Мор – Валерій Шевчук

Зараз же якась незрима сила сплутувала бурмистрові руки й ноги, і він незвідь-чому подумав, що таке саме відчуття має жаба чи миша, коли на неї дивиться вуж. З другого боку, цей чоловік і не думав завдати йому прикрості, більше того — висловив таку цікаву, таку захоплюючу думку!

Здригнувся, намагаючись вийти з того одуру, але не мав сили його збороти. Більше того, йому навіть захотілося повільно, крок за кроком наблизитися до тих очей, котрі всмоктували його в себе.

— Хто ви? — спитав самими вустами бурмистер.

Странній відвів очі, і бурмистер відчув полегшення. Тіло його розтерпало, і по ньому загуляло тисячі голочок — кров знову пустилася по венах.

— Чи треба вам конче знати, хто я? — глухо відказав странній і звівся, — Може, я той, кого ви кликали цієї ночі. Я й прийшов сюди на ваш поклик…

Повільно рушив до виходу, мав похилені плечі й голову, ніколи ще не відчував такого нагального і гострого смутку.

Стривайте, не відходьте! — скрикнув бурмистер. — Ви мені сказали таку велику думку, що я хотів би її обмислити.

— То й обмислюйте, — мовив од дверей странній. — Маєте ще досить часу… Я хочу сказати: до ранку ще досить часу…

— Чи ж ми зустрінемося?

— Зустрінемося, — сказав странній так само глухо, — хоч я не знаю, чи матимете з того радість… Та й чому 6 нам не зустрітися? — знову збавив він на тоні.

Пірнув у темряву і погуркотів сходами, а в кімнаті, заставленій шафами з книгами, все ще стояв з неймовірними від подиву очима моровий бурмистер і тер собі пальцями скроні, бо першу слабкість він відчув, саме таку, яку відчувають заражені.

4

З самого ранку вулицями міста почали їздити одягнені у воронячу одежу вершники. Прикладали до вуст голосники і кричали, як оповісники, закликаючи людей, які позачинялися в напівпорожніх домах, вислухати те, що вони мали сказати. Вершники наказували й просили від імені морового бурмистра пана Алембека, щоб усі, хто може рухатися, витягували на вулиці все горюще, підпалювали й заливали водою, щоб більше було диму. Треба, щоб дим покрив ціле місто, кричали вершники, бо тільки так можна буде вигнати з нього мор.

Вони переїжджали з вулиці на вулицю і горлали своє оповіщення знову і знову, і гуки їхні через голосники чи через ненастанне повторення похрипли. Саме такі прохриплі голоси й почув странній, коли очуняв після короткого ранкового сну — вперше за довгий час йому вдалося заснути. Оповісники й на цій вулиці виповіли все, що належало, і їхні коні поцокотіли далі.

Странній у цей час лежав, дивлячись у стелю, і по його обличчі загуляла трохи несмілива усмішка, хоча за мить її прогнав болісний оскал. Він застогнав, хапаючись руками за груди, а тоді повільно й натужно сповз зі свого ложа, щоб підійти до вікна і хапнути свіжішого повітря.

— Виходьте, хто може! — горлали вершники вже на сусідній вулиці. — Паліть, що можете! Хай буде мокре, бо треба більше диму. Менше вогню, а більше диму, щоб не накоїти пожеж!

Люди таки виповзали зі своїх криївок, витягували лахміття, підпалювали, а тоді поливали водою. Ще зранку стояла спека, і тисячі мух дзижчало над містом прозорими крильцями, наче прагли нагнати на місто більше тепла. Рій мух двигтів і у помешканні страннього, але не сідали на нього, хіба що дотикалися випадково. Він роззирнувся. Валялося безладно накидне на підлозі шмаття, і це було перше, що втрапило йому в зір. Притьма кинувся і почав збирати. Коли нагинався, хруптіли йому кістки в тілі — тримав у собі й досі неподолану втому, хоч під ранок і заснув. Рушив з оберемком ганчір'я униз. З розпечених вулиць війнуло димом. Странній розкидав шмаття по бруці й викресав вогню. Стара тканина затліла, випускаючи з себе сині й зелені димові пасмуги.

Стояв і дивився на вогонь. Той спалахував і знову пропадав, розстеляючи довкола їдкий туман. Палили вже й на сусідніх вулицях; дим починав підійматися вище будинків. Мухи хмарою погнали над головою страннього, і він провів їх майже веселим поглядом.

Відтак відчув піднесення. Стрепенувся і майже побіг, дзвінко стукаючи патинками по бруці.

— Виходьте, хто може! — загорлав він, повторюючи глашатаїв. — Паліть, що можете, і хай більше буде диму!

Але вулиця, на яку він потрапив, не відповіла на крик, і він рвонувся у найближчі двері, з яких витік уже застиглий вапняний потік. Будинок аж гув од мух, наче вулик, і странній похапливо почав збирати шмаття. На вулиці складав багаття і кресав вогонь. Дим слався за ним, ніби він його розсівав од себе; біг далі й немов волочив за собою димові пасмуги. Ця робота принесла йому незвідану радість, в горлі клекотіло, виплескувалося щось схоже на сміх, а коли горлав на порожній вулиці, повертаючись до вибитих вікон, відчував, що росте. Знову вскакував у будинки, викидав на вулицю, що потрапляло на очі і що могло диміти, і знову тягнув за собою дим.

Його власна одежа була потріпана й закурена. Де-не-де диміла й вона, але странній на те не зважав. Звільняв криком горло і знову біг. Біг і палив, задимлював вулиці і димів сам, ніби й собі збирався перетворити в палахке багаття.

— Гей, хто живий! — горлав він, набравши повні груди повітря. — Задимлюйте місто! Зникнуть мухи у місті, зникне й мор!

Часом на його погук з'являлися й люди, тоді він не затримувався тут, а мчав далі. Обличчя його стало сіре від налиплої на нього куряви; був захоплений до шаленства. Здавалося, величезну пожежу творив, завзявшись стерти місто з лиця земного. Завзяття додавало йому сили, і не знав він ні втоми, ні потреби відпочинку. В грудях йому клекотіло й хлепотіло, і він вихлюпував той клекіт сміхом, що вряди-годи виривався з нього.

Дим наповнював місто. Странній збагнув, що не він сам творить його, що таких паліїв з'явилося на вулицях чимало — всюди, куди потикався, скручувалися й простелялися над бруком сизі пасма. Часом змигували в тумані якісь постаті — всіх охопило однакове збудження. На околицях, де було більше дерев'яних будинків, перестаралися — стало видно першу пожежу і вдарив на ґвалт дзвін. Але це було майже так само, як при облозі, коли випалювали передмістя, і на те ніхто не зважав.

Дим виїдав очі, і сльози котилися по обличчі страннього так само, як по обличчях інших паліїв. З криниць діставали воду, і притьма мчали туди, де вогонь починав входити в силу.

Странній теж знайшов цебро, зачерпнув воду із струмка, що тік через місто, відтак біг по вулиці й розливав її по багаттях.

Диму стало вже так багато, що почав заповнювати порожні кам'яниці, виходив із вуличних виямів і висів над дахами. Місто спалювало себе, як вічний птах Фенікс, щоб наново відродитися.

Десь у димовому тумані так само невтомно мотався моровий-бурмистер — це він керував усім цим. Під ту хвилю не було ні панів, ні слуг, ні бідних, ні багатих. Були тільки юрливі тіні, які здобулися на гострий спалах чину, а відтак поєдналися спільним помислом. Не треба було нікого переконувати чи припрошувати: всі жили однією справою і в одному ритмі. Ніби виконували давній поганський танок: воювали з потворою, котра хотіла їх пожерти. Зіштовхувалися поміж себе, щось завзято кричали і знову розбігалися, щоб підтримати вогонь чи, навпаки, залити його водою.

Сонце висіло серед неба так само нещадно палюче, немов хотіло додати до того і свого вогню — люди бачили його як за заслоною. Вогнища розпікали вулиці ще більше, і люди почали обливати водою вже себе, щоб не спопеліти у цьому пеклі. Мокрі, розпатлані, з гарячкове засвіченими поглядами, бігали вони в димі; тягали воду, розбивали витягнуту з кам'яниць меблю, розбирали загорожі й паркани. Все миттю покривалося вогнем, вода його прибивала, вогонь невдоволено сипів, і дим виповзав з-під накиданого мотлоху, ніби гаддя.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: