Мор – Валерій Шевчук

— Мене звуть Іван Кураківський, — поважно сказав він.

— А я той, котрий чернець Григорій, — назвався і я, відчуваючи, що аж дубну від отих дивовижних запахів, котрі так щедро розточував таріль із печенею.

— Зараз ми вкусимо святого хліба, — сказав сіроносий, і очі його з обличчя пропали, засвітилися тільки самі більма. Всі почали так само щиро молитися, а з ними і я, бо не мав нічого проти доброї молитви, яка очищає й обнадіює людину, аби тільки не задовга була.

— Чи простили ви, панотче, мимовільний гріх мій? — смиренно спитала шинкарка.

— З приємністю, дочко, бо ти впала мені в очко, — відказав я. — А ще більше тебе вподобатиму, коли щось смачненьке жуватиму…

На це моє досить звичайне слово всі обличчя за столом повернулися і стали ніби олив'яні тарелі: холодні та безживні. Просто мене сидів сіроносий, зорячи на мене примруженим і, мені здавалося, підозріливим поглядом, а на вустах у нього зацвіла пісна усмішка. Я трохи острашився й кинув оком, простуючи дорогу до втечки. Звісно, мірив я оком до того малого вікна, в якому бачив був шинкарку, — щоб дістатися туди, треба було б мені перестрибнути через стіл.

— Я гадаю, — сказав урочисто сіроносий, — що перш, ніж оддатися богомерзькому ділу й насищати мерзенну плоть свою, ми мали б очиститися духовною бесідою…

— Але то буде жахне, бо тут, пане, так пахне! — вигукнув я, кивнувши на таріль з печенею. — Тож давайте, коли ласка, хай єднається хліб і казка, будемо собі їсти і благословенну розмову вести. І Христос хлібом насущним не гребував, і од нас так чинити розумно требував…

Навколо зависла тиша, Я міг і не дивитися на своїх співтрапезників, бо й так знав: не обличчя на мене дивляться, а олив'яні тарелі. Очі з обличчя сіроносого знову пропали, я побачив більма: вуста, червоні й соковиті, як у жінки, заворушилися молячись.

Тоді я обдивився кімнату пильніше, вона була така простора, що погляд губивсь у ній, а стіни в глибині ніби розтавали. Сонячна стяга од вікна освітлювала малий її простір — саме той, де стояла миса з водою, в якій мили мені ноги. Я зітхнув і вирішив забути пересторогу, не мав уже сили боротися з запахами, які хвилями випливали з тареля: голова мені наморочилася. Зрештою, яка небезпека може загрожувати злидареві? Я вільний собі птах-пташило, висловлююся красиво і фігурно, а коли це їм не до шмиги — мене то не обходить. Я вільний собі ходець-мандрівець і завтра буду далеко від цього дивного місця — влади не мав наді мною ніхто, а що я хочу без грошей пообідати, то мене сюди для цього й запрошено. Отож я всміхнувся просто у вічі сіроносому, який за цей час устиг помолитися, і, самовільно взявши шмат м'ясива, задоволено вкусив.

— Коли хочете зі мною про світ розмовляти, — сказав я добродушно, наминаючи на обидві шоки, — то ви говоріть, а я буду жувати. Я сам люблю міркувати, через що вирішив од марнотних справ цього життя тікати. Але я не здатний таке спасіння приймати, як це угодники наші святі хочуть учиняти. Вони від людей та спокус ховаються, вбивають свою плоть і через це на вітрі хитаються. Але я відаю: цим вони і душу вбивають, хоч самі, може, того не знають. — Я задоволено глянув на шинкарку, яка стояла неподалік, прислухаючись до нашої розмови. — Я самотній у цьому світі, хочу вам звістити, і це джерело моїх печалей несите. Мислю так: ти за радість хапайся, од життя не замикайся, але жити по-людському старайся. Коли ж живеш по-людському, будь добрий при тому. Бог сотворив і марноту, тож обижається на того і на ту, котрі з нею од світу ховаються, життя ясноцвітного жахаються і про око людське у святу шкаралущу замикаються.

Я проказав це, не забуваючи й про печеню, і ці люди мали б захопитися моїм умінням робити кілька речей за раз. Вони й справді дивилися на мене з глибочезним інтересом.

— Зразу видно у вас, пане, мудрого чоловіка, — сказав мені один із застільників, високий, худий, із кощавим, незвично видовженим обличчям. — Люди не повинні гребувати марнотами життя, а міркувати саме так, як ви. Не подвиг вести побожні розмови у святому місці, — його брова вигнулася, — але подвиг вести їх у Содомі й Гоморрі.

— Мій шинок вельми порядний, — утрутилася шинкарка. — Я сама чесна християнка і щонеділі відвідую божу службу, а буває, й частіше. Окрім того, завжди щедро жертвую на святу церкву.

— Це я до слова, — ґречно всміхнувся бесідник. — Хто не знає, пані, вашого доброго імені. Балачка наша, коли хочете, духовна, і її не треба приймати як зумисну.

Я тим часом жував. Спокійно, розважно, заїдаючи м'ясиво хлібом і запиваючи питним медом. Солодка знемога поступово огортала все моє тіло. Міг уже відкинутися спиною до стіни й подивитися на товариство з-під приспущених повік. Всі мої співбесідники й зараз були повернені до мене обличчями, які нагадували луджені тарелі, всі сірі й однакові, а ще я примітив, що жоден із них не доторкнувся ані до їжі, ані до меду. Сиділи напружено, ніби чогось очікуючи, і тільки один із них, той, котрий несподівано назвав мене мудрим чоловіком, заворушився й прокашлявся.

— Продовжимо наш диспут, — сказав він. — У мене є чимало сумнівів, які я бажав би розв'язати в присутності такого добро-розумного мужа, що завітав до нас у гості. Ось, наприклад, божество. Воно, кажуть, ділиться натроє. Я про це багато думав, хоч це питання й чисто теологічне. Як може бути триєдине, а все-таки роз'єднане? Коли єдине воно тричі, то й розділене натроє. А тут уже, ваша милість, я починаю плутатися.

— Бо мислите, як дитина, а не як учена людина, — сказав, усміхаючись, я. — Гляньмо на сонце гаряче: гарне, тепле і світить добряче. Ліпоту і тепло кожен з нас у нім пізнає і до ладу їх собі розрізняє. Але все це одну якість складає, одне сонце, й нічого більше немає.

Ця тирада дала мені немале задоволення, і я повторив її ще й вишуканою латиною в доладних гекзаметрах. Побачив, як зламалася брова у мого співбесідника, сіроносий при цьому знову закотив очі, а я, відпивши меду, відкинувся до стіни.

— Слухайте, панотче, — сказав один із бесідників, — а чи не можете ви говорити не так фігурно?

— Але ж то гарно! — вигукнув я. — А що гарно, пане, те немарно. Окрім того, сказати волію, що говорити інакше не вмію.

— Але все-таки божество наше розділене? — вигукнув кощавий.

— Сонце хто розділяє! — вигукнув патетично я, було мені тепло й гарно. Від вікна падали скошені смуги проміння, і свічки на столі ніби виблідли. Я пригладив собі волосся й раптом вийняв звідти курячу кістку: всі оці люди, хоч і мили мені старанно ноги, умити лице не дали. — Кожен з нас, як бачите, шукає і незвідане в собі чи на собі подибає. Сонце не можна розділити, — заявив урочисто я. — Воно може ліпоту, світло і тепло пролити. Від усіх цих трьох речей отець наш господь усіх нас сотворяє, син перед нами бога відкриває, а дух святий нас душею наділяє. Оце і є Трійця! Але, пані шинкарко, чи не міг би я у вас умитися шпарко, бо од вашої купелі в мене стають думки невеселі.

Шинкарка подивилася на сіроносого, і той мовчки приплющився, очевидно, даючи згоду, щоб я вмився.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: