— Хочете знайти лік на хворобу? — повільно спитав він.
— Вже не один рік, — швидко сказав моровий бурмистер. — Хто зна, може, це має бути трава, якась така, що ми нею гребуємо й топчемо. Якийсь подорожник… Поможете мені? — спитав несподівано й закинув до страннього химерного дзьоба.
Але странній не встиг відповісти. Стояли поблизу воріт до лазарету, і в цей мент підскочив якийсь чоловік і кинувся Алембеку в ноги.
Пане бурмистре, бога ради! Воно вже почалося і в мене. Порятуйте!
— Ідіть у лазарет! — кволо махнув Алембек.
— Але ж ні, пане бурмистер, — відчайно заговорив хворий. — Я туди боюся йти. Боюся всіх тих людей. У мене ще є трохи майна і грошей. Все віддам, пане бурмистре, тільки полікуйте мене й мою родину вдома. Я неподалік живу!
— В мене тепер усі однакові, — сказав Алембек, і в цей час його покликав один із воронів.
— Розумієте, — звернувся до страннього чоловік, — я таки боюся тих людей. У мене хвороба тільки починається, а їм уже нема рятунку. Попросіть за мене в пана бурмистра, божим іменем вас прошу, я ладен вам ноги обцілувати…
Странній повертався до прохача повільно. Начебто знехотя, аж зарипіли йому в тілі, ніби шкіряні, м'язи. Він побачив дивну зміну в обличчі хворого, той пополотнів і вирячив на страннього очі. Кинув на груди хреста й почав задкувати.
— Помилуйте! — прожебонів синіми вустами. — Бога ради, помилуйте!
Странній відвів од нього очі, вони миттю вкрилися слізьми. З такою ж натугою і з рипом м'язів відвертався від нього. І тої ж миті почув швидкий лопіт — прохач перелякано тікав. Стало від того странньому гірко й весело: він стояв, злегка похитуючись на ногах, і смутно зирив на велетенський мурашник, що юрмився перед ним. Здавалося, всі ці люди збилися в один велетенський клубок — блукали поміж них тіні з пташиними машкарами на голові, висів довкола важкий сопух, а стогони й крики зливались у цілковитий гул. Над усім висів темно-зелений рій мух, і повітря од того дрижало.
Странній опустив очі й побачив неподалік чоловіка, що корчився з болю, загрібаючи пилюку. Обличчя його спотворилося мукою, а напівголе тіло покрилося темними виразками. Цей чоловік кричав голосніше за інших, і странній подумав, що варто йому зробити крок уперед, і він звільнить його од мук. Але він зробив інше. Відступив на кілька кроків і прихилився до покритої курявою стіни. Відчував, як паморочиться йому голова і як легенько тремтять вуста.
До хворого тим часом підійшов з відром ворон. Вийняв квача й почав обмазувати вкрите виразками тіло чорною мастю. Чоловік перестав кричати, але тіло його так само посмикувалося.
В глибині лазарету, по доріжках, прокладених поміж хворих, моталися ті, котрі могли ще рухатися. Були покриті плівкою поту, оголені частини їхніх тіл лискотіли. Хапали ротами повітря, бо не було його тут, між сопуху та спеки, але не спинялися ні на хвилину. Інколи подихав вітерець, гул і крики змішувалися, і кілька рук тяглися назустріч тому подуву. Мухи сідали на простягнені тіла, зривалися і знову починали несамовито кружляти.
Странній упізнав в одній із чорних постатей бурмистра. До нього повзли й підходили, тягли прохально руки, і, де він проходив, голосніше спалахував лемент. Бурмистер вряди-годи зупинявся і щось говорив. Часом махав до ворона з квачем, і той підходив помастити хворих. Бурмистер ішов далі, і там, де він побував, стогони й лемент затихали. Натомість спалахували в іншому місці, і Алембек кликав мастія туди.
Странній дивився на все те широко розверстими очима. Заціпенів, і тільки погляд його палав. Відчував той вогонь ув очах, а ще більше червону квітку в грудях. Гризло його щось ізсередини й мучило. Забував, що пережив у личинах ченця Григорія та сіроносого, — щось нове й світле входило в нього. Через це прикипів до сірої стіни, не рухаючись, і незмигно дивився. Насталювалися йому м'язи, а руки стискали п'ястуки. Дививсь уже тільки на одного у цьому дивному хаосі людських тіл, був то новий його приятель — моровий бурмистер. Хотів і собі простягти руки до нього, як до рятівника. Знав, що це дурна й даремна забаганка, але глибоко в нутрі, саме там, де найбільше боліло, почав пробиватись химерний і тендітний паросток. М'який та ніжний — странній схвилювався. Відчув раптом: у кожного із цих страждущих росте в душі такий самий пагін, і був радий, що хоч тим не різниться від усіх.
Він приплющився і ніби закам'янів біля цієї стіни. Хто зна, може, він зв'язується з Алембеком особливими нитками. Хто зна, може, вперше впізнав, що таке людська злагода, і не хотів її загубити. Вперше відчув: на його обличчі є якась бридка, потворна маска, і недаремно її лякаються сторонні. Готовий був здерти її, адже не носить він у собі зла. Хто зна, може, здерти оту маску — це і є здобути навіки в собі загублене? Оте «я», яке йому вже не захочеться викидати з грудей, і воно заповнить у ньому морочну порожнечу, з якою зараз живе. Збагнув: тендітний паросток у грудях — це і є надія, можливість чекати і сподіватися. «Дякую тобі, доле, — прошепотів він, — і за таке!»
Вони знову неквапно брели порожніми вулицями. Говорили мало, дошкуляла спека, отож тільки перекидалися принагідними фразами. Обоє, здається, відчували, що між ними щось в'яжеться, той дивний зв'язок, яким лучилися на порожніх вулицях, їх хвилював. Странній уперше відчув, що біль у грудях можна перетворити в тепло. Більше такої злагоди зі світом, більше жалю до нього й розуміння — і те станеться. Не розумів тільки одного: що вабить морового бурмистра до нього?
— Здається, я починаю розуміти, що вас тут утримує, — сказав странній раптом, дивлячись у тремкий од спеки й мух вуличний просвіт. — Здатність уселяти надію. Так, здатність уселяти надію! А от ваших помічників?
— Не так усе просто, — відказав моровий бурмистер, голос його прозвучав зморено. — Не в мені чи в моїх помічниках річ. Тобто не в кожному з нас зокрема. Річ у тому, що ми з'єднуємося один з одним особливими нитками. І тільки те, що ми разом, утримує нас і живить нашу силу. — Бурмистер ішов якусь хвилю мовчки, а тоді заговорив знову: — Навіть покутники, що стьобають себе нагаями, мимоволі збираються у купи. Роз'єднай їх, і жоден не вчинить над собою такого насильства.
— Все це сітка, — сказав странній.
— Але й вона часом рветься, — підхопив бурмистер. — Я пережив не один мор, доводилося мені боротися з ним і самому.
— І що?
— Дивна річ, — признався бурмистер. — Не витримувати гірше, ніж витримувати.
Луна від їхніх кроків розбивалася об розпечені стіни. Бруківка розігрілася так, що пекла крізь підошви.
— Той, що не витримує, — сказав Алембек, — ближчий до смерті. Рівновага духу — ось що важливо. Той, хто піддається конечному, тим самим підписує собі вирок.
— Рівновага духу — це відсутність відчаю, — повільно проказав странній і зарипів м'язами шиї, повертаючись до малого ворона побіч з собою, — Ви знаєте, пане бурмистре, що таке порожнеча?
— Ось вона перед вами! — хитнув бурмистер на вулицю, що безлюдна лежала перед ними.
Странній похитав головою. Може, взяти й розповісти цьому чоловікові про себе? — подумав він. Може, оповісти йому про бойовисько і про те, що дивні речі, буває, кояться з людьми. Про грозу, яка пробуджує їх посеред дороги, але радості не приносить. Про безсонні ночі і біль у грудях. Про те, що людина така, як є, тільки раз назавжди дана?
— Справжня порожнеча — це відчай, — сказав Алембек, ніби підслухавши його думки.
Вони йшли і йшли. Проминули навіть те місце, де жив Алембек, бо чомусь не могли розлучитися. Знали, що промовлені слова — тільки принагідне розумування — знаки того, що їм хотілося висловити. Суть заховано глибше: можливо, вона в їхніх взаєминах, у початку їхньої трохи несподіваної спільноти, в тому невідомому, що раптом їх сполучило. Можливо, завдяки тому невідомому оживлювали для себе мертве повітря вулиць, яке зворушували ходою, і мертві стіни, об які пласко розбиваються звуки їхніх кроків. Можливо, так легше дихалося під цим мертвим небом із малим та сердитим сонцем, яке сипле таким варом, що годі його витримати. Не могли так просто покинути те, що тільки почало народжуватись у них, бо, може, в душах в обох проклюнувся ніжний паросток, про який думав зараз странній. Він став необхідний їм обом: здається, й Алембек мав свій притамований біль. Майже такий самий, як у страннього, хоч страннього привело в це місто інше.