В цей самий час, коли промовлялися ті слова, привів боярин Василя до князя.
— Скоріше схопіте того Федора, — із палом казав Василь, — і візьміте скарб. Коли ж він не стане давати, пригрозіть йому биттям та муками, коли ж і тоді не дасть, віддайте його на великі муки, а коли й тут не покориться, покличте мене, я перед вами викрию його…
— Гаразд, отче, — сказав зраділий князь. — Візьми за добру звістку оце! — він подав йому гривну. — Коли ж і справді дістанемо скарб, дістанеш і більшу мзду. Сідлайте коні! — наказав він отроку.
Задудніла в дворі труба, а за півгодини князь рушив із дружиною, наче на велике полювання чи війну.
Я вже вийшов із Федорової келії, але до своєї не дійшов, коли впали княжі отроки до монастирського двору і вмить оточили Федорову келію. Було це восени, я стояв біля засипаного листям Григорієвого саду й дивився. Зв'язаного Федора витягли з келії і кинули на коня. Звідусіль, збігалися ченці, та й ігумен уже поспішав назустріч воїнам. Князь поїхав до нього, скочив з коня і взяв благословення. Вони про щось розмовляли, бо довго стояли один супроти одного.
Тим часом поспішив я до Федора. Він лежав перекинутий через коня, і борода його звішувалася.
— Лиха година мене б'є, брате Семене, — сказав він натужно. — Молися за мене!
Коня підстьобнули, і той рушив. Князь сидів уже верхи, і дружина чвалом подалася до воріт, збиваючи копитами легле листя.
Я стояв серед двору скрижанілий і печальний. Адже він один з небагатьох був, той Федір, котрий справді хотів шукати спокою для душі. Натомість посміялася з нього доля, тож чи можемо ми до кінця збагнути цей світ, пристрасті людські й добро? Чи можемо ми в цьому світі щось збудувати довічніше цих сніжин, якими так густо виповнилося повітря, коли/на нас руїна може вдарити щохвилини потужна? Чи досить добрих намірів нам і діл та й чи ділом є святе поривання? Що є вічного й постійного в цьому світі, подумав я, і що лишиться від нас на віки і не упаде? Що в світі цьому загибелі й тліну не підлягає з того, що створено нами в умах і речах?
Так думав я, і мимовільні сльози текли мені по лицях: за щирим чоловіком я сумував, що міг би по‑справжньому добрим бути.
11
— Розв'яжіте його! — наказав князь. — Я хочу з ним по доброму перемовитися.
Федора розв'язали, і він почав розтирати набряклі руки й ноги.
— Отче мій, — мовив лагідно князь. — Ти нам вибач, що ми повелися з тобою так безоглядно: нагальна потреба до того змусила. Тож скажи: чи правда те, що скарб ти знайшов? Я хочу поділити його з тобою, і будеш батьком батькові моєму та й мені.
— Я таки знайшов скарб, — без лукавства відповів Федір, — але сховано його надійно у печері.
— Чи ж багато там золота, срібла й коштовних посудин?
— Багато. Але воно залишиться сховане навіки.
— Чому не хочеш дати його мені? — спитав майже ніжно князь. — Чому не даєш мені, синові своєму? Візьмеш собі, скільки забажаєш…
Федір пересмикнувся й повернувся до вікна, за яким крутилися й витанцьовували сніжинки. Бліду жіночу постать він там побачив, крижану і неземну, що була схожа на його покійну дружину і яка тримала на руках маленьке крижане та голе дитя. Тільки не всміхалася цього разу до нього жінка — дивилася великими перестрашеними очима, а крижане маленьке дитя, певне, плакало, бо широко ротеня розтулило. По обличчю Федора перебігла тінь.
— Мені не треба нічого, — сказав він повільно. — Навіщо мені брати те, що мені не потрібно? Я вже вільний від багатства і не печалюся від того. А за тебе, княже, я боюся… Боюся, що, взявши той скарб, багато лиха й пристрастей через нього посієш.
Тоді нахмурився князь і рипнув зубами.
— Я велю тобі, як володар: відкрий мені таємницю. Собі можеш нічого не брати, а моє повинен віддати.
Федір байдужно дивився у вікно.
— Бери, — сказав, різко повернувшись. — Чи я бороню тобі брати той скарб? Сам же я забув, де він лежить, і нічого про те не можу тобі повісти.
Спершу його били, потім припікали розпеченим залізом, кололи мечами, але жодного слова не зірвалося з його вуст. Тільки повертав незмінно очі до вікна і дивився, а там уже йшов справжній сніг, і відомо, що він там бачив: жінку крижану й неземну. Тоді звеліли повісити його у великому бовдурі над вогнищем і запалили вогонь. І не витерпів лютої муки Федір, закричав страшно, і той крик його, розлунений в бовдурі, чуло багато людей, що зійшлися до княжого двору. Той крик чув і я, прийшовши туди, бо хотів умовити князя, що даремно мучить він бідолаху: не знає він, де той скарб, що знайшов він тільки жменю монет і одну посудину та й ті віддав Василеві.
Вислухав мене князь і наказав вийняти Федора з бовдура. Страшний, чорний та опалений він був, стогнав тяжко, але коли побачив мене, то зробив непомітний знак очима, певне, просячи, щоб я мовчав.
— Ось брат твій каже, — схилився над страждальцем князь, — що не знаходив ти скарбу. Що ти тільки славу таку пустив. Коли так, признайся, а як ні, то віддай мені належне.
Федір кривився з болю, розтулив рота, хапаючи ротом повітря, і тільки після того витис із себе:
— Істину тобі кажу: знайшов я скарб. Але гріх великий ліг би мені на душу, коли б віддав його тобі.
Я засоромився вельми, бо сильніший і чесніший за мене виявився Федір, якого я хотів усе‑таки врятувати, і про це не забуваю й зараз. У важкому й незрозумілому світі ми живемо, де вчинки людські важаться не на золото, а на мідь; нелегко бути в ньому навіть просто чесною людиною, і кожне малодушшя й криводушшя кладе нам на душу тягар, котрий руйнує її… Кожен із нас занадто улягає обставинам, через що легко може зрадити і спаплюжити брата задля тимчасового спасіння — страх великий постійно хльостає нас і робить гнучкими й податливими, наче лоза. Однак гнучкі й податливі дерева не стоять у століттях; ті ж бо, що стоять, мусять важко й повільно рости.
Князь уже послав за Василем, призвідцею Федорового нещастя. Той не хотів іти, але його насильно витягли з монастиря.
— Я зробив те, що ти мені велів, — сказав йому князь.
Василь дивився на осмалене Федорове тіло, покрите великими пухирями: той лежав у кутку і стогнав. Дивну зміну побачив я на Василевому обличчі: очі його забігали, як у загнаного у пастку звіра.
— Я тобі нічого не велів, — сказав він, кинувши оком на мене, і відступивши од порога.
— Дивись! — сказав тоді твердо князь, тицькаючи на обсмалене Федорове тіло. — Ось той, хто не хотів виказати мені, де той скарб!
Василь ще далі відступив од порога. Очі його стали малі й темні.
— Це підступи злого біса! — раптом гукнув він тонко. — Він звабив тебе і наклеп на мене поклав! Ніхто ніколи не бачив, щоб виходив я з печери.
Тоді засміялися бояри, а один із них сказав:
— При нас ти говорив із князем.
На те сплів пальці рук Василь, звів їх над головою і закричав ще пронизливіше:
— Вас усіх звабив біс: не бачив я нікого і не виходив з печери!
Відтак роз'ятрився невимовно князь і наказав бити Василя. Здерли з нього слуги одежу, і побачили всі, що він у глині весь замащений, навіть ота його всохла рука, яку тулив до грудей. Відтак почали накладати йому палицями по спині, і закричав, застогнав і зав'юнився Василь, признаючись у своєму гріху, що це таки він виказав Федора. Тоді замовк у своєму кутку Федір. Я опустився біля нього на коліна і побачив погляд його передсмертний. Були в нього чисті очі, а обличчя мав повернуте до вікна, де й досі сочився лапатий повільний і негустий сніг: очевидно, те ж таки видиво жінки з дитиною бачив він до останніх хвилин своїх. Незважаючи на муки, які терпів, легка усмішка лягла йому на обличчя і освітила, як освітлює, бува, землю в осінню йору леглий листок.
— Він упокоївся! — сказав я, накриваючи Федорові очі.
— Ну що ж. — спокійно відказав князь. — Не показав нам скарбу той, покаже цей!
Він узяв лука і наклав на нього стрілу.
Тоді зламався перед князем вимащений у глину чоловік і простяг до нього руки, одну здорову, а другу всохлу. Великі сльози покотилися йому по обличчю, промиваючи у глині світлі борозенки, і зойкнув він розпачливо: