Мор – Валерій Шевчук

Розділ II. ЧЕРНЕЦЬ ГРИГОРІЙ

1

Я задоволене ліг під деревом.

Приємно нило тіло, як після любої роботи чи вдалої мандрівки. Зрештою, я нічого особливого сьогодні не вчинив та й мандрівка моя була абияка: від міста до міста. Тут, неподалік міської брами, в затінку дикої грушні, я ліг спочити, щоб послухати солодку втому у тілі й роззирнутися, як любив, на божий світ. Небо в просвіті грушевих гілок лило синє сяйво, стояла теплінь, м'яко тепліли хмари, дзвенів жайворон, шаруділи в сухій канаві ящірки, від недалекого ставу дихало вільгою, тож я безтурботно заклав за голову руки й дивився, аж млоїло мені в очах, на яскраве небо. Вишні сфери клали мені на лице блакитну печатку, а вуста мимоволі почали ворушитися, поспівуючи чи молячися, — складали високоштильні й фігурні латинські гекзаметри. Моє порожнє черево стягувалося очкуром, а босі ноги вільно розкинулися: на підошвах давно наросла груба шкіра, світліло тільки між пальцями. Врешті, я мав і патинки, але беріг їх для холодного часу.

Сьогодні ж був великодушний: хоч з'їв тільки скибку хліба, не пекла душі туга; волів радше полежати, ніж стукатись у зовсім недалеку міську браму. Бо хіба то не задоволення: лежати отак і розчинятись у зелені? Волосся тоді ніби зростається з травою, а ноги з землею. Очі переливаються в небо, а тулуб росте, ніби корінь, що виткнувся з земної товщі. Наді мною лагідно пошумовує грушня, монетки її листків сухо шелестять, і крізь те листя я прозирав глибину блакиті, шепочучи складену колись мною чудову «Еклогу» — зворушливу пастушу пісню, у якій героями виступали люди нашої землі, приоздоблені пишними латинськими іменами. Я шепотів, а часом щось проказував уголос: в канаві шаруділи ящірки, і лише чорний ворон, що сів на верхівні грушні, уважно вислухав мої слова. Зрештою я недовго втримував такий урочистий настрій — з моїх вуст почала сочитися знадлива пісенька про гарненьку дівчину Галину, яка обіцяла подарувати коханому вінка, коли б тільки той коханий захотів. Я промуркотів двічі приспів, і мені на обличчя впала сонячна пляма. Спершу здалося, що задзвонив од міста дзвін, але пляма ніжно гріла мені щоку, солодко мені стало і тепло: зрештою, подумав я, чи так конче мені треба поспішати в місто, коли так пригідно й чудово лежати під оцим ошатним грушевим шатром!…

Я сів над канавою, спустивши ноги в канаву (а може, й дрімав уже солодко і все це мені привиджувалося), й побачив трьох обірванців, які простували дорогою: один тягнув на спині вертеп, другий — звізду, а третій — клунок з ляльками.

— Гей! — гукнув я на подорожніх, жартуючи. — Чи не показали б ви, хлопці, мені виставу, адже я пан собі на славу! Маю я грошей много, отож висновую з того: заплачу вам грушевими листками, ніби битими талярами!

Обірванці зупинилися, і я здригнувся. Не мали облич, лише черепи. Стояли на дорозі, розвернувшись до мене і начебто чого чекаючи.

— Перепрошую, панове, — знову сказав я весело, — за моє нерозважне слово. Здається, вам не мене треба, а чистого неба. Йдіть туди, де сонця щедро наколото, там вам заплатять справжнім золотом.

Кістяки так само дивилися на мене, і від того аж ноги стерпли, а по шкірі почали повзати мурахи. Кістяки шкірили блискучі зуби, а я подумав, що, може, ліпше було б звернутися до них не простою мовою, а високопомисельною латиною, коли ж передній раптом зворухнувся, скинув із себе вертеп і поволі рушив мені назустріч. Я обачно перехрестився й подумки позначив дорогу до втечі, але тіло мені так закоцюбло, що не зміг і пальцем кивнути. Тільки язик мій був вільний, через що я й мовив у те уважно виставлене супроти мене кістяне лице:

— Вибачайте, панове: хочу вам сказати, що дозволив собі негречно з вами пожартувати. Думав, що ви, як я, гультіпаки, аж у вас золочені кульбаки.

Щоб не помилитися, я повторив це ще й латиною, ладнаючи слова в доладний гекзаметр. На те моє слово всі вони рушили до грушні, прихопивши вертеп. Я придивився пильніше до скриньки, яка захиталася над головами подорожніх. Була висока і широка. Зроблено її з тонких дощечок, а короб розділявся на два поверхи: Вифлем та Іродовий трон. Біля Іродового трону висів дзвінок, підлогу викладено хутром, а весь вертеп вифарбувано у червоне. Ліхтарня звізди — із грубого, перемащеного салом паперу, і від неї відходило шість великих рогів. Подорожній цупко тримав звізду на високій жердці і крутив її лівою рукою — проміння звізди зміщалося. На одному боці ліхтарні було намальовано людське обличчя, схоже на сонце, а на другому — поклін магів. Усередині горіла свічка, хоч стояв ще день.

Подорожні заспівали без слів, розкриваючи й закриваючи роти. Було дивно, що колядують вони у травні і що виконавці цього дійства такі чудні. Зрештою до мене дійшов і голос. Лунав збоку, наче витворювався не з вуст подорожніх. По вертепу вже бігали ляльки, і я, відкинувшись на стовбур, сидів собі паном і впізнавав: Жінка з дитиною, Смерть, Чорт, Селянин з батогом, Пан і Пані, Паламарях Янгол, Аарон і Давид, Ірод і Три Царі. Всі вони щось співали, горлали, а збоку гучав металевий голос, виспівуючи з нудною одноманітністю одні й ті ж слова про янголів, щоб вони гарно співали й віддавали честь богові…

Я лежав, заплющивши очі. Здається, я таки заснув і сонце трохи напекло мені голову. «Що це зі мною?» — думав натужно, але думки в мене плуталися, і я згадав, що увечері засидівся був у шинку з рибалтами [1] і добре з ними кружлянув аква-віти. Тож хай собі буде цей сон, думав я, і хай собі бігають, як миші, по вертепу ляльки. Вони були сірі, ніби припалі порохом, і все з хвостами, хоч я добре знав — це патички, на які їх настромлено.

«Оці сірі миші, — думав я, — які біжать через вертеп, — це дні наші; оці сірі люди, в яких тільки черепні кістки, — це страх наш; оця густа корона грушні, що шумить над головою і пересіює через себе сонячне проміння, — це земля наша, яка пливе в небеснім морі, а цей вертеп оповідає історію мого життя!»

Я намагався з'єднати все докупи, щоб все-таки вирватися з червоного полону, в який утрапив мій мозок, але ляльки бігали й бігали, ніби миші, а в повітрі лунав металевий спів. Слова засідали мені в мозку, наче кілки, і я вже починав співати й сам. Згори на мене дивилося немилосердне сонце, сонно і м'яко ворушило промінням траву, і ящірки виростали в моїй уяві на величезних, дивоглядних звірів.

— Прошу, пане, — почув я над собою високий, надтріснутий, голос. — Маєте платити за виставу. За співи з представленням, адже ся назвали грошовитим паном. Платіте!

— Хіба очкур зі штанів, — пробурмотів я, перевернувшися зі спини на живіт.

Але я все-таки дивився вертеп. Селянин із батогом бився зі Смертю. Лупив її з виляском пужалном, а вона стояла усміхнена й байдужна. Він розтрощив уже пужално і став, безсило опустивши руки. Зрештою я побачив і Чорта, що показував селянину сувій.

— Не підписуй! — гукнув раптом я. — Хочеш біду собі на голову взяти?!.

Троє подорожан повернули до мене порожні зіниці. Вони все ще співали, а я дивився; як поволі заходить на овиді сонце, і слухав, як дзвенить у повітрі високий, печальний звук. Бачив хмари, які обливалися кров'ю, червоне коло, що сперлося на верхівку горба. Тепло дихала земля, на неї скрапували пелюстки грушевого цвіту, і від того чувся тонкий запах меду. І мені здалося, що я починаю розуміти ту дивну виставу, яку показують мені ці троє обірванців. Вони ж бо — моє життя, яке прожив до цього менту, все моє баламутство і всі мимовільні й довільні переступи. Ця вистава — засторога мені, щоб одумався я й перестав даремно тулятися по дорогах, щоб нарешті знайшов прихисток у цьому світі, бо моє життя — цілковиті мандри. Нічого не зробив я ні доброго, ні поганого, а тільки пащекував, їв хліб прошений і тинявся. Нікому від мене не було солодко чи гірко, і жив я все-таки не як людина, а як тінь. Нехай приносив людям веселість, але чи не обійшлися б вони без моєї веселості; нехай давав утіху самотнім молодицям, але й без мене знайшли б вони її. Я трохи злякався такої гострої перестороги, хоч майже твердо знав: все це тільки химерна гра уяви, бо я спокійнісінько лежу під грушнею і сплю. Я можу уявити себе в цьому напівморочному стані будь-ким, навіть пребагатим-дукою, котрому нічого не варто видобути собі з кишені золотого дуката й кинути цим вертепникам. Я можу одягти себе в цьому сні в пишні шати і сісти в золоту карету, і хай мене везуть найкращі турецькі коні. Але щось із тої вистави проникало мені й до серця, і від того відчув я, що в грудях починає тонко боліти, і що я, напевне, залежав лівий бік, і що в мене стоять в очах справжні сльози, бо я трохи й каюся за своє гуляще й безпритульне життя. Але думаю я й інше: й такі, як я, потрібні світові. Хоч би для того, щоб не закисали люди у буденні, щоб могли на хвилю забутися і відчути добру заздрість: бачать-бо в мені від усього звільнену людину. «Не така марниця — воля», — вирішив я, перевертаючись на другий бік. Мені стало погідніше, і не боліло серце, і зміг я уявити себе багатим і мислостивим.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: