— Знаєте, я хотів із вами зустрітися, — сказав Алембек. — Вас це не дивує?
Странній мовчав. Стовбичив безмовно, і йому було дивно хіба те, що моровий бурмистер не боявся його.
— Чи можемо ми прогулятися? — спитав Алембек.
Странній хитнув. Дивився на цього відчайдуха і почував біля нього себе ліпше. Здається, і в грудях не так боліло. Здається, й туман почав розвіюватися — текли по вулиці сиві косми, начебто місто куріло. Вони повільно пішли пліч-о-пліч, а коли звернули на сусідню вулицю, вгорі раптом щось прорвалося, і вони побачили першу латку ясного неба. Странній подумав, що чимало страшної дивовижі уздрів він у час свого тиняння: мертвих і конаючих, божевільних і перестрашених. Кожна людина ніби жила відділено од інших: люди одне одного жахалися. Боялися зближень, розмов, чи не тому зникли бенкетники й торгівці. Живі поховалися по закапелках, і тільки смертельний жах викидав їх звідтіля. Хворі бігали по вулицях, як оглашенні, маючи надію в такий спосіб вигнати з тіла хворобу, а зовсім знесилені ледве по тих вулицях тяглися…
Йшли неквапно, бо, незважаючи на туман, стояв на вулицях нестерпний вар: за останній час мух у місті побільшало, часом вони літали зведеними громадами, а коли натрапляли на людину, живу чи мертву, обсідали її й люто кусалися. Мухи покривали стіни і тисячами валялися на брукові. Дохли так само, як люди, але їх від того не зменшувалося.
— Душно, — сказав моровий бурмистер. — Коли б не ця спека…
— Коли б не ця спека, — обізвався странній, — не було б мору.
— Я теж так думаю. — Бурмистер важко дихав за машкарою. — І от що дивно. Велике лихо впало на місто, але людей утекло з нього небагато. Як бачите, не один ви вважаєте, що від мору не потрібно тікати.
Странній ішов мовчки. Високий і випростаний, дивився перед собою і натужно дихав. Руки його мимоволі стискались у кулаки, а мухи висіли над ним зеленим шлейфом. Коли бурмистер говорив, повертався до страннього і смішно задирав вгору воронячого дзьоба.
— Тікають багаті, — сказав він, — бідні прив'язані до своїх гнізд і чіпляються за них руками й ногами. Господь, скільки їх уже померло!
Странній крутнув головою. Рипнули, ніби шкіряні, його м'язи.
— А ви? — різко спитав. — Чому не тікаєте ви?
Бурмистер засміявся. З-під машкари сміх його звучав печально і хрипко.
— Тому, що хтось мусить залишитися біля тих, хто умирає, — сказав без патетики.
Знову рипнули м'язи, ніби шкіряні. Странній важко запихав.
— Знаєте, як оборонитися від мору?
— Коли б! — сказав смутно бурмистер.
Странній задихав прискореніше. З тим-таки незвичайним прихлипом, на який і вийшов на нього моровий бурмистер.
— Офіруєте собою в ім'я любові до ближнього? — спитав гостро.
Бурмистр розвів руками, власне, широкими рукавами, що нагадували крила птаха. Засвистав під машкарою, і чудний був цей легковажний свист.
— Пане! — сказав раптом він, — Чи молитеся ви богу? Скільки людей зараз моляться богу, але чи має він силу вислухати всі молитви?
— Людина живе надією, — буркнув странній.
Він засипів, ніби мав хворі груди, і піт густо покрив^ йому тіло. Над головою нестерпно зуділа хмара мух.
— Часом і мені буває самотньо, — трохи жалібно поскаржився моровий бурмистер.
— Зате з чистої любові до ближнього несете хрест! — різко сказав странній.
— Господи, пане! — сумно вигукнув Алембек. — Так пишно висловлюєтеся! Не завжди людина чинить те чи інше, свідомо спонукаючи себе… Часом смуток її бере… Впаде на землю отакий туман, і вона стає неприкаяна й самотня. І вона, коли хочете, мусить робити щось так, а не інакше.
— Ні! — сказав странній, витираючи рукавом з обличчя піт.
— Я, може, також цього не розумію, — сказав Алембек. — Але тоді з людиною щось відбувається. Ви знаєте, пане, що таке печаль?
— Ні! — сказав странній.
— Печаль — це голос в людині. Віщий, не віщий, хто зна! Але цей голос уміє дивно людину до чогось спонукати. Не може вона тому противитися.
Вони знову завернули на бічну вулицю. Туман порідшав, і вони могли продивитися простір вулиці на кілька косових сажнів. Щось дивне побачили в тому тумані: вовтузіння якесь і борсання. В клубах сухого диму, наче в пекельній долині, товклася юрба обірванців. Повзали по брукові і завзято стьобали собі плечі канчуками. Скрикували пронизливо, а тоді лупили себе ще нещадніше. В розпареному повітрі чути було важке сопіння, хльоскання, зойки і стогони. Попереду юрби, майже біля їхніх ніг, повз чоловік у майже подертій сутані і стьобав себе чи не найнемилосердніше.
— Покутники, — сказав Алембек. — Кожен, як бачите, шукає собі звільнення по-своєму.
— Це ті, що мають надію, — мовив глухо странній.
Над містом стояло розпечене сонце, яке швидко доїдало рештки туману. Не було в небі ні хмарини, і від того повітря робилося перламутрово-драглисте. Тисячами бриніли мухи: важкі тілом і з зеленими черевцями. Літали над головами, а коли натрапляли на трупа, покривали його так, що, здавалося, виростала в тому місці трава. Од безнастанного зудіння починало боліти у вухах. Мухи вилітали хмарами з відчинених вікон і, політавши по вулицях, знову рвались у будинки. Від того всі будинки навколо ставали ніби велетенські вулики, і посельцями в них замість людей — мухи.
Алембек ішов, спустивши долі дзьоба, чорна його одежа покрилася біля пахов кружалами поту.
— Не думайте, що я байдужий, — раптом заговорив він. — Бувають моменти, коли й мені не стає сили все це витримувати. Вже кілька разів поривався і я втекти, є в мене, пане, кошти, щоб пристойно перебути лихоліття. Але щоразу якась невидима сила затримує мене. Отож мені й здається, не в моїх достойностях тут справа, а в тій силі. Є дивний закон у цьому світі, пане: каменю призначено лежати, а людина знає щось більше.
Странній теж дивився собі під ноги. Бачив, як збивають вони пилюку, що осіла на брук, — незнайомі, чужі ноги! Стоптували тисячі чорно-зелених мух, що повзали чи валялися долі, а в грудях ніби червона квітка виростала. Розумів, що знову починає відчувати те саме, що й тоді, коли в середмістя вивалив простолюд, — хотілося говорити. Водночас трохи непокоївся,від того, що його починає вабити до співрозмовника.
— Знаєте, що робиться в моїх лікарнях? — спитав смутно Алембек. — Отам можна побачити справдешній прообраз пекла.
Він смутно хитнув головою й показав рукою-крилом уперед, де тонко бриніло сіро-зелене від безлічі заплутаних у ньому мух повітря.
Лазаретом була велика споруда на околиці. Мала тільки дах, а під ним напиналися шатра. Споруда містилась у великому, обмурованому зусібіч дворі, і, коли вони вступили у ворота, странній спинився вражено: побачив незвичайне муравлисько. Люди лежали й сиділи тут покотом. Між них снували чорні ворони, і люди прохально хапали їх за краї одежі. Але чорні ворони були потомлені й байдужі. Збоку виділися вапняні ями, і кілька замотаних у темні покривала чоловіків тягли на марах до ям тих, кому вже не треба було турбуватися про долю цього світу. Ворони нахилялися над хворими: одних змащували, а іншим давали пити воду. Ще інших тягали, схопивши за руки й ноги, подвір'ям, а декого підвішували на вірьовках. Підвішені звисали донизу руками й ногами, зводили вряди-годи голови і хрипко покрикували.
— Вважаєте, що врятуєте цих людей? — різко спитав странній.
Бурмистер похитав головою.
— Даю надію, — сказав він. — їх уже не врятує ніхто. — Але дивна річ надія: щодня бачать вони, як волочать мерців до ям, а таки сподіваються. Зрештою, хтось же має колись знайти лік на цю хворобу!…
Тоді странньому стало не по собі. Відчував ніби провину, немовби сам пустив на місто мор. Начебто він сам мучив і катував цих людей і від його волі залежить — згубити це місто чи зберегти. Хто зна, що мав зробити для цього: знайти лік чи пропасти? Йому здалося, що це й справді так: щось-таки мусить учинити. Мусить допомогти оцьому безпомічному ворону, з яким уже кілька разів здибується і який один його не жахається. За час пробуття в місті ні з ким не був так довго разом. У ньому почала пробуджуватися якась хмарка, а може, заводь — таке собі освітлене сонцем місцечко, яке починає сяяти, срібно поблискуючи. Злякався, що забагато кладе на себе, що може не витримати такого випробування й упевненості. Бо що він і хто? Що він може, та й чи може?