Марко— печерник узяв Ісакія на руки, наче дитину, і поніс з печери. Коли ж винесли Ісакія назовні, сонце було таке велике, що він одразу ж осліп„ принаймні подумали так всі ченці ‑неймовірно розширилися його очі й померкли. Ісакій знайшов іще силу звести руку, і та рука спробувала піднятися до неба, начебто щось хотів він показати чи сказати.
Його поклали під розлогим деревом на блискучому, ясно‑жовтому листі, над ним розгорнулося жовте шатро, вписане у незмірно‑голубе небо; він дивився в те небо і в те шатро сліпими очима, а вуста його ворушилися, наче молився він сонцеві, його силі, потузі і всевладі. Пив небо й сонце беззубим розкритим ротом, цілим обличчям, яке вже ніколи не засмагне і не напиватиметься його досхочу; Ісакієве обличчя поступово здобувало благого й доброго вигляду, який колись побачив у нього ігумен, коли бив старця палицею; може, тому відвернувся, а з ним ще кілька ченців — несила їм стало дивитися на те лице. Лежало воно на вогкому, опало‑му листі, гарячо‑жовтому, з червонуватим відливом, і поступово саме почало світитися, як і те листя. Було листком дочасним, жило і віджило свій час, і от прийшла пора лягти під ноги, як лягає під ноги все дочасне й тлінне. Воно ще світиться й палає, але тихим, ніжним тліном віддає, і цей запах почули раптом усі, хто стояв коло Ісакія; ченці незвідь‑чому відчули жаль, хоч вони були не всі м'якого серця.
Ісакій вбирав у ніздрі запах тлінного листу і сухий сонячний пил, сліпі очі його заплакали, а пальці, що лежали на землі, заворушилися, наче шукали якогось опертя. Але знайшли тільки по листку, одна і друга, через це конвульсійно зімнули ті листки і відкинули.
Розділ VII, в якому розповідається про Теофіла, котрий щодня смерті собі чекав
1
Святоша сидів, як завжди, при воротях, плетучи кошики, коли застукав у хвіртку Теофіл, котрий вертався, посланий ігуменом у монастирських справах.
— Господи благослови, отче Миколо! — привітався він, переступаючи поріг хвіртки.
— Господи благослови, брате Теофіле, — відгукнувся Святоша.— Важкою звісткою мушу тебе зустріти.
Теофіл зупинився, зблід і подивився на смиренно зігнутого перед ним Святошу.
— Брат твій відійшов,— сказав той майже солодко.
— Це як! — вигукнув Теофіл.— Коли виходив з монастиря, був він живий і здоровий.
— Очевидно, богові було так угодно! — схилився ще нижче Святоша. — Не знаємо ми, що нам на завтра вготовано. Розболівся раптом твій брат і відійшов у життя вічне…
— Ох, важка моя годино! — вигукнув Теофіл і майже побіг до своєї келії, де вони мешкали з братом. Рвонув двері і став на порозі.
— Стефане! — гукнув він у порожній покій. — Відгукнися, Стефане!
За спиною в нього вже стояв Єремія і похитував головою.
— Нема вже твого Стефана, брате Теофіле, — сказав він. Тоді Теофіл склав кулаки, звів їх над собою і вдарив ними об
одвірок, впавши водночас на ті руки обличчям.
— Він недовго хворів, — сказав Єремія. — Все про тебе згадував, брате Теофіле, і шкодував, що, не прощаючись, відходить.
Сталося це взимі, стояла тиха й тепла днина, і сніг од відлиги прим'якшав і потемнів. Тож, коли повернувся Теофіл до Єремії, обличчя його було так само бліде й потемніле, як і сніг навколо.
— Цього я не сподівався, — сказав він тихо. — Зайди, отче Єреміє, в мою келію і помолимося разом за упокій душі мого, брата.
Єремія проклав по снігу кілька слідів і переступив поріг келії. Було тут вогко й холодно, бо не топилося з тиждень. Теофіл стукнув коліньми об долівку і звів до образів обличчя. Єремія приклякнув поруч, і вони проказали потрібну в цьому разі молитву.
— Де його поклали? — вже спокійніше спитав Теофіл, коли відмолилися.
— У тій могилі, яку виготував для вас Марко, — відповів Єремія. — І не треба так дуже печалитися, брате, Стефана вічне блаженство чека, адже праведний був.
— Велика любов нас із ним в'язала, — мовив Теофіл. — Мали ми одні думки й бажання, звернені до бога…
Він сидів понурившись, а Єремія пішов до виходу.
— Не виходь іще, отче, — сказав Теофіл. — Хочу провідати я брата. Коли не відмовиш мені, підемо разом.
Вони ступили за поріг — видно було далекий, скрижанілий і засипаний снігом Дніпро. Далина покривалася сизуватою мрякою, і в тій мряці топилася з того боку далина.
Спускалися до печер по погано втоптаній стежці, і до них по дорозі приєднався ще й я, смиренний автор цих рядків.
— Передчуття в мене було, — сказав Теофіл, обережно ставлячи ногу, щоб не осковзнутися. — Приснився мені, братове, в одну із ночей дивний сон. Так начебто приповз до мене величезний павук і почав мене в павучину загортати. Коли ж було мене загорнуто, побачив у павучині не себе, а брата, хоч усе, що витворяв отой павук, виразно чув на собі.
Єремія посковзнувся на стежці і ледве не впав, я встиг подати йому руку.
Внизу, біля печер, серед снігу темніла свіжа купа землі.
— Марко наче кріт, — сказав я, всміхаючись.
— Боговгодне діло робить, — озвався поважно Єремія.
У цей час із дерев'яної церковки, поставленої при вході до печер, вийшов Марко з лантухом за плечима. Був невеликий і чорний, наче жук, а згори, звідки дивилися ми на нього, здавався і зовсім малий. Скинув лантуха із пліч і, взявши за кінці, почав струшувати.
Гілля довколишніх дерев покрилося лапатим снігом, і, коли ми чіплялись ненароком за гілку, сніг опадав нам на плечі клаптями.
Марко побачив нас і звів сіре, замащене землею лице…
І здалося мені раптом, що це і справді кріт, стоїть насторожено, наготований до втечі чи нападу, стоїть, звівши сліпу мордочку, адже для нього світло там — у пітьмі; істота, яка тільки й робить, що копає з ранку до вечора, а часом і вночі. В нього над очима виросли волохаті брови, на підборідді — сіра борода, а.зуби стали темні, наче смолою обкипіли. Стоїть він, оскалюючись до нас, і надчікує: може, іще одну вістку про смерть несуть йому ці троє, що обережно спускаються по слизькій стежці. І раптом глибокий жаль обійняв мене, коли дивився на ту людину‑крота, адже очі в нього все‑таки не посліплі, а дивляться розумно; адже в голові у нього думки снуються і богоподібна це переді мною істота. Тихий жаль завжди мене обливає, коли бачу занепалих; я раптом почав розуміти, чому той, хто хотів спасти нас, зважав так само на бідних і упосліджених — благу душу у них передбачав, хоч не завжди ті упосліджені такою душею володіли. «Неважка річ, — подумав я, — любити гарних і багатих, важко любити прогнаних та бридких, знаючи, що за ту любов і віддяки можна не дістати».
— Господи благослови, отче Марку, — сказали ми врізнобій. Марко склав на грудях руки і вклонився нам до землі.
— Господи благослови, — сказав він глухим, іржавим і дихавичним голосом.
— Хочу на брата свого подивитися, — сказав Теофіл, струшуючи із плеча злетілий із гілок сніг.
Марко звів до нього стріхуваті брови.
— Я поклав його в тій могилі, яку просили виготувати для вас обох.
— Ось тобі доплата.за цю роботу, — сказав Теофіл і вийняв гроші.
Марко байдужна взяв, не числячи, опустив до кишені. Тоді ще раз труснув мішком і подибав (був від постійного копання напівзігнутий) у відчинені двері церковки.
2
— Отут, — сказав Марко, коли ми зупинилися перед виритим закапелком. — Як замовляли: одне місце вище, а друге нижче.
На вищому місці лежав на простеленій ряднині мертвий. Ми поклали на себе хреста і почали шепотіти молитву. Не молився тільки Теофіл.
— Але, отче Марку, — сказав він раптом крижаним голосом, — ви повинні б знати, я — старший і вище місце призначено для мене. Чому ж поклав його тут?
Марко повернувся, і я побачив, як червоно блиснули його очі. Але той спалах був надто короткочасний, печерник уклонився Теофілові до землі і проказав дихавично:
— Вибач мені, брате, согрішив перед тобою!
— Його треба перекласти, — сказав Теофіл роздратовано. — Переклади його, бо то моє місце.