— Коли хочете зі мною про світ розмовляти, — сказав я добродушно, наминаючи на обидві шоки, — то ви говоріть, а я буду жувати. Я сам люблю міркувати, через що вирішив од марнотних справ цього життя тікати. Але я не здатний таке спасіння приймати, як це угодники наші святі хочуть учиняти. Вони від людей та спокус ховаються, вбивають свою плоть і через це на вітрі хитаються. Але я відаю: цим вони і душу вбивають, хоч самі, може, того не знають. — Я задоволено глянув на шинкарку, яка стояла неподалік, прислухаючись до нашої розмови. — Я самотній у цьому світі, хочу вам звістити, і це джерело моїх печалей несите. Мислю так: ти за радість хапайся, од життя не замикайся, але жити по-людському старайся. Коли ж живеш по-людському, будь добрий при тому. Бог сотворив і марноту, тож обижається на того і на ту, котрі з нею од світу ховаються, життя ясноцвітного жахаються і про око людське у святу шкаралущу замикаються.
Я проказав це, не забуваючи й про печеню, і ці люди мали б захопитися моїм умінням робити кілька речей за раз. Вони й справді дивилися на мене з глибочезним інтересом.
— Зразу видно у вас, пане, мудрого чоловіка, — сказав мені один із застільників, високий, худий, із кощавим, незвично видовженим обличчям. — Люди не повинні гребувати марнотами життя, а міркувати саме так, як ви. Не подвиг вести побожні розмови у святому місці, — його брова вигнулася, — але подвиг вести їх у Содомі й Гоморрі.
— Мій шинок вельми порядний, — утрутилася шинкарка. — Я сама чесна християнка і щонеділі відвідую божу службу, а буває, й частіше. Окрім того, завжди щедро жертвую на святу церкву.
— Це я до слова, — ґречно всміхнувся бесідник. — Хто не знає, пані, вашого доброго імені. Балачка наша, коли хочете, духовна, і її не треба приймати як зумисну.
Я тим часом жував. Спокійно, розважно, заїдаючи м'ясиво хлібом і запиваючи питним медом. Солодка знемога поступово огортала все моє тіло. Міг уже відкинутися спиною до стіни й подивитися на товариство з-під приспущених повік. Всі мої співбесідники й зараз були повернені до мене обличчями, які нагадували луджені тарелі, всі сірі й однакові, а ще я примітив, що жоден із них не доторкнувся ані до їжі, ані до меду. Сиділи напружено, ніби чогось очікуючи, і тільки один із них, той, котрий несподівано назвав мене мудрим чоловіком, заворушився й прокашлявся.
— Продовжимо наш диспут, — сказав він. — У мене є чимало сумнівів, які я бажав би розв'язати в присутності такого добро-розумного мужа, що завітав до нас у гості. Ось, наприклад, божество. Воно, кажуть, ділиться натроє. Я про це багато думав, хоч це питання й чисто теологічне. Як може бути триєдине, а все-таки роз'єднане? Коли єдине воно тричі, то й розділене натроє. А тут уже, ваша милість, я починаю плутатися.
— Бо мислите, як дитина, а не як учена людина, — сказав, усміхаючись, я. — Гляньмо на сонце гаряче: гарне, тепле і світить добряче. Ліпоту і тепло кожен з нас у нім пізнає і до ладу їх собі розрізняє. Але все це одну якість складає, одне сонце, й нічого більше немає.
Ця тирада дала мені немале задоволення, і я повторив її ще й вишуканою латиною в доладних гекзаметрах. Побачив, як зламалася брова у мого співбесідника, сіроносий при цьому знову закотив очі, а я, відпивши меду, відкинувся до стіни.
— Слухайте, панотче, — сказав один із бесідників, — а чи не можете ви говорити не так фігурно?
— Але ж то гарно! — вигукнув я. — А що гарно, пане, те немарно. Окрім того, сказати волію, що говорити інакше не вмію.
— Але все-таки божество наше розділене? — вигукнув кощавий.
— Сонце хто розділяє! — вигукнув патетично я, було мені тепло й гарно. Від вікна падали скошені смуги проміння, і свічки на столі ніби виблідли. Я пригладив собі волосся й раптом вийняв звідти курячу кістку: всі оці люди, хоч і мили мені старанно ноги, умити лице не дали. — Кожен з нас, як бачите, шукає і незвідане в собі чи на собі подибає. Сонце не можна розділити, — заявив урочисто я. — Воно може ліпоту, світло і тепло пролити. Від усіх цих трьох речей отець наш господь усіх нас сотворяє, син перед нами бога відкриває, а дух святий нас душею наділяє. Оце і є Трійця! Але, пані шинкарко, чи не міг би я у вас умитися шпарко, бо од вашої купелі в мене стають думки невеселі.
Шинкарка подивилася на сіроносого, і той мовчки приплющився, очевидно, даючи згоду, щоб я вмився.
— Хочете вимити лице чи все тіло? — спитала ця гарна молодичка, густо зашарівшись.
— Добре буде діло, — сказав я сакраментальне, — коли дозволите, пані, вимити все тіло.
Шинкарка знову зирнула на сіроносого, і той удруге приплющив згідливо очі.
Я звівся з-за столу, і шинкарка повела мене через довгий вузький коридор сходами угору. Вона тримала в руці свічку, і я мимоволі задивився, як м'яко й граційно вигинається її тіло. Свічка була на рівні голови, від того її волосся освітилося, ніби вінець…
Щось зрухнулось у ньому і стрепенулося, відчулося, змінилося, тривожно обізвалося, і увіч проявилася чиясь присутність; можливо, отого страннього, котрий пізніше забере його «я» і почне жити у ньому. Не міг, однак, жити у майбутнє, а тільки назад — майбутнього у ченця Григорія вже не може бути. Отож його життя відкручувалося назад, наче сувій полотна, — стелилася біла дорога, знову у те, що вже колись було ще до цього мору, котрий раптом упав на місто. З'єднання страннього з ченцем Григорієм було таки особливе й дивне. Вони майже не розділялися, хіба тільки в якісь моменти прочувалося щось неспівмірне, тобто біль, який виникав тоді, коли чернець чинив щось неспівмірне до вимог розуму страннього, але це ніколи не впливало на вчинки ченця Грирія. Сувій полотна розкручувався, і розкручувався, і стелив білу дорогу, по якій і пішов той, котрий згубив пам'ять на бойовищі. Ішов з широко розверстими очима — здивовано жив чужим «я»…
Там, за спиною, залишилися всі оті однакі на обличчя люди, і я, ступаючи вслід за принадною жіночкою, раптом забув про них, наче вийшов з однієї світової площини в іншу. Мене невимовно повабило до шинкарки, аж у голові в мене зашумувало, а може, це так подіяв на мене мед, якого я тут напився, — ніхто-бо із сіролицих того меду не пив: водночас відчув я, як щось шпигнуло мені в серце, щось застерегло. Але хіба можна мати тверезий розважок, коли людину починає бити ота химерна пропасниця?
Ми йшли довгим і темним сутереном, і я не втримався, щоб не торкнутися підборіддям м'якого шинкарчиного плеча і не прошепотіти сяке-таке тепле слово.
— Я самотній, моя дорога шинкарко, — проспівав солодко мій голос, — і від того, на жаль, мене навідує печаль.
— Знаємо цю вашу печаль, — грайливо озвалася шинкарка і жартома пригрозила мені пальцем.
— Певне, що знаєте, — з готовністю підхопив я. — Але чи те, що я, відчуваєте?
— А ця штука вам не заважає? — шинкарка смикнула мене за мою убогу рясу.
— Ця штука для душі спасіння, а ваша краса для ока звесеління, — знову-таки з готовністю обізвався я. — І те, і те в житті необхідне, кожне у світі це знає, багате і бідне.
— Ви штукар, панотче! — милостиво прирікла моя мила і знадлива провідниця.
Ми зайшли в охайно прибране помешкання, а звідти потрапили в дощату прибудову, де стояла повна діжка води.
— Отут можете помитися, — сказала вона, — пізніше я зайду. Вийшла, плеснувши дверима, а я роздивився. У світлі залишеної
мені свічки видно було обшиті дошками стіни, підлога — кам'яна, потріскана і вкрита іржавими розводами — певне, тут і справді милися. Я визирнув у сусідню кімнату, світилося тут лише одне вікно, і я подивувався, які грубі стіни в цьому домі — вікно визирало з глибокої ніші. Я швидко скинув із себе рясу і полив на груди води. Задоволене розтерся, вода була прохолодна, а повітря парке. Здригався розкішно од вільги і щохвилі бадьорішав. Зрештою вилив кухоль води просто на голову й виполоскав волосся, яке чи не найбільше постраждало од помий…