Спостерігачі побачили, що Григорій справді простяг до Ісакія палицю:
— Чого тебе занесло сюди, Ісакію? — сказав сердито. — Чи ти не знав, що тут у мене тенета?
— Я ходжу, куди хочу, — ображено закричав Ісакій. — І не бажаю, щоб мене хтось, як звіра, ловив!
— Ти, напевне, красти до мене прийшов, Ісакію, — смиренно прорік Григорій. — І за це повисиш тут два дні.
Тоді засміявся Ісакій просто в лице Григорієві.
— Гей, люди! — закричав він. — Цей скупендя, що сидить на золоті, з мене злодія робить! — Ісакій репетував так, що і в найдальшому кутку монастиря було чутно. З келій виходили ченці і спинялися на порогах своїх.
— Гляньте, людоньки, — репетував Ісакій. — Цей, що їсть шинки і гуски печені, з мене злодія зробив!
Тоді смикнув за повороз Григорій, і засичав з болю Ісакій.
— Замовч, навіжений! — їдко сказав Григорій. — Замовч, інакше я зачавлю тебе і зголошу, що це ти сам удавився.
— А чого ж ти мене злодієм славиш? — ошкірився Ісакій. — Хоч ти мене й задавиш, не дозволю себе злодієм обзивати. Знай: я по‑справжньому убогий, а ти тільки вдавано.
— Може, воно й так, — мовив Григорій, говорили вони між собою тихо, щоб інші не чули. — Але присягаюся богом, не звільню тебе з тенет, доки не покаєшся за свої вразливі слова.
— Відпусти, то покаюся, — сказав Ісакій.
Григорій попустив поворози, й Ісакій упав на землю. Поодаль уже, зібралися юрбою ченці і дивилися на дійство не без задоволення: в монастирі не густо на події.
— Кланяйся мені і кайся! — прошипів Григорій. Ісакій звівся на ноги і почав розтирати руки й ноги.
— Нема через тебе чесному чоловікові проходу, — заскиглив він. — Через тебе і таких, як ти. Позаставляли тенетами всю землю і ходи, оглядайся щоступня. Скоро і небо затенетуєте…
— Кайся! — крижаним голосом наказав Григорій. Ісакій перегнувся перед ним удвоє.
— Каюся, що я образив брата Григорія, назвавши грошолюбцем і скнарою! — закричав пронизливо він. — Насправді це не так: він убогий наш брат по обителі і голий, як бубон, а щедрий, наче земля. Гей, братіє! — репетував Ісакій. — Хіба є серед вас хоч один такий, що не дізнав від брата Григорія ласки? Осьде я плодів з його саду покуштував, — він звів руки й потрусив ними. — Солодкі, братіє, плоди, наче з раю прислані. Мені б ще гарбузової кашки скуштувати, то й зовсім щасливий буду. Братіє, брат Григорій із щедрості своєї запрошує нас усіх на гарбузову кашу, хоч немає в нього меду, щоб її присолодити. Дивіться, братіє, я кланяюся братові Григорієві, бо нестяжальний, послушливий і смиренний він і має всі добродійності, які тільки на цій землі водяться!
Він знову зігнувся перед Григорієм удвоє.
— Досить! — сказав задоволено Григорій. — За труди візьми собі гарбузину.
Але Ісакій біг уже від нього геть. Біг і озирався.
— Це брехня, братіє, що він на скрині золота сидить, — кричав він, — і щодня те золото перераховує! Це брехня, що він шинки і гусей печених тайкома їсть і наситити себе не може. Брехня і те, братіє, що в нього серце кам'яне і що будь‑кого, хто на шляху йому стане, замордувати він легко може. Брехня то, братіє, велика брехня!
Він спинився на стежці, звів угору руки, ніби летіти збирався, і завмер отак, наче силою якою битий.
— А таки брехня! — спокійно сказав Григорій і почав розплутувати замотані Ісакієм поворози.
6
Через кілька днів з'явилося в монастир троє. Вони пройшли біля келій і спинялися коло кожних дверей. Передній мовчав, а двоє його супровідників навперебій молили:
— Ось приятель наш, — казав один, — і осуджено його на смерть.
— Молимо, подайте йому, щоб мав чим відкупитися від смерті, — казав другий.
Ченці уділяли смертнику, чим могли, осуджений мовчки кланявся жертводавцеві до ніг.
Так ішли вони, збираючи милостиню, доки не зупинилися перед Григорієвою келією. Сам Григорій уже стояв на ґанку, спершись на патерицю і зацікавлено виставивши перед себе бороду.
— Ось друг наш, — сказав перший прошак, — і осуджено його на смерть.
— Молимо, дай йому відкупитися, — сказав другий.
— Який гріх ти учинив, сину? — спитав Григорій, і сльоза блиснула йому в оці.
— Він ударив княжого конюха, — сказав перший.
Григорій заплакав.
— Горе, горе цьому чоловікові! — захитався він. — Прийшов‑таки день загибелі його.
— Подай щось заради нього, отче, — сказав другий. — Коли зберемо відкуп, не помре він.
— На яку ж смерть його засуджено? — спитав, витираючи очі, Григорій.
— Хочуть його на дереві повісити.
— Ну що ж, це добре йому присуджено, — сказав Григорій. — Було б ліпше, правда, щоб він сам повісився. А щодо милостині… я таки подам вам її. Видить бог, немає в мене гроша, тож сходіть на город мій і вирвіть звідти овочів та плодів, скільки донесете. Продасте і матимете гроші.
Низько вклонився смертник, а його двоє приятелів подякували з радістю.
— Твоєю милістю ми врятуємо його, — сказали вони.
Тоді витер Григорій рештки сліз і пішов у печеру, в якій любив молитися, щоб не чути нічого земного і не бачити нічого марнотного.
Ті ж троє зраділи невимовно і пішли на Григорієвий город. Ченці побачили те диво й зібралися купно, щоб простежити, до чого воно йдеться.
Прибульці ішли по стежці, весело розмовляючи. Вони проминули те місце, де втрапив у тенета Ісакій, і зайшли без шкоди на город. Смертник поліз на дерево, щоб нарвати плодів, а двоє інших схилилися над овочами. Раптом закричали ті двоє і рвонулися, але не змогли зрушити з місця. В ту ж мить закричав і смертник на дереві. Ченці уздріли, як зірвався він із гілки й провис. Ті двоє, що на землі були, побачили, що сталося з їхнім товаришем, і закричали ще голосніше, заборсавшись у тенетах, які все щільніше їх обплутували. Тоді зійшов Єремія в печеру, де ревно й плачливо молився Григорій.
— Прохачі в твій город потрапили, — сказав він.
— Не перебивайі мені, брате, молитися, — сказав смиренно Григорій.
— Але ж, Григорію, — сердито сказав Єремія. — Ти ж знаєш, що то воно: потрапити на твій город.
— Я молюся, брате Єреміє, — вже сухіше відказав Григорій. — Помолися і ти зі мною. От помолимось і вийдемо подивимося на тих злодіїв…
Ченці підійшли ближче до зловлених; ті, що були в тенетах, зі сльозами на очах просили відпустити їх.
— Як ви потрапили на цей город? — спитав, надійшовши, Єремія.
— Сам Григорій нас послав, — сказав один із них.
Смертник висів головою вниз і не подавав ознак життя. Видно було, що ноги захльоснуто в нього шнуром.
— Григорій молиться за ваші душі, — сказав Єремія і, перехрестившись, пішов до своєї келії. Братія зробила те саме, один за одним покидаючи глядалище: хто б хотів пособити страждальцям — боявся потрапити в халепу.
Тільки під вечір вийшов з печери низенький головач і, налягаючи на костурець, повільно подибав по стежці‑павутині.
— Що робите на моєму городі? — спитав він грізно. — Чому той чоловік висить?
— Ти ж сам послав нас сюди, отче! — заволав один із затенето‑ваних.
— Чи посилав я вас сюди, не знає ніхто, — смиренно сказав Григорій, — а те, що вас піймано на покражі, побачив кожен.
— Отче, змилуйся над нами!
— У гріхах потонули ваші душі, — гостро говорив далі Григорій. — Адже сказали ви мені неправду. Минулого тижня ходили по церквах і виманювали гроші у чесних мирян.
— Заприсягнутися можемо, що правду ми казали!
— А я можу заприсягнутися, — сказав так само нещадимо Григорій, — що казали ви неправду. Вас уже було зловлено за цим богомерзьким ділом і покарано.
— Пусти нас, Григорію, — залементували затенетовані. — Не винуваті ми.
Григорій стояв супроти них, заклавши руки за спину й похитувався, перекочуючись із п'яток на носки.