Мор – Валерій Шевчук

— Хочете вимити лице чи все тіло? — спитала ця гарна молодичка, густо зашарівшись.

— Добре буде діло, — сказав я сакраментальне, — коли дозволите, пані, вимити все тіло.

Шинкарка знову зирнула на сіроносого, і той удруге приплющив згідливо очі.

Я звівся з-за столу, і шинкарка повела мене через довгий вузький коридор сходами угору. Вона тримала в руці свічку, і я мимоволі задивився, як м'яко й граційно вигинається її тіло. Свічка була на рівні голови, від того її волосся освітилося, ніби вінець…

Щось зрухнулось у ньому і стрепенулося, відчулося, змінилося, тривожно обізвалося, і увіч проявилася чиясь присутність; можливо, отого страннього, котрий пізніше забере його «я» і почне жити у ньому. Не міг, однак, жити у майбутнє, а тільки назад — майбутнього у ченця Григорія вже не може бути. Отож його життя відкручувалося назад, наче сувій полотна, — стелилася біла дорога, знову у те, що вже колись було ще до цього мору, котрий раптом упав на місто. З'єднання страннього з ченцем Григорієм було таки особливе й дивне. Вони майже не розділялися, хіба тільки в якісь моменти прочувалося щось неспівмірне, тобто біль, який виникав тоді, коли чернець чинив щось неспівмірне до вимог розуму страннього, але це ніколи не впливало на вчинки ченця Грирія. Сувій полотна розкручувався, і розкручувався, і стелив білу дорогу, по якій і пішов той, котрий згубив пам'ять на бойовищі. Ішов з широко розверстими очима — здивовано жив чужим «я»…

Там, за спиною, залишилися всі оті однакі на обличчя люди, і я, ступаючи вслід за принадною жіночкою, раптом забув про них, наче вийшов з однієї світової площини в іншу. Мене невимовно повабило до шинкарки, аж у голові в мене зашумувало, а може, це так подіяв на мене мед, якого я тут напився, — ніхто-бо із сіролицих того меду не пив: водночас відчув я, як щось шпигнуло мені в серце, щось застерегло. Але хіба можна мати тверезий розважок, коли людину починає бити ота химерна пропасниця?

Ми йшли довгим і темним сутереном, і я не втримався, щоб не торкнутися підборіддям м'якого шинкарчиного плеча і не прошепотіти сяке-таке тепле слово.

— Я самотній, моя дорога шинкарко, — проспівав солодко мій голос, — і від того, на жаль, мене навідує печаль.

— Знаємо цю вашу печаль, — грайливо озвалася шинкарка і жартома пригрозила мені пальцем.

— Певне, що знаєте, — з готовністю підхопив я. — Але чи те, що я, відчуваєте?

— А ця штука вам не заважає? — шинкарка смикнула мене за мою убогу рясу.

— Ця штука для душі спасіння, а ваша краса для ока звесеління, — знову-таки з готовністю обізвався я. — І те, і те в житті необхідне, кожне у світі це знає, багате і бідне.

— Ви штукар, панотче! — милостиво прирікла моя мила і знадлива провідниця.

Ми зайшли в охайно прибране помешкання, а звідти потрапили в дощату прибудову, де стояла повна діжка води.

— Отут можете помитися, — сказала вона, — пізніше я зайду. Вийшла, плеснувши дверима, а я роздивився. У світлі залишеної

мені свічки видно було обшиті дошками стіни, підлога — кам'яна, потріскана і вкрита іржавими розводами — певне, тут і справді милися. Я визирнув у сусідню кімнату, світилося тут лише одне вікно, і я подивувався, які грубі стіни в цьому домі — вікно визирало з глибокої ніші. Я швидко скинув із себе рясу і полив на груди води. Задоволене розтерся, вода була прохолодна, а повітря парке. Здригався розкішно од вільги і щохвилі бадьорішав. Зрештою вилив кухоль води просто на голову й виполоскав волосся, яке чи не найбільше постраждало од помий…

Знову почулися кроки, шинкарка постукала, гукнула до мене, а коли я милостиво дозволив до себе увійти, зайшла із розсвіченим на обидва боки обличчям.

— Можна прибрати? — спитала вона в той час, коли я підперезувався очкуром, зараз він не тримався на моєму животі так сиротливо.

— Дивних гостей у своєму шинку приймаєте, — сказав я, відчуваючи, що став бадьорий і моторний. — Чи ж добрий прибуток од них маєте?

Шинкарка грайливо хихикнула й почала витирати підлогу після мого миття. Я задоволено її оглядав. Відчував те, що має пізнати кожен бурлака, потрапляючи в затишне житло. Було мені сумно і нестримно тягло до молодиці. Я вже не володів собою. Торкнув пальцем її пишний бік і засміявся, відсмикнувши руку.

— Бавитеся, панотче? — добродушно обізвалася шинкарка. — Там на мене люди чекають!

— А може, вони трохи пождуть, а не захочуть, то й підуть, — сказав я і доторкнувся до пухкого шинкарчиного тіла вже цілою долонею.

Вона повернулася до мене, і я відчув шал. Сильне бажання струснуло моїм тілом, і я забув про все: про оцей незвичайний шинок і про підозрілі погляди, якими мене прошивали сіролиці. Ця жінка захопила мене, окрім того, вона сама заграла очима, а я був не з тих, хто дивиться на те з відразою; Я вже відчув біля себе сокровенне, тобто принадну й податливу жіночу плоть. Схопив її в обійми, а вона, хоч і почала пручатися, стала м'яка і тремка. Тоді я махнув рукою, збивши приклеєну до діжки свічку, і та з шипінням упала у воду. Відтак сталося те, на що я сподівався: шинкарка гаряче, аж запекло мені, присмокталася мені до вуст. М'яке, запашне, повне щасливого трепету тіло злилося з моїм, підлога захиталася під ногами, а з тіла сам по собі спав вічний округ очкура.

РОЗПРАВА ПРО ТЕМРЯВУ

Була якась така чудна темрява, незнайома й палка, наповнена солодкою втіхою, коли тіло стає прозоре і юне, коли воно починає жити само по собі, але чоловік не відчуває себе роздвоєним. Гарячий чистий оксамит захитався в мене під грудьми, і я потопав у ньому, ніби приймав ще одну купіль, тільки цього разу гарячу. Темрява, кволо подумав я, розділяє людей, але і з'єднує їх. Темрява недаремно нам посилається, бо вона також, нам потрібна, як і світло. День робить нас звичайними, а ніч зміщує і змішує все, що здається безглуздим удень, тоді знаходиться виправдання дивним та несподіваним речам. Я топивсь у чорному оксамиті, цілував тепле, палке обличчя, відчував шорстку й м'яку плоть, і було мені так радісно і так весело, що захотілося застогнати чи закричати. Темрява оживлено колотилася довкола: ніколи не відчував я її так гостро. Отак нагло впала на мене й на цю жінку ніч без дна — ми пили її навзаєм

3

Але те, що пережив я наступної хвилі, могло б уразити будь-кого. Я почув, як у глибині будинку біжить аж кільканадцятеро ніг. За мить двері помешкання, в якім я хотів знайти втіху, було відкинуто і до нас увірвалися всі ті сіролиці, що ми їх залишили у шинку. Сама шинкарка, лежачи на підлозі, продовжувала міцно тулити мене до себе, обхопивши сильними, чіпкими руками, і я рвонувся, щоб таки звільнитись од тих підступних обіймів. У цей час у мене вціпилося з десяток рук, хапнули за одежу й волосся, і я відчув, що відриваюсь од землі. Повернувся й крутнувся, щоб утримати рівновагу, але щось важке вдарило мені по голові, і я втратив тяму…

…Він утратив тяму, і той другий у ньому раптом пробудився. Той, котрий прийшов у це місто в супроводі рою мух і в кого так тонко й невиліковно боліло у грудях. Знову відчув себе звільненим, цього разу вже від ченця Григорія — тихий сум його засіяв. Чорне зерно падало в нього, ніби на ниву, засівало, а за мент уже росло пагінням чорні квіти розцвітали в ньому й на ньому. Залишалося тільки одне: знову вийти на вулиці, по яких нещодавно блукав, і, хоч там ще не було мору (жив іще в минулому ченця Григорія), навідати дім, у якому ледве не розтікся, як розталий під сонцем лід. Бачив: якісь завзятці витягували бездиханне тіло ченця Григорія з темної комірчини в покій, де було в глибочезній ніші вікно, вони збуджено й весело перемовлялися. Шинкарка звелася із землі і весело заблискотіла до сіроносого зубами. Водночас вона і гнівалася — все-таки той вогонь, що запалив його чернець Григорій, не лишився без відгуку. Сіроносий сказав їй щось гостре, і шинкарка заплакала, затрусилася од ридань. Сіроносий поправив їй очіпок і мовив уже щось заспокійливе — тоді перестала вона плакати, а лагідно блимнула очима, промовивши щось через хлип…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: