— Помилуй, князю! Видить бог, не зумів я знайти скарбу!
Але свиснула стріла і ввіп'ялася Василеві в груди, якраз поміж простягнуті прохально руки, здорову і всохлу, і впав він навзнак поруч із Федором. І лежали вони обіч: один із обличчям просвітленим, другий із обличчям перекошеним: одна пристрасть їх мучила, однаково загинули вони і від однієї руки, але хвилини передсмертні в кожного були різні.
— Забирай, ченче, це падло! — мовив мені князь. — Бо накажу їх псам викинути…
Розділ XII, завершальний, про те, як я під суд братії потрапив
Я пишу своє писання після Полікарпа не тому, що хочу огудити його працю: вона має свою правду, а моя — свою.
Не в усьому збігаються наші мислі, але так повинно бути: люди, навіть в однакову одежу одягнені, — не однакового розуму та духу. Я почав збирати розповіді ветхих людей спершу з простої цікавості і для власної втіхи — ту втіху я й здобував. Тепер розумію, що не сама гола цікавість мною проводила, а може, й промисел вишній — адже була вона, та сила, що штовхнула мене до писання, і не темна вона є — не в ім'я зла мережу ці рядки. І хоч не встерігся тут від судж'ень особистих і поклав власне ставлення до того, що діялося навколо, події описував зовсім так, як про них мені оповіджено чи як переживав їх сам; отже, коли мені хтось неправду повідав, то і я вістив услід за ним ту ж таки неправду, а коли очі мої когось криво побачили, то хай мені вибачить бог: не від лихого умислу це сталося, а через невідання. Існує безначальна істина: немає нічого досконалого на цій землі і нічого доконаного.
Своє писання я замислював ширше від Полікарпового, бажаючи переповісти не тільки його історії, а додати ще й своїх. Зокрема, хотілося мені, щоб ця оповідь не звучала однозначно: про лихе та важке; мислив я більше і про людей вивищеного духу розказати, великих книжників та учителів, тих, від кого і я набрався добромисельного духу. Але надійшла така пора, що мушу завершувати своє писання. Досі я це робив потайки, ховаючись і у затвор уходячи і, хоч стерігся найпильніше, до решти вберегти своєї таємниці не зумів — захоплювався‑бо писанням і не завжди зважав на шелест одежі за дверима, а часом легковажно забував і віконечко затулити. Окрім того, до мене почали приходити ченці на бесіду, і я залюбки входив із ними в розмови, анітрохи не приховуючи думок, що ними виповнені ці сторінки. Найлюбіший мій співрозмовник був Ісакій, але скоро відійшов він у світ ліпший, і я за ним вельми шкодував. Ісакієві я міг би показати це писання, не боячись, більше‑бо навчив він мене, ніж я його. Тепер же найчастіше приходить до мене молодий чернець Никін, і я полюбив його душею. Він завжди примудрювався прийти до мене тоді, коли я був утомлений від писання і мав потребу повправлятись у слові — мені приємно було бачити проти себе розумні Никонові очі, і мене через те поривало викласти юнакові якнайбільше думок, що їх надбав за життя своє.
— Друже мій, — казав я своєму пильному слухачеві, — скільки книг тут перечитав, і всі вони грішать на одне: одновимірні вони й одноманітні. Творець наш терпить це. але сам він напрочуд різновимірний, ніколи не буває застиглий і млявий, він весь у русі, у безначальному процесі творення, народження і вмирання, він — як дерево несмертельне: одні гілки на ньому всихають, а інші наростають. Листя з'являється й падає, а він завжди є, поки взагалі існує у всесвіті життя. Життя, друже мій, — це і є він, це те, що рухає світ і дає йому несмертельність. Не має образу, щоб віддати його, — він сіє на нас страх, радість і щастя, бо він дух животворний. Все, що супроти власної природи іде, йому не служить, а поріддям дияволовим суть, все, що з нею в ладі буває, — все те боже воістину.
Ті розумні очі у моєму віконечку, здавалося, випивали мої слова: були надто уважні і не пропускали жодної думки.
— Хіба не велів бог вирікатися земних радощів і земного багатства? — питав він несміливо.
— Велів, — просторікував я. — Але від тих радощів, що корінням своїм зло мають, і від того багатства, що з поту і крові інших
постає.
— Хіба ж бував інакше багатство?
— Буває, — відповів я. — І не золотом воно вимірюється, а добром. Хто чистий серцем, той і багатий.
— Але з порожнім шлунком? — сумно всміхався Никін.
— Людині не так уже багато треба, щоб насититись, — сказав я, — тобто не відчувати голоду, однак людина не знає межі в задоволенні прихотей своїх. Коли б зібрати гроші, що без потреби тратяться, можна було б усіх голодних нагодувати. Люди всю свою снагу віддають на те, щоб узяти більше від життя, — жах голоду перед ними стоїть, і вони пакують свій шлунок якнайтугіше, хоч ніхто не думає, що завтра, коли той голод настане, спожита вчора їжа його не втамує. Але це ще півбіди: гірше, коли вона починає гадати, що її розум вищий від вищого і що вона все знає, — тоді не вірить у сокровенне. Глупота з'являється там, де немає сумніву, відтак і занепад починається, гнилець заводиться і тля. Істина є, але немає її межі, кожна межа для істини — це кайдани, і єдиний справдешній вимір для неї — добро, людиною творене. Коли вчинив ти добре діло, озирнися і пересвідчись, чи не вчинив тим самим діла лихого — є добро мниме і справжнє. Мниме — це така добротворність, що злі плоди після себе лишає, справжнє — це те, що чисте й нетлінне у часі й перед усіма. Є правда одночасна і вічна, одночасна на завтрашній день лудою брехні покривається, вічна ж у віках сіяє, і немає їй кінця. Відтак все в цьому світі надвоє розділене і все у змаганні вічному перебуває: знайди у вирі тому своє справжнє місце! Зумій зберегти свою справжність і чистоту. Нелегко це, і не кожному дається, бо у світі один перед одним мусить гнутися, однак ніколи не забувай, що в людині не вмирає думка про її вище призначення. Коли ж торкне тебе гнилець життєвий — не є ти уже боговірний, а у твань починаєш перетворюватися. Однак і той, хто чистоту і богоподібність свою зберігає, не може гордувати тванню й упосліджувати нею: гординя — той‑таки гнилець для душі. Хто в слабшого та в упалого каменем кине, — той у самого себе кидає.
Так часто ми розмовляли, власне, говорив я, а Никін слухав; приходили до мене й інші ченці із тих, хто до розмислу мав нахил і хотів світ цей ліпше зрозуміти і себе. Решту часу я читав, бо мав у себе в келії достатньо книжок. Писання ж своє тримав у таємниці не через те, що остерігався, а з огляду на той‑таки сумнів, чи не сприймуть його мої брати по обителі як зловмисне. Через те вирішив віддати його на волю божу: коли потрібно воно стане, викопають його люди і візьмуть до вжитку, коли ж непотрібне — зітліє, як тліє все у світі…
Я вже знав, що робитиму, завершивши це писання: світ великий і широкий все більше й більше зваблював мене. Як тільки закопаю пергамен, думав я, вийду з келії і, не оповіщаючи нікого, покину сірі стіни і світ цей смиренний: не вкладається в його рамці моя душа. Хочу жити, як поведеться: буде радість, я радітиму, а смуток надійде, сумуватиму. Коли сміятися хотітиметься мені, я сміятимусь і не стримуватиму сліз, коли вони потечуть мені з очей. Я не знаю, чи зроблю в тому широкому світі щось добре, але лихого напевне не вчиню. Сонце хочу відчувати в себе над головою, повне соку зело бачити і серед людей бути, котрі живуть, як їм природа веліла. Мені ж уділила вона долю найубогішу: дивитися на світ і пересівати все, що бачу, через серце й душу свої. Не учасником життя вона мене пустила в цей світ, а тільки її спостерігачем. Я приймаю на себе тяжкий жереб цей і нестиму його, адже сам вістив: кожен у житті має бути тим, ким є.
Я думав ці думки, коли закінчував писати про Федора, що загинув, хоч і просвітив уже був душу свою. Було саме опівдня, мені принесли хліба й води; поївши скромно, я задоволено відпочивав. Раптом почув шум кроків, по переходу йшов не один чоловік, а гурт. Все моє писання було пильно сховано, як робив я завжди, кінчаючи роботу, через це прислуховувався до кроків спокійно. Похід, однак, наближався з якоюсь урочистою навальністю все ближче й ближче, було щось у тій ході тверде й невідворотне, і мимовільно стислось у мене серце, віщуючи недобре. Так воно і сталося: похід зупинився біля моєї келії.