Мор – Валерій Шевчук

В розбите вікно зазирав круглий місяць, був неспокійний і тремтів серед неба. Здалося странньому, що на ньому змагається та ж таки вічна пара: чернець Григорій і сіроносий, але боротьба їхня вже як відбиток на мокрому піску.

Було парко: ніч не вихолоджувала землі. Каміння та стіни пашіли теплом, і повітря наситилося густим сопухом. Спали мухи — почіплялися, де застала їх тьма, в рідкому місячному світлі він бачив, що обсіли вони і його підвіконня.

Липка плівка поту вкривала йому обличчя, дихав хрипко і важко, а коли в глибині ночі лунав чийсь далекий крик, здригався: крики серед ночі по-особливому вражали його. Однотонні, протяжні, відчайні — це були поклики волаючих у пустелі.

Через не й марилася йому земля як пустеля, і тільки й було на ній що зруйновані й порожні міста. Жили ще й окремі люди, котрі волають у ніч, сподіваючись, що хтось їх почує і прийде розділити самоту. Вони розкидані по просторому тілу землі, ці самотні, і вперто шукають зустрічі одне з одним. Може бути два наслідки такого шукання, подумав він: одні знаходять отній дім, а інші натрапляють на ворогів. Крик виникає тоді, коли помиляються. Коли замість блискоту шибок отнього дому вилискує супроти них меч. Отак воно й буває, шепотів він до себе, важко провертаючись на твердому ложі: і шукання у світі двоякі — миру й війни. Тоді приходить хтось третій, і той третій береться благо-віщати. Той третій обіцяє шукачеві дому — дім, а шукачеві меча — меч. Уводить першого в дім, а другого веде на приступ. Тоді й починається вічний поєдинок, тінь од якого відбито на місяці…

Сну не було у страннього в жодному оці — вже давно забув він, як спати. Вмирали в ньому слова, які сказав ченцеві Григорію сіроносий і які сказав сіроносому вільнолюбний чернець. Умирали обличчя, які нещодавно так щільно накладалися на лице його. Скинув їх, як машкару, — справді були один на одного подібні.

У цьому мороці, в гарячій і задушній тиші, він застогнав тяжко, бо не зміг витримати болю. Застогнав чи крикнув, пустивши в ніч і свій поклик, — чи прийде хто на нього? Чи прийде до нього отой третій, якому дано благовіщати, а чи блукатиме він по цій землі, як Марко Проклятий? Здається, йому випадає шукати знову. Може, на це піде рік, а може, й століття. В одному був переконаний: ' колись-таки поповнить страту. Колись у цьому чи в іншому часі замістить своє «я» і не відчуватиме несумісності. Те «я» ляже йому в груди щільно і зручно: тільки тоді заживе по-справжньому.

Лежав і дививсь у темінь. Поки що не знав спокою, бо терзав його біль, а очам було не до сну. Поки що міг тільки молитися силі, що улагоджує цей світ, а відтак сподіватися.

Знову хтось закричав серед ночі, і знову странній здригнувся. Надто парка й неспокійна випала ніч. Не міг лежати, щось гостро його тривожило. Знав: на вулицях не знайде полегші, але мусив іти. Мусив прийти хоч на один покрик і хоч одній людині простягти помічну руку. «Щоб бути третім у цьому світі, — подумав він, — не обов'язково, щоб росли в тебе за плечами крила».

2

Він вийшов на вулицю. Стояла довкола тиша, а весь простір навколо залився мертвим місячним сяйвом. Синє світло блищало на відшліфованих лобах бруківки, і через це здалося йому, що вулиця, по якій має йти, — ріка. Ішов по загуслій на камінь воді, й перед ним похитувався світ. Часом місяць заломлював проміння на якійсь шибі, тоді вікно криваво блискало назустріч — здавалося, хтось палить за шибою світло. Але під цю пору вже ніхто не палив світла, тож вікно гасло, як тільки рушав далі.

Сторожко наслухав: хотів вибрати собі напрям. Мав піти на перший покрик, який пролунає, — ось що стане його дороговказом. Але, крім відлуння власних кроків, поки що не чув нічого, хіба десь далеко гризлися пси. За якийсь мент змовкли і вони, і вже жоден звук не порушував порожнечі.

І йому здалося, що це місто зараз так само, як він, без свого «я»; це місто — з порожніми грудьми і мовчки корчиться в кам'яному ложі: все йому болить. Зморено лежить у темені і важко дихає.

Задуха на вулицях була так само густа, як і в помешканні, — плив тунелями і солодкувато-кислий сопух. Странньому подумалося, що в цьому кам'яному царстві живий тільки він сам, і аж голову завернув озираючись. На бруці лежала коротка й рідка тінь — волочилася за ним, хоч спрямувалася іти у зворотний бік.

Хтось закричав. Странній спинився і прислухався. Не зміг визначити напряму — крик ніби з кількох боків прозвучав. Сам був, здається, посередині, і від того йому стало ще смутніше й самотніше.

Знав у цьому місті лише одного чоловіка, тож мимоволі скерував ходу туди, де стояла Алембекова аптека. Йому захотілося прийти до морового бурмистра і все про себе розповісти. Про свою ніякість і про не менш дивну здатність переймати людські «я». Про те, що він уже не може ходити порожній — не стає йому більше сили.

«Такі чудні маєте гризоти, — скаже бурмистер. — Навколо конає тисячі людей. Ідіть і вибирайте!»

«Я став перебірливий, — відповість він бурмистру, — бо вже втомився од приблизних заміщень».

«Ви ж самі сказали, що можете приміряти ті «я», наче одежу, — мовить йому бурмистер. — Якесь би та й підійшло!

Тоді йому стане зовсім сумно, бо не зможе сказати бурмистру правди.

«Дозвольте пересидіти з вами ніч, — попросить він, — боюся, що не переживу її».

Відтак сяде біля бурмистрового ліжка і стерегтиме його сон. Слухатиме тишу й поодинокі крики, але його вже нікуди не манитиме. Сидітиме, як тінь, і не відчуватиме у грудях болю, адже завжди, коли бував з моровим бурмистром, біль щезав. Можливо, там, біля ліжка, він молитиметься, а можливо, тільки дивитиметься у вікно. Бачитиме залите місячним сяйвом місто і здобуватиме спокій…

Ішов і бурмотів під ніс. Відбував подумки розмову з моровим бурмистром.

— Мене вабить до вас, пане Алембеку, — шепотів він, — можливо тому, що ми обидва морові: ви — бурмистер, а я — странній. Ми обидва діти цього міста й цього мору, але кому з нас напише доля вижити? Може, я даремно хвалюся, що мене не чіпає мор, може, я сам — образ його, і може, щоб позбавити місто від мору, треба вбити саме мене? Хапайте, люди, дрюки й каміння й женіть мене! Закаменуйте і прокляніть. Поки що я не хочу нікому лиха, я ніби дім із відчиненими дверима, але я не із світу вашого…

Тіло його було мокре, піт стікав по волоссі на шию і поза вухами, набрякав на бровах і зрошував великими краплями лоб та щоки. Странній зирнув у небо, але не було там ні хмарини.

— Пошли, боже, на цю землю дощ, — знову зашепотів він, — хай омиє її й омолодить! Хай забере лихо, а принесе вільгу й чисте повітря!

Небо безмовно блимотіло зорями, і він знову поволікся вулицею. В цей час зовсім виразно почув крик. Стрепенувся й наслухав. Міг уже визначити й напрям, і ноги його мимохіть пішли швидше. Поспішав, хоч піт від швидкого руху аж заструмів по тілі.

Спинився неподалік Алембекової аптеки і раптом увірував, що той крик долинув саме звідти.

Було тихо. Місяць вигравав на одній із шиб, а може, вона світилася. Зрушив із місця, щоб змістити погляд: світло у вікні не гасло.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: