Вони пішли сходами на прямокутник дверей. Кімната, в яку потрапили, була заставлена полицями з книгами.
— Ви багатий чоловік, — сказав странній, розглядаючись.
— Оце все моє багатство, — відказав Алембек. — Морочу собі голову тим самим. — Він сів і показав странньому на стільця проти себе. — Знаєте, людський досвід у доланні хвороб химерний. Є безліч найдивоглядніших рецептів, але до них я ставлюся обережно. Кожен треба перевіряти, а на. перевірку виходить, що він або негодящий, або шкідливий. Серед лікарів надто дурисвітів…
— Одне хочемо, а інше можемо, — сказав странній.
— Близько семи тисячі років існує світ, — сказав бурмистер, — а людство за цей час написало мало книг, я маю на увазі справжні, а не ложні книги. Не раз їздив я по Волохах [5] та Німеччині і скуповував всі книги з медицини. Мені привозили їх купці з Венеції і Гамбурга — весь мій маєток пішов на це. Але що я помітив — скрізь одна вада: люди взялися наввипередки доказувати, що кожна людина — лож. Брехня густо переповнює наші книги: свідома й несвідома, маємо ми дивоглядну спроможність творити вигадки. Кожен хоче вразити читача, хоч істина — проста. Істину треба шукати десь поблизу, а не їздити за моря…
— Людина любить таємниці, — сказав странній. — Неспокій нею кермує, отож і жене вона у світи.
— Але істина все одно — проста, — сказав бурмистер. — Всі відкриття — це камінь, який лінувалися підняти. Я вже не хочу їздити у чужі краї…
— Але їздите, — з усмішкою сказав странній, намагаючись менше дивитися на бурмистра. — Чужі краї — знання ваші. Заглиблюєтесь у них, не спите ночами, бо людина не терпить біля себе таємниць.
— Так, — сказав, схоплюючись, бурмистер. — Загадка — наче забитий у мозку цвях. Ні їсти, ні спати через те…
Він спинився, залитий нерівним світлом од свічок, і його гострі очі запалахкотіли. Странній вперше мав змогу роздивитися його так просто: не старий і не молодий, років під сорок, крутий лоб, оторочений кучерявим волоссям, глибоко загнані невеличкі очі й тонкий, майже ніжний ніс. Під ним сухі, вольові вуста, а на підборідді несподівана ямка. Не носив ні бороди, ні вусів, через це щось ніжне, юнацьке проглянулося на його обличчі.
— Що ж так пильно шукаєте, пане бурмистре? — спитав странній, відводячи погляд. — Може, й мої невеличкі знання стануть вам у пригоді.
Те, що шукаю, не секрет, — задумливо промовив бурмистер. — Загадка мору — ось що не дає мені спати! Я переконаний: має бути проста; щось усім відоме, але до чого ніяк не дотягується думка.
— Розгадка мору — в другій її назві, — сказав спокійно странній. — Повітря!
Я це розумію. Хвилі гнилого повітря, але що в ньому? Странній крутнув головою, йому здалося, що в кімнаті задзижчало кілька мух. Можливо, пробудилися од світла, і моталися по сутінковому покою.
— Та ось вона, ваша розгадка! — сказав странній, загадково всміхаючись. — Простягніть руку і можете піймати її в кулак!…
Бурмистер заходив покоєм. Зупинився різко й повернувся до страннього.
— Не розумію вас, — сказав гостро.
— Чуєте, дзижчить? — звів обличчя странній і намить приплющився.
— Мухи? — перепитав здивовано бурмистер.
— Авжеж, мухи, — сказав странній. — Сотні, тисячі мух, котрі впали на місто…
Бурмистер дивився на нього широкими, захопленими, майже дитячими очима. Розтулив рота, вражений почутим, і завмер, вдивляючись у гостя. Той же дивився на господаря. Сидів у кутку, світла падало на нього мало, і бурмистер раптом здригнувся, ніби уздрів у своєму гості щось надзвичайне. Але це була тільки мить, бо наступної хвилі він знову почав мотатися по кімнаті, і з його горла судомно вихлюпнулися пересипані сміхом, майже щасливі слова.
— Господи боже мій! — взявся він за голову. — Як усе просто! Як усе дивовижно просто! Відаєте, я це знав! Бачив, як сідають вони хмарами на трупи, як перелітають од хворих до здорових. Я це знав, але не міг зв'язати докупи таких очевидних речей. Як вдалося вам до цього додуматися?
Він знову спинився й зирнув на гостя тими-таки сяюче-радісними очима.
Знову зустрілися поглядами, й усміх поступово згасав на бурмистровому обличчі. Вдивлялись один в одного з гострою, надмірною цікавістю, з якоюсь пожадливістю, але не однакового враження заживали. Странній милувався з цього запаленого пристрастю чоловіка, а бурмистер відчув хвилю крижаного холоду, яка війнула від страннього. Здається, починався той холод від очей пришельця, щось уздрів у ньому моровий бурмистер несусвітне. Щось злякало його, і він сам не міг збагнути що. Можливо, той холод, а може, дивна слабкість, яка починала виникати в тілі, коли дививсь у ті чудні, майже порожні очі. Приходило в тіло щось обезволююче, і від того починала застигати у жилах кров. Ніколи раніше не придивлявся до нього пильно; завжди, коли зустрічалися, бурмистер був чимось зайнятий, та й не має такої звички — придивлятися до людей.
Зараз же якась незрима сила сплутувала бурмистрові руки й ноги, і він незвідь-чому подумав, що таке саме відчуття має жаба чи миша, коли на неї дивиться вуж. З другого боку, цей чоловік і не думав завдати йому прикрості, більше того — висловив таку цікаву, таку захоплюючу думку!
Здригнувся, намагаючись вийти з того одуру, але не мав сили його збороти. Більше того, йому навіть захотілося повільно, крок за кроком наблизитися до тих очей, котрі всмоктували його в себе.
— Хто ви? — спитав самими вустами бурмистер.
Странній відвів очі, і бурмистер відчув полегшення. Тіло його розтерпало, і по ньому загуляло тисячі голочок — кров знову пустилася по венах.
— Чи треба вам конче знати, хто я? — глухо відказав странній і звівся, — Може, я той, кого ви кликали цієї ночі. Я й прийшов сюди на ваш поклик…
Повільно рушив до виходу, мав похилені плечі й голову, ніколи ще не відчував такого нагального і гострого смутку.
Стривайте, не відходьте! — скрикнув бурмистер. — Ви мені сказали таку велику думку, що я хотів би її обмислити.
— То й обмислюйте, — мовив од дверей странній. — Маєте ще досить часу… Я хочу сказати: до ранку ще досить часу…
— Чи ж ми зустрінемося?
— Зустрінемося, — сказав странній так само глухо, — хоч я не знаю, чи матимете з того радість… Та й чому 6 нам не зустрітися? — знову збавив він на тоні.
Пірнув у темряву і погуркотів сходами, а в кімнаті, заставленій шафами з книгами, все ще стояв з неймовірними від подиву очима моровий бурмистер і тер собі пальцями скроні, бо першу слабкість він відчув, саме таку, яку відчувають заражені.
4
З самого ранку вулицями міста почали їздити одягнені у воронячу одежу вершники. Прикладали до вуст голосники і кричали, як оповісники, закликаючи людей, які позачинялися в напівпорожніх домах, вислухати те, що вони мали сказати. Вершники наказували й просили від імені морового бурмистра пана Алембека, щоб усі, хто може рухатися, витягували на вулиці все горюще, підпалювали й заливали водою, щоб більше було диму. Треба, щоб дим покрив ціле місто, кричали вершники, бо тільки так можна буде вигнати з нього мор.
Вони переїжджали з вулиці на вулицю і горлали своє оповіщення знову і знову, і гуки їхні через голосники чи через ненастанне повторення похрипли. Саме такі прохриплі голоси й почув странній, коли очуняв після короткого ранкового сну — вперше за довгий час йому вдалося заснути. Оповісники й на цій вулиці виповіли все, що належало, і їхні коні поцокотіли далі.
Странній у цей час лежав, дивлячись у стелю, і по його обличчі загуляла трохи несмілива усмішка, хоча за мить її прогнав болісний оскал. Він застогнав, хапаючись руками за груди, а тоді повільно й натужно сповз зі свого ложа, щоб підійти до вікна і хапнути свіжішого повітря.
— Виходьте, хто може! — горлали вершники вже на сусідній вулиці. — Паліть, що можете! Хай буде мокре, бо треба більше диму. Менше вогню, а більше диму, щоб не накоїти пожеж!