— Чого ж ти в ченці пішов? — спитав його я.
— Тяжкий гріх лежить на мені, — сказав Марко, і його очі червоно засвітились у темряві. — Я випадково побратима свого у січі забив…
Після того він замовкав, хмурнів і йшов у свій куток, неподалець від моєї келії; я виразно чув, як булькоче рідина, коли наливав її Марко із барильця у келих. По тому голосно бубонів молитви й закляття…
— Брате Семене, — обірвав мої думки Теофіл. — Я готовий іти до блаженного…
— Не поспішай називати блаженним того, хто в гріхах своїх ще не висповідався, — сказав я.
— Я вірю, що він блаженний, — заговорив швидко Теофіл. — І хочу, щоб він мене сподобив і сліпоти мене позбавив…
— Не позбавить він тебе сліпоти, — смутно сказав я.
— Не блазнюй, брате Семене, — сказав Теофіл із присвистом. — Ти ж сам бачив, якою силою володіє брат Марко. Веди мене скоріше до нього і великого чуда сподобишся побачити…
В цю мить я, може, й хотів уздріти чудо, адже те, що ми колись побачили з Єремією та Теофілом, оте жахнюче вставання мерця, давно не було для мене дивом: був то жарт, що на нього пішов свого часу підхмелілий печерник, щоб розбавити свою самотність: для будівника містоздобувних машин то не важко вчинити…
Я вивів сліпого на ґанок. Сонце облило нас зусібіч, і ми зупинилися. Теофіл виставив обличчя до сонця, і з повік йому потекли сльози.
— Світить сонце, — сказав він розчулено. — Гріє воно мені обличчя. Господи, невже так станеться, — вигукнув він, — що я не відчую завтра твого, сонце, тепла?
6
Ми йшли стежкою. Важка це була дорога, бо глина весь час роз'їжджалася з‑під наших ніг. Теофіл ще не був пристосований до сліпоти, через це ми не так спускались, як зсувались униз, — не завжди мені було легко його направляти. По дорозі він бубонів ненастанно про свою сподіванку, що Марко‑печерник його таки зцілить.
— Подумай тільки, — казав він, — людина мерцями повеліває! Що варта йому така дрібниця, як людині зір повернути? Хай‑но тільки захоче, чи не так, брате Семене?
Я мовчав, бо не хотів роздражнювати сліпого. Окрім того, не міг під ту хвилю розповідати йому й правди: був він через сліпоту трепетний і знервований.
В одному місці ми ледве не полетіли сторч, і тільки дерево, що росло обіч, врятувало нас; я схопився рукою за стовбур, а другою за Теофілів шкіряний пас. Десь зовсім близько задзвонила синиця, пахла, збуджуючись для насіння, земля, і видно було, як по спіненому Дніпру женуть великий пліт: колоди мали піти для січення міст на південному прикордонні.
Я взяв свічку, запалив її і повів Теофіла в підземелля. Теофіл тримався рукою за мій пас, і я відчував, що його рука тремтіла.
Марка ми знайшли на його ложі в найглухішому кутку печери. Тут стояли лопати, кайла й мотики, лежали мішки, в яких носив Марко землю, і кілька порожніх барилець із‑під питного меду.
— Мир тобі, брате Марку, — сказав я. — Привів тобі Теофіла, але він осліп від безнастанного плачу.
Теофіл заплакав. Марко завовтузився на ложі із шмаття й соломи.
— Брате Теофіле, — дихавично проказав він. — Вибач, що осмутив я тебе на довгі літа. Ось я відходжу з цього світу — молись за мене. Коли дістану милість від бога, то не забуду тебе…
Теофіл упав навколішки і молитовно склав руки. Сльози покривали обличчя, і в світлі свічки по ньому лискотіли червоні виграви.
— Я знаю, отче, — сказав він, — що за гріхи мої мав би упасти мертвий у печері перед тобою, коли ти підняв мертвяка, але заради святих твоїх молитов господь мені продовжив життя, чекаючи мого покаяння. Тепер же, коли ти перед богом стоїш і силу маєш ще більшу, одного я в тебе прошу: або візьми мене з собою до бога, або дай мені прозріння.
Марко важко задихав.
— Я грішний і кволий чоловік, — сказав він. — Не маю я такої сили.
Теофіл приповз на колінах до ложа і почав шукати руками. Нарешті натрапив на п'ясть Маркову і, схопивши її, припав вустами.
— Ти маєш силу, отче, маєш! Я знаю, що можеш це вчинити. Коли мертвяка звів із місця, що для тебе така марниця, як дати мені прозріння?! Хай знову побачу сонце, квіти і лиця людські. Отче Марку, тільки осліпнувши, я починаю розуміти, що то за радість бачити світ. Вдій це чудо, отче, вдій, я за це цілий вік свій на честь твого імені молитимуся. Цілий вік поминатиму тебе, як добродійника, бо що це за життя — у темряві?
— Сумуєш, брате, за тілесними очима, — хрипко проказав Марко. — Заради бога ти осліп, тож здобудь духовні очі. Я, брате, винуватий, що ти осліп, бо це я заповідав тобі смерть, не маючи сили, щоб вона до тебе прийшла. Я хотів зробити користь твоїй душі і високоум'я твоє перетворити у смирення, адже серце упалого і смиренного не відтрутить бог…
— Верни мені зір, отче! — не слухаючи Марка, обливав Теофіл слізьми. Маркову руку. — Є в тебе сила, є!
Тоді напружився Марко і відкинув від себе Теофіла, забравши руку.
— Нема тобі потреби бачити цей світ, — сказав він сердито. — Проси в господа, щоб побачив ти славу його, а смерті не бажай: прийде вона до тебе, хоч би того й не хотів.
Теофіл зціпився на землі в грудку й тихо плакав.
— Але не для того я тебе покликав, — ледве вимовив Марко. — Покликав я, щоб гріх мій від мене забрав, щоб вибачив мені й благословив.
Від тієї грудки, якою став Теофіл, зазоріли раптом дві жарини — це засвітилися невидющі Теофілові очі.
— Не вибачу тобі! — вигукнув він раптом жорстко. — Коли не повернеш мені зір, прокляну тебе навіки!
Марко схопився за груди.
— Перед лицем смерті своєї прошу тебе! — прохрипів він.
— Перед лицем смерті своєї, поверни мені зір!
Марко хотів сісти на постелі, піднявся на руках, але вирячив очі, схопився за груди і впав навзнак.
— Поверни мені очі мої! — закричав щосили Теофіл. Я взяв сліпого за руку.
— Вставай, брате, — мовив я тихо. — Вже відійшов брат Марко у життя вічне.
Тоді раптом завив Теофіл, вчепившись нігтями в мою руку.
— Що ж тепер робити, що робити? Хто мені тепер зір поверне?
— Для чого тобі зір, брате, коли ти, мавши його, світу не бачив? — сказав я не без гіркоти, в цю хвилю мені жаль стало їх обох: того, хто вибачення просив, але не дістав його, і того, хто чуда сподівався, але так само його не дістав.
7
Відтоді подвоїв свої ридання Теофіл. Він плакав на молитві і під час служби, плакав; хліб споживаючи і кудись ідучи. Навіть коли спав, текли з його очей сльози, і він почав печалитися, що не може їх зібрати у глек, якого знову незмінно носив при собі під пахвою. Всім, хто заговорював до нього, він показував горщика і просив зирнути, чи повний він, бо запустити туди руку не зважувався, щоб не осквернити, як він казав, святої рідини. Ніхто не казав йому, що горщик його порожній (ті сльози, які стікали, хоч і потрапляли в нього, але й висихали), а всі переконували бідаку, що сльози ті скоро через вінця поллються. Тоді всміхався щасливо Теофіл, і сльози ще густіше сипалися йому із сліпих очей.
— Я переконався, що смерті мені таки не минути, — сказав він якось. — Заповідаю вам, братіє, облити мене слізьми моїми, хай стане від того тіло моє нетлінне в часі.
— Що тобі до того, брате Теофіле? — спитав я його, не стримавшись.
— А як же, брате Семене, — відповів він здивовано. — Тоді не розчинюся в землі і не стану піском.
— Чому ж так боїшся піском стати, Теофіле? — спитав я. — Пісок і мертве тіло — одна суть. Пісок може ще й живіший бути: на ньому лоза і сосна росте. Що ж виросте із мертвої і засохлої плоті твоєї?
— З неї нічого не виросте, — згодився Теофіл. — Але вона все‑таки буде, брате Семене!
Тоді зрозумів я одну велику й неперехідну істину; страх перед смертю в Теофіла — це страх перед життям. Всі ті, хто тікає від життя, проти бога йдуть, адже він їх сотворив і сказав жити. Він їх поставив, як лунку, у величезну, незбагненну мережу природи, і кожен мусів би заповнювати свою лунку медом. Мед — це добрі справи наші, тоді як ненависть — це тля для тої мережі. Як гнилець на соти нападає, так і зло на цей світ, відтак і йде в ньому копітка, всюдисуща, щоденна і щохвилинна війна. Ця війна з'являє у світі ту силу, що заново оновлює світ — буде воно так вічно й кругобіжно. Все боротьбою позначено, а де боротьба така є, там — рух. Рух тепло з'являє; не мерзне той, хто біжить. Тепло сік у соти світобудівні пускає, а ті лунки, що їх гнилець побиває, мертві стають. Мертве і живе«відтак рівноважиться, бо не може бути живого без мертвого, хоч мертве без живого є. Надія ж наша — це краса в цьому світі, краса у природі і в добрих діяннях наших. Все мусить бути і стверджуватися, а через те змінюватись і розчинятися, світ земний — це одне із кіл, котре котиться у всесвіт. Той, хто лякається і тікає від світу, — в заповільнені обійми смерті втрапляє; той, хто не хоче жити, — вже й не живе. Отож той, хто не хоче бачити сонця, — сліпне, і немає йому порятунку — смерть його у свої обійми узяла.