Мор – Валерій Шевчук

— Хто ти такий і що робиш? — спитав гостро він, і луна знову дзвінко відбилась од стін.

Чоловік уже не прикривав лиця руками, він звалився під стіну, вивалив язика і хрипко дихав. Звів на страннього очі, і в них спалахнули біль і жах.

Дивний сум пойняв страннього: як не дивно, а чоловік конав. Он його єство, якесь сіре, ніби туман, покрите червоною пеленою.

«Кров! — здригнувся странній, відступаючи. — Боже мій!»

Йому раптом стало холодно. Незважаючи на теплий ранок, що віщував і на сьогодні спеку, морозець пройшов по його тілі. Відчув розпач, знесилу, а може, й обридження. Чоловік валявся в його ногах трупом, але ще жив: груди його шалено здіймалися й опускалися. Тоді странній уражено позадкував: цієї душі йому не хотілося.

Він спинився серед двору, заплющив очі, і земля легенько здригнулась у нього під ногами. Відтак почув шум, далекі крики, гупання бубна, якусь шамотню, ніби летіла десь величезна зграя птахів. У місті щось відбувалося. Він кинувся з двору, але далеко йти не довелося. Притиснувся до стіни, майже зливаючись з нею, і зачудовано дивився.

А на майдані вже клекотіло. З усіх вулиць, що сходилися тут, вливалися юрби людей. Були одягнені абияк, у грубих свитках та постолах, штовхали поперед себе візки, на яких лежало нехитре майно. Жінки тягли на плечах дітей, більші тупцяли самі, схопившись за материні спідниці, ще старші приладновувалися під важку ходу батьків.

Чоловіки були озброєні хто чим: ножами й косами, дехто шаблею чи списом, довбнями чи просто окутими залізом палицями. Всі виливалися на майдан, як повінь, і над ними, наче тінь, висіла незліченна хмара мух. Здавалося, мухи також улились у цей нестримний потік, і він захопив і їх — дзижчали і дзвеніли.

Сонце важко лягло на дахи й розвіяло серпанок, знову ставало довкола спечно, але люди на те не зважали: йшли та йшли. Керував ними високий, кремезний чолов'яга, він щось вигукував, але всі гомоніли, і його слова пропадали в галасі. Кричали діти, й плакали немовлята.

Странній щільніше притиснувся до стіни, бо люди йшли, майже зачіпаючи його. Кілька важких, розжирілих мух вдарилося йому з льоту в обличчя, а якийсь дід ненароком турнув його ліктем. По той бік майдану молодики розбивали пивницю. Міцні засуви тримали куті двері, але не витримали дужого натиску — молодці з радісним гуком пірнули в темний сутерен.

За мент вони викотили на майдан кухви вина й меду. Чоловік, котрий керував нашестям, стрибнув на одну із кухв, і його голос відразу ж покрив гомін тисячної юрби.

— Вони нам брехали! — закричав він. — Де тут мор? Тут нікого нема! Вони виїхали, а щоб зберегти свої кам'яниці, брешуть про мор!

Раптом у юрбі сталося замішання.

— Чого ви прийшли сюди, нещасні? — почувся міцний голос морового бурмистра. — Все тут заражене!

Крізь юрбу пробивався чорний ворон. На майдані раптом зависла тиша, стало чутно навіть, як дзижчить над юрбою незчисленна хмара мух.

Бурмистер зірвав з себе машісару і стрибнув на бочку й собі.

— У місті ходить смерть! — закричав він.

Странній уперше побачив його обличчя, було воно зморене, але по-своєму привабливе й натхненне.

— Хто це, хто? — зашелестіло навкруги.

— Я моровий бурмистер, аптекар Іван Алембек! — закричав в^н. — Невже ви не чуєте смороду навколо й не бачите смерті? Вона вже забрала тисячі і досі ще не наситилася!

— Ми бачимо смерть! — весело вигукнув провідця. — Але ми хочемо хоч раз пожити, як пани!.

— Але ж ви загинете! — кричав бурмистер, розсилаючи навкруги поблиски запаленого погляду. — Невже гадаєте, що я вам брешу, та й навіщо це мені?!

— Ми хочемо пожити, як ви! — знову закричав йому у відповідь провідця. — І побачите, пане, нічого нам не станеться. Будинки великого панства не заражені. Воно втекло звідси, і тут ніхто не вмирав! Я теж хочу полежати на перинах!

Люд задоволене зареготав. Хтось затяг бойову пісню, а за хвилю співав увесь майдан. Начебто іскра пробігла натовпом — всі виструнчились, одностайно відкриваючи й закриваючи рота; пісня була про те, про що віщав їхній провідця. Співали чоловіки, жінки й діти. Це була зальотиста, безжурна й молода пісня, і вона запалювала всіх. Обличчя від неї розквітали й наповнювалися непідробними радістю та щастям.

Моровий бурмистер щось кричав, розмахуючи руками, але його вже не слухали. Парубки вибивали з бочок днища, і до них потягся ліс кухликів та кварт, горщиків чи просто рук. Якийсь дід, здається, той, що штурхнув страннього, пив просто з бочки, припавши до неї обличчям. Дехто ще співав, але мелодія розладналася і пісня уривалася. Люди вже були опановані іншим: кухлики й поставці передавали з рук у руки, червоне вино заливало бороди й одежу, ніби кров, — пили усі. Кілька надмір запопадливих вигецувало танці, підстрибуючи й обливаючись потом.

— Я не хочу вам лиха! — знову закричав Алембек. — Бог свідком, що я не хочу вам лиха!

— Але, пане, — закричав провідця, — нам трапилося таке раз на віку! Ми теж хочемо побенкетувати в палаці, хочемо посидіти в золочених кріслах і поспати на панських ліжках. Чи відмовиш нам у цьому праві?

— Я не відмовляю вам ні в чому, — сказав бурмистер. — Але закликаю отямитися, адже саме ви потім приходитимете й прохатимете врятувати ваше життя. До мене приходитимете!

— То й рятуватимеш! — весело гукнув провідця. — А зараз пани — ми! До бенкетової зали, хлопці! — ревнув він і зістрибнув із кухви. Гордо рушив уперед, а за ним хитнулася, знову зачинаючи бойову пісню, юрба.

Странній стояв на своєму місці незрушно. Витяг шию й наслухав придивляючись. Вбирав у себе все, що відбувається, наче не хотів чогось важливого пропустити.

За мить було вибито двері в бенкетовому палаці, і юрба полилася туди.

Люди штовхалися й лізли одне на одного, намагаючись протиснутися до палацу якнайшвидше.

Біля бочок все ще пили й танцювали. Жінки віяли одежами й радісно повискували, чоловіки покрикували низькими голосами. П'яний старий, котрий штовхнув був страннього, ходив по майдані, заточуючись, і вряди-годи щось горлав.

— Знову ми з вами зустрілися, — сказав побіч голос морового бурмистра. — Дивіться і запам'ятовуйте. Може, запишете для майбутніх поколінь?

— Записуйте ви! — сказав странній.

— То не моє діло, — відказав моровий бурмистер, натягаючи на себе машкару. — Моє діло печальніше: рятувати їх. Подивіться, з якою радістю йдуть вони на смерть? Це що — фатум?

Супроти страннього стримів дзьоб, а за скельцями поблискували очі. Але странній був спокійний. Тільки дивився на все, що відбувалося, з глибочезним інтересом.

Бенкет тривав. Біля бочок залишилися самі чоловіки, жінки сипнули по палацах, двері до яких було повибивано, і за якийсь час у повітрі вже полоскалася випрана білизна, а у вікнах з'являлися по-домонтарському заклопотані жіночі постаті. Викидали на брук сміття, виливали брудну воду й трусили залежані перини. Від того замиготів над майданом білий пух, ніби пішов несподівано сніг. Мухи зграями літали над цим скописьком: здавалося, вони понапивалися трунку і сміливо падали на людей, клюючи їх в обличчя й оголені частини тіла. Діти з галасом бігали по майдану, дразнячи захмелілих, і ті жартома від них відмахувалися.

Незвідь— звідки з'явилися музики. Попереду ступав стрункий парубійко і грав на скрипці, за ним ішло кілька хлопців, несучи цимбали, стругані фуяри і гнуті корнети. Ще кілька молодиків

дуло у химерні пищалі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: