хотів уже забитись у куток і, сидячи там, якось пригасити скажений трем, який трусив його тілом.
Роззирнувся навколо. Що діється з ним, зі світом, з людьми і з цими вулицями? Чи закінчилася боротьба, яку відбув у личинах своїх двійників? Чи готуватися йому до нового дійства, а чи забитись у якийсь кам'яний двір і стати для нього ще одним каменем?
Сонце стояло перед ним, а він майже осліп од того, що невід-ривно на нього дивився. Але не хотів здаватися, не хотів відступати, хотів доказати те, що пробудилося в ньому, ніби вулкан.
— Один за одним пускаємося ми берега, — прорипів він, — забуваємо батьків своїх і матерів, забуваємо науку їхню та біль. Але в своїх розмислах не піднімаємося вище за них, бо ми занадто у цьому світі зарозумілі. Хай же ногам нашим, що покидають отній дім, стає боляче, хай очі наші не наповнюються холодом. Хай не посліпнемо ми в цьому світі і хай розрізнимо, де світла смуга світанку, а де світла смуга смерку. Хай не опинимося ми безпорадно перед порожнечею своєю, адже наш проводир ти, сонце!
Розділ VI. СУД
ЧЕРНЕЦЬ ГРИГОРІЙ
Те, що зі мною сталося, вражало й дивувало. За час мандрів я перетерпів немало: мене цьковано псами, пізнав я силу ворожих кулаків, хоч і мої також не лишалися при цьому без діла. У мене кидано камінням, і гналися за мною розлючені рогоносці. З усього цього виходив я ніби з води, бо ніхто при тому не важився на моє життя, а коли і важився, то я знав про те і міг стати до оборони. Моя ж охота до жінок була завше фатальна для мене, бо й цього разу я потрапив у хитро наладновану пастку не через що інше. Мені навіть здавалось у якусь мить, що та шинкарка була тільки приманкою, а я нерозважно полетів на вогонь, і не диво, що попалив крильця. Дивувало мене й інше: ніколи не чував я про інквізиційні справи православних. В лоні східної церкви, думав небезпідставно я, можна залишитися найвільнішим душею, бо земля наша має несходимі простори, де можна людині згубитись і жити так, як їй заманеться. За переступи хіба що викленуть і відлучать од церкви, але то крайня міра. Саме тому й дивувався, і тут, у підземеллі, сам на сам, намагався збагнути цю веремію, в яку потрапив. Перед очима миготіли уривки минулих подій: сон із вертепом, моя мандрівка, вулиці міста, загадковий шинок, де я зустрівся з цією бісівською спокусницею, і похмурий сонм сіролицих. Невинні речі, що їх я казав, було тут криво витлумачено, але більше мене журило, що застукано мене на перелюбстві: коли їм захочеться видати мене міському судові, справи мої кепські. Я таки встряв у недоладне діло і справуюся, здається, з людьми, з якими важко дійти погодження. Від того перші кілька діб (а де тут день і ніч, важко збагнути) сон не торкався моїх повік, я крутився на дерев'яному ложі і ламав голову, як вибратися з цієї халепи. Інколи чув по кутках бридкий, хижий пискіт, по тому голосно лопотіли долівкою лапами пацюки. Часом здавалося, що пацюки заповнюють келію; я чув, як труться вони поміж себе кожушками — спалахували од того гострі іскри. Тоді я сідав на ложі, підібгавши ноги, й готувався до оборони. Відчував, що вони ладнаються до приступу, але ще вовтузилися внизу, очевидно, впорядковуючи лави, їхні вожді визначали кращі підходи, а я мав сякий-такий час, щоб обдумати свій чин.