— Я приходжу до тих, хто печальний,— казав тим часом той, кому він уклонявся, — і збавляю їх від печалі; до тих, хто мучиться, і збавляю їх мук; до тих, хто убогий, і звеселяю убогість їхню. Не треба заради мене світ ненавидіти, бо не задля ненависті я прийшов. Не треба тіло своє умертвляти, бо не для смерті я є: життя — уділ мій, і світ оцей бог створив — не диявол!
Піт густо стікав по скронях в Ісакія, запливав на повіки, і сліпило ще й досі його те невимовне світло, а він усе танцював і танцював. І танцювала коло нього чарівна дівчина, що світила до нього блискучим чорним зором, і крутилася, вертілася.
— Боже, — сказав він, не зупиняючи танцю.— Чи гоже мені танцювати з цією дівчиною?
— Ця дівчина — життя,— сказав той, кому він уклонявся, — а життя — уділ мій. З'єднавшися із нею, суть ти віднайдеш, що її задля життя я освячую. Ви плід дасте землі, бо всі люди мають давати плід, і тим самим новитиметься світ і буде готовий завжди плодоносити. В цьому високий божий замисел — живіте і множтеся!
— А ті, що заради тебе відмовляються від світу, ті, що заради тебе у темінь себе ховають і все своє тобі віддають? Який їхній уділ?
— Ті всі мертві суть,— відказав спокійно той, кому він уклонився. — Той мені угодний, хто життя творить, а не марнує його. Той, хто не творить життя, а тікає від нього, — світові й богу не потрібний.
Ісакій танцював; здавалося, весь піт витік із нього, і все в ньому почало пересихати й плавитися.
— Навіщо примушуєш мене танцювати? — спитав він. — Важко це мені!
— Цей танець, що танцюєш,— так само погідно відповів той, хто світло від себе виточував,— перевірка тобі. Витримаєш — покинеш це пристановище печалі і вийдеш до сонця й світу. Запам'ятай: не темрява життя творить, а сонце і світ.
Ісакій танцював. Уже мліли в нього ноги і підступала під горло нудота. Всі присутні оточили його колом, а він танцював і танцював. І так само невтомно танцювала коло нього призначена йому красуня.
— Ти мене в обійми жінки посилаєш,— сказав, ледве ворушачи губами, Ісакій. — Але жінка — вмістилище нечистоти і гріха!
— Вмістилище нечистоти і гріха — душа грішна, — сказав той, котрий світло від себе випромінював.— Жінка перш за все — життя творителька і через це благословенна богом, коли вона чиста серцем і душею, коли матір'ю вона стає доброю і жоною чеснотливою. Проти грішної душі в собі борітеся, а не проти того, що життя творить і оновлює.
Ісакій упав на коліна. Груди його часто і хрипко дихали, а на вуста вибилася піна. Очі його несамовито і втомлено блищали. Дівчина намагалася його звести. Схопила опідруч і підіймала.
— Не піддавайся, — сказала вона ніжно. — Ну, ще‑бо трошки!
— Я втомився, боже! — захитав головою Ісакій. — Несила мені вже танцювати.
— Ти не дотанцював свого танцю, — сказав сумно той, кому він уклонявся. — Вже не маєш сили до великого і справжнього життя…
Тоді простягнув Ісакій руки до того, хто світився, як сонце, до того, в кого усмішка, як день, була, і раптом заридав ридма:
— Але ж я свою силу віддав заради тебе, боже!
— Заради сліпої облуди віддав ти свою силу, — так само сумно сказав той, кому він вклонявся. — З боязні перед своєю грішною душею ти тут зачинився. З самим собою ти боровся і не встояв у цій боротьбі.
— Що ж мені чинити тепер, боже?! — зойкнув, ламаючи руки, Ісакій.
— Доживай свого, як поведеться, — сумно сказав той, у кого усмішка — як день.
І він почав упадати в темряву. Здалося йому, що летить, повільно кружляючи, і чим довше летить, то більше витікає із простору світло, рідшає і тане; в синіх сутінках пролітав, боліло йому серце в грудях; летів і вже у темінь круту западав; навколо не бачив нічого, тільки десь далеко, в глибині, ледве тлів невеликий іскристий вогник свічки. І він мчав уже на той вогник, як нетля, бо під ту хвилю був нетлею, тягло його невимірно на вогонь, різкий та іржавий крик вирвавсь у нього з грудей і завмер, загус у цій кромішній пітьмі, що колотилася навколо. Хапав руками, намагаючись зачепитися хоча б за щось і зупинити це страшне і невідхильне падіння; в нутрі йому все заціпеніло — став чекати гострого і нещадного удару. Свідомість покидала тіло, і, може, через те не відчув падіння — в непам'ять запав. Тільки опекло його дуже, як обпікає нетлю, коли несподівано у вогонь свічки залітає…
Наступного дня» коли розвиднілося і надійшов час сніданку, підійшов печерник, як звичайно, до віконця.
— Господи благослови, отче Ісакію! — сказав смиренно. Було за віконцем тихо.
— Отче Ісакію! — гукнув печерник, — Чи живий ти ще? Було за віконцем тихо.
— Ну от, він і преставився, — сказав печерник, а був тоді печерником Лаврентій. — Чуєш, Марку, — гукнув він. — Іди‑но сюди!
З темені вплив Марко‑печерник. У руці тримав лопату.
— Збігай‑но в монастир за ігуменом і братією, — сказав Лаврентій. — Я тут за його душу помолюся!
Марко поставив лопату і повільно почвалав до виходу. Лаврентій опустився на коліна — світлий сум обмив йому серце. Він прошепотів молитву і, взявши лопату, почав розкидати землю в тому місці, де було засипано вхід.
У печері уже дудніли кроки: ішла братія з ігуменом. Лаврентій перестав копати і витер піт. За лопату взявся Марко, і за якийсь час вона провалилась у порожнечу…
Серед келійки сидів скорчено Ісакій, голова його впала на груди, одежа на ньому була розтріпана й порвана. Марко‑печерник узяв його під пахви, Лаврентій за ноги, і так понесено його нагору. Ігумен тим часом зайшов у келійку й уважно її обдивився.
— Тісно йому тут було, — сказав Агапіт, і вони пішли неквапно до виходу.
— Ісакій живий! — ступнув назустріч ігумену Марко‑печерник. Затворник лежав на землі, встеленій жовтим листом, обличчя
його було бліде, а міцно приплющені повіки — сині. Дув різкий, прохолодний вітер, і, може, через той вітер гостре й тлінно пахло осінню. Колихалися бороди й мантії ченців, і це принесло усім нестійке тривожне почуття.
— Не обійшлося тут без бісівського дійства, — сказав ігумен, стежачи мимоволі за сірими, розчухраними хмаринами, що майже ущерть заповнили небо. Окрім того, крутив йому відурана зуб, і мав через те лихий настрій. Вітер раптом зіскочив із дерева і звіяв хмару жовтого листу: листки застрибали довкола ченців, покриваючи їх кольористою зливою. Кілька з них лягло на груди Ісакію, і всі побачили, що ті груди ледь помітно здіймаються.
— Покладіть його на постіль, — сказав іцумен, посмоктуючи хворого зуба, і пішов, відчуваючи, що від цього вітру йому починає боліти не тільки зуб, але й голова.
Марко з Лаврентієм підняли Ісакія й понесли. Братія, погомонівши, розійшлася, а коли проходили ченці під деревами, сипалося на їхні голови вогке жовте й червоне листя.
4
Два тижні він не міг ні встати, ні сісти, мочився під себе, і от саме тоді завелась у нього під боком черва. Не брав упродовж двох тижнів ні хліба, ні овочів, не сказав також ані слова — був глухий та німий. Тільки на третій тиждень його вуста заворушилися.
— Де це я? — спитав ледве чутно.
— В Агапітовій келії, — відповів лікар. — Ти чуєш мене, брате Ісакію?
— Чую, — шепнув Ісакій. — А чому я не в затворі?
— Гадали, що помер ти, брате Ісакію, — присів біля нього Агапіт. — От і викопали тебе із затвору.
— Я туди вже не хочу, — сказав тремтливими губами Ісакій.
— Ніхто тебе туди й не зачиня, — сказав Агапіт. Ісакій спробував устати, але Агапіт притримав його.
— Світ хитається, — сказав Ісакій. — І так дивно хитається!
— Бо хворий ти і кволий, — відказав Агапіт.
У цей час ударило за вікном било: дзвонили на вечірню.
— Може, вже підеш до церкви, брате Ісакію?