Я звів очі до віконця і побачив пильні ігуменові очі.
— Брате Семене, — сказав він твердо. — Відчини, ми хочемо зайти до тебе.
Я відчинив. У келію зайшов ігумен, його наступник Іоанн, Пимен‑пісник, Полікарп, Ісайя, Єремія Прозорливий, Агапіт‑цілитель, Микола, Онисифор та Никін, з яким я бесіди любив вести. Я хотів зустрітися з Никоном очима, як це звикли ми поміж себе робити, але напрочуд холодне обличчя побачив — не дивився Никін на мене, а кудись убік.
— Ми прийшли до тебе, — сказав ігумен, — як до людини, звабленої бісом, котрий фальшивою мудрістю тебе наділив, через що ведеш неподобні розмови з Єратією, пророчиш і зваблюєш їх. Дійшло до нас і те, що ти якусь книгу пишеш і ховаєшся з письмом своїм, що називаєш чернече життя протиприродним і неугодним богові, відтак і не молишся належно, як це заповіджено кожному ченцеві. Із усього цього зрозуміли ми, що звабив тебе ворог, і тим самим теж стаєш нашим ворогом, коли не дійде до тебе наша благочестива молитва.
— Хто на мене навів коромолу? — спитав я спокійно.
— Я, брате Семене, — озвався Никін. — Той, хто найбільше слухав твоїх зловмисних речей. Спершу западали вони мені до серця, але потім я розмислив, що лихий біс говорить твоїми вустами, і, щоб урятувати тебе й себе, пішов до отця ігумена і про все йому розповів…
Він дивився на мене холодним, відчуженим поглядом, і великий сум раптом обійняв мене: зраду‑бо я побачив від людини, до якої був щиро серцем прихилився.
— Шкода мені, брате, — сказав смутно, — що ти зло побачив у тому, у чому зло я застерігав.
— Добрі були твої слова, — так само зимно відказав Никін, — але в злу личину вдягнені.
Тоді зрозумів я, що не маю сили переконати цього чоловіка: був він запалений лихою пристрастю супроти мене. Не міг, однак, утямити, де коріння тої злості, що нею запалав до мене цей чоловік — немічним та самотнім я себе раптом відчув.
— Де те, що писав ти таємно? — спитав ігумен.
Те, що я писав, було закопано. Тільки чистий пергамен лежав у мене несховано.
— Не писав, а тільки хотів писати, — сказав я. — Хотів дописати діло Полікарпове.
— Боговмисне діло ти замислив, — сказав Полікарп, — Але чи недобре його виконав я?
— Ти зробив, що знав. Я ж хотів записати те, що знав я.
— Нема гріха в цій роботі, — сказав ігумен. — Але все написане братія має прочитати й роздивитися: чи не подав ти чого в неславу нашого монастиря. Бо коли б що в неславу монастиря створив, гріх великий причислився б тобі і прокляття Антонія та Феодосія впало б на тебе.
— Тільки святу правду збирався я писати, — сказав я.
— Святою правдою може вважатися те, що служить славі нашого монастиря, — сказав Полікарп. — Коли ж заради неслави воно пишеться, то лихі вигадки це й наклеп.
— Воістину, брате Полікарпе, — хитнув головою ігумен. — А подивіться‑но, чи немає в брата Семена чого написаного.
Молоді ченці кинулися обшукувати мою келію, а найретельніший з усіх був, звісно, Никін. Тоді підійшов до мене Єремія і поклав на плече холодну і тряску від старості руку.
— На пергамен, сину, варто тільки речі добродійні віддавати, — сказав він, і я мимовільно зазирнув йому у вічі: іскристе світло там побачив.
— Було мені, братіє, видіння сьогодні, — продовжив він, приплющивши зелені, як весняна трава, очі. — І все там про брата Семена йшлося. Побачив я брата Семена в образі ворона, що тримав у роті шматок пописаного пергамену. Сидів він на гілляці, а біс у вигляді янгола просив у брата Семена той списаний листок. Брат Семен уже хотів той листок дати, бо зваблений був і повірив, що то янгол стоїть перед ним, однак злетіла з верхівки того дерева голубка і вдарила крильми янгола в вічі. І почорнів він, і звуглів, натомість, побачив я, братіє, що брат Семен і досі в подобі ворона, але вже білого.
Він розплющив очі, і вони стали, наче листя на тлі ясного неба.
— Гарний ваш сон, — сказав я спроквола. — А звідки знаєте, що та голубка теж не була перевтілений диявол?
— Почорніла не вона, а той мнимий янгол, — добродушно сказав Єремія. — Та й ти, брате, чомусь побілів.
Він хитро заскалив око, очевидно, не хотів мені лиха.
— Мені теж було цієї ночі видіння, — сказав я, роздивляючись свої нігті. — І теж про ворона і пергамен. Тільки пергамен янгол тримав, а ворон нападав на нього і хотів його видерти. І чомусь такий безпомічний був той янгол, що не відбивався від ворона, а тільки обличчя собі руками затуляв.
— І вирвав ворон те писання? — спитав зацікавлений Єремія.
— Ні, — сказав я. — Сльози янгола змили його з пергамену.
— Хто ж тим вороном був? — спитав Єремія, пильно дивлячись на мене.
— Чи,ж мені знати? — сказав я. — Самі кольори запримітив: чорне і біле і що те чорне з білим змагалося.
Ченці вже покинули обшуковувати келію і, як варто було сподіватися, знайшли вони перо, чорнило і чистий пергамен. Це видимо заспокоїло отця ігумена, він підійшов до Єремії і почав про щось із ним шепотітися. Я не чув їхніх слів, але радилися вони, очевидно, чи признавати мені зв'язок із дияволом, чи поки що не треба.
Здалося, щось дивне коїться зі мною, весь я обкипів смутком неоджалуваним. Обдивився келію: темна й понура вона була, але знайшов був тут захистя, і було мені погідно на серці: саме тут навідував мене вогонь, який допомагав мережити рядки. Сумно мені було не від того. Сумно, що все в світі ненадійне й ефемерне, що навіть у цю забуту людьми печеру можуть ввірватися темні постаті і обнишпорити все, що вважав я раніше тільки своїм. Я сам відчувся отакою келією, це по мені тупцялися ці чорні люди, це в моїй душі вони шукали списаного пергамену. По моїй голові вони блукали, по довгих, звивистих сутеренах мого мозку, винюхуючи, як винюхують сторожові пси.
— Гаразд, — сказав ігумен. — Ми вийдемо порадимося з братією. Вони вийшли, натомість залишився Єремія.
. — Даремно це чиниш, сину мій, — сказав тихо і освітив мене великими зеленими очима.
— Що я чиню? — спитав я швидко.
— Те, що знаєш ти і що бачу я. На прю хочеш іти.
— Здається, щось не те ви сказали, отче, — відповів я трохи зухвало. — Що лихого і кому я вчинив?
— Сумнів тебе посів, брате Семене, — задумливо сказав Єремія, покивуючи головою. — А сумнів і диявол, чи не одне це?
— Чи може бути дияволом те, що душу очищає? — спитав я.
— Може, й так, а може, й ні, — поважно відгукнувся Єремія. — Одне я знаю: мусиш визнати, що тебе таки спокушав біс.
— Господь з вами, отче! — тихо згукнув я.
— Подумай. — Єремія зовсім заплющив очі, а коли мав він таке безоке лице, здавався неймовірно ветхим і древнім. — Подумай, сину: і ти грішний, і я. Коли визнаєш, що спокушав тебе біс, то ми помолимося за тебе і знову станеш такий, як ми. Всіх нас біс спокушав, і кожен з нас каявся. Без каяття, сину, нема вороття!
— Вороття куди? — спитав я.
— Не прикидайся нетямущим, — сказав Єремія. — Вороття у життя, коли воно тобі дороге.
Я задумався. Знову печально мені стало, як тоді, коли відчув, як по мені топчуться чорні чоботи. Хоч як ховався зі своїми думками й помислами, а все‑таки виповів їх, і не одному. Нехай вони й друзями моїми вважалися, але пустив їх, як пускає з клітки пташку ловець. Вони полетіли в світ, і нема їм вороття. Я раптом усвідомив, що Єремія й справді хоче мені добра: для нього ж бо нема світу поза сірими мурами. Дійшов до мене зміст і притчі його, адже справді я білим вороном ставав, якого всюди гонять і б'ють, хіба що віднайшов би він зграю інших, так само білих воронів. І зрозумів я раптом: немає чистого і прозорого неба й порожніх доріг, хоч як вони й ваблять мене. Є сотні кутиків і закапелків, сотні місцин і кожна по‑своєму оточена сірими стінами. Що, пішовши з одного закутка, потрапиш у інший, і там теж доведеться простягти руку по хліб. «Уподібнення, — подумав я, — ось що збиває людей у громади і дає їм змогу сяк‑так пробувати разом: немає в світі зовсім однакових людей, і завжди вони в суперечності перебувають. Через це однакову одежу вдягають і однакові намагаються висловлювати думки. Через це й думки їхні бувають двоякі: одні для себе, а інші про людей, сила уподібнення з'єднує людей, а водночас і роз'єднує. Кожна людина начебто розполовинена ходить, і часто одна її суть не подібна до другої, отож машкара на ту видиму половину майже завжди накладається. Горе тому, — подумав я, — хто не має такої розполовиненості і хто відкинув машкару геть! Він ізгоєм стає і підпадає під зневагу братів своїх по закапелку. Відтак бездомним робиться, і це тягнеться доти, доки не долучається до гурту інших. Оце воно і є, найсумніше: той, хто проти уподібненості постає, не проти неї постає, а за неї, тільки в новій іпостасі». Я розумів: це не прокляття людське, а тільки ознака його існування.