Мор – Валерій Шевчук

Роззирнувся навколо. Що діється з ним, зі світом, з людьми і з цими вулицями? Чи закінчилася боротьба, яку відбув у личинах своїх двійників? Чи готуватися йому до нового дійства, а чи забитись у якийсь кам'яний двір і стати для нього ще одним каменем?

Сонце стояло перед ним, а він майже осліп од того, що невід-ривно на нього дивився. Але не хотів здаватися, не хотів відступати, хотів доказати те, що пробудилося в ньому, ніби вулкан.

— Один за одним пускаємося ми берега, — прорипів він, — забуваємо батьків своїх і матерів, забуваємо науку їхню та біль. Але в своїх розмислах не піднімаємося вище за них, бо ми занадто у цьому світі зарозумілі. Хай же ногам нашим, що покидають отній дім, стає боляче, хай очі наші не наповнюються холодом. Хай не посліпнемо ми в цьому світі і хай розрізнимо, де світла смуга світанку, а де світла смуга смерку. Хай не опинимося ми безпорадно перед порожнечею своєю, адже наш проводир ти, сонце!

Розділ VI. СУД

ЧЕРНЕЦЬ ГРИГОРІЙ

Те, що зі мною сталося, вражало й дивувало. За час мандрів я перетерпів немало: мене цьковано псами, пізнав я силу ворожих кулаків, хоч і мої також не лишалися при цьому без діла. У мене кидано камінням, і гналися за мною розлючені рогоносці. З усього цього виходив я ніби з води, бо ніхто при тому не важився на моє життя, а коли і важився, то я знав про те і міг стати до оборони. Моя ж охота до жінок була завше фатальна для мене, бо й цього разу я потрапив у хитро наладновану пастку не через що інше. Мені навіть здавалось у якусь мить, що та шинкарка була тільки приманкою, а я нерозважно полетів на вогонь, і не диво, що попалив крильця. Дивувало мене й інше: ніколи не чував я про інквізиційні справи православних. В лоні східної церкви, думав небезпідставно я, можна залишитися найвільнішим душею, бо земля наша має несходимі простори, де можна людині згубитись і жити так, як їй заманеться. За переступи хіба що викленуть і відлучать од церкви, але то крайня міра. Саме тому й дивувався, і тут, у підземеллі, сам на сам, намагався збагнути цю веремію, в яку потрапив. Перед очима миготіли уривки минулих подій: сон із вертепом, моя мандрівка, вулиці міста, загадковий шинок, де я зустрівся з цією бісівською спокусницею, і похмурий сонм сіролицих. Невинні речі, що їх я казав, було тут криво витлумачено, але більше мене журило, що застукано мене на перелюбстві: коли їм захочеться видати мене міському судові, справи мої кепські. Я таки встряв у недоладне діло і справуюся, здається, з людьми, з якими важко дійти погодження. Від того перші кілька діб (а де тут день і ніч, важко збагнути) сон не торкався моїх повік, я крутився на дерев'яному ложі і ламав голову, як вибратися з цієї халепи. Інколи чув по кутках бридкий, хижий пискіт, по тому голосно лопотіли долівкою лапами пацюки. Часом здавалося, що пацюки заповнюють келію; я чув, як труться вони поміж себе кожушками — спалахували од того гострі іскри. Тоді я сідав на ложі, підібгавши ноги, й готувався до оборони. Відчував, що вони ладнаються до приступу, але ще вовтузилися внизу, очевидно, впорядковуючи лави, їхні вожді визначали кращі підходи, а я мав сякий-такий час, щоб обдумати свій чин.

І вже перед самим їхнім приступом, я зрозумів одне важливе для мене: сила, яка хоче знищити мене, є. І це не тільки смерть, що чатує на нас кожного: можливо, вона — оці пацюки, яких я не можу побачити у суцільній темряві, але які живуть і чомусь повинні йти супроти мене. Чомусь повинні гризти мене, а я, коли хочу жити, маю оборонятися.

Ланцюги, якими я був скутий, не давали вільно рухатися, але я мав з них сяку-таку зброю. Ось вони, думав я гарячкове, — посланці темряви! Чому в ній опинився я, людина, яка найбільше любила сонце — простір доріг, жінок, добру їжу й мудрі розмови? Кому стали на перешкоді моє вільне, просте життя і мудрість? Адже сила ця нікому не завдавала шкоди, хіба нещасливим рогоносцям. Врешті, й рогоносців лишив я в цьому світі небагато, і вони стали ними не через мою волю, а з волі їхніх жінок. Я лише жив. Мав нелихе серце і вільну вдачу. Любив рослини й людей, хай і кидано в мене часом камінням. Я був од світу цього і завше вважав себе його дитиною.

Однак годі було довго бавитися голими міркуваннями. Світ мій звузився, і я мав вирішувати речі конечніші. Мені раптом здалося: поза тим, що приймають очі наші просто, існує ще один світ, якого очі наші не бачать. Більше того, боротьба в темряві й безголоссі страшніша й жорстокіша видимої, звичайної, хоч би тієї, коли пускаються в хід кулаки. Отож я й почав готуватися до оборони. Мав застерегтися, щоб не напали на мене ззаду, тож присунувся до стіни і сів так, аби вільно орудувати ногами й руками.

В ту ж мить пальців моїх торкнулося щось шкарубке. Я вдарив по ньому обома руками, закутими в колодку, і почув розпачливий писк. Це був, здається, передсмертний писк першого пораненого. Пацюк звалився долі, й на хвилю запанувала тиша. Згодом почувся виразний хрумкіт: пацюки урочисто з'їдали першу жертву. За хвилю кілька їх знову стрибнули на моє ложе. Я обперся спиною об стіну і почав лупити по настилі закутими в ланцюги ногами. Знову пролунав відчайдушний писк — я вдруге вийшов переможцем.

Пацюки з жадобою поїдали своїх мертвих, а я пробував утерти рясний піт — було в підземеллі парко. Відтак дивна й несподівана думка стрілила мені до голови: чи не для такого самоз'їдання так нагально кидаються вони на мене? Чи не треба їм у цій боротьбі пролити насамперед власну кров?

Але мені було не до мудрувань. Тої ж миті щось гостре і їдке вп'ялося мені в ногу. Вдарив колодкою і відчув: по нозі мені тече густа липка рідина. І несподівано я побачив, що темрява, яка досі оточувала мене, почала розкладатися на кольори. У густій пітьмі уздрів я світлі червонясті плями — починали вони горіти, ненадійно й барвисто поблимуючи.

Я затис рану на нозі і зморено приплющився. У темряві горіла кров. Уперше пролита мною і через це дивоглядна. Боротьба моя почалася, і, здається, уникнути її годі.

СІРОНОСИЙ

Замкнувши двері за псевдоченцем, я відчув полегшу. Півділа було зроблено, птаха надійно сховано, а про те чудне, що мені приверзлося у келії, можна забути. Тепер треба було помізкувати, як з ним повестися.

Я наказав своїм людям не турбувати мене і, запаливши цибушок, до цієї моди пристрастився потай, поринув у роздуми. Власне, це були й не роздуми, а отаке занурення в себе, коли в голові ані мислі і тільки прослуховуєш м'яке задоволення, в якому пеститься душа. Такий спокій і плин я завше дозволяв собі перед ділом. Можна було, помаленьку ковтаючи дим, відчувати високу осолоду, яку залюбки приймає тіло. День видався погідний, може, навіть запаркий, і хоч з мого вікна нічого не побачиш, окрім глухих стін, я відчував, з якою силою пряжить сонце. Всі оті стіни, що на них дивився, було вже розпечено, й випромінювали вони з себе тепло, яке щедро впливало в моє розчинене вікно: спека, зрештою, ніколи мені не дошкуляла.

Поступово в мій бездум почали вплітатися, як червоні стрічки, ті чи інші міркування, і я залюбки віддався на їхню волю. Здається, я не катуватиму цього чоловіка, подумалося спроквола, бо тортурована людина скаженіє або ж стає безмозким мішком. Тобто перестає існувати до суду, а мені з цим зальотником цікаво все-таки відбути суд. У нього, здається, міцна голова, думав я, і хто зна, чи стане наших зусиль, щоб таки зламати його волю? Щоб валявсь у ногах і просився, а відтак ладен був учинити задля мене і злочин. «Треба начинити його страхом», — спокійно мислив я.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: