Він подивився на мене палючим поглядом, що був як зелена шата, кинута на купу солі, і мені мурашки поповзли по шкірі: а що як справді цей старець всевидющий? Через це не здобувся я на виразну відповідь, а мовчав.
— Хто в нас зараз воротар? — спитав Єремія.
— Брат Микола, — відповів я смиренно.
— Брат Микола достойний чернець, але кожен достойний за мить у недостойного може перетворитися. Може, скочиш, брате, і глянеш, чи не покинув він свого місця. Адже той купець — сам знаєш хто!
Я підхопився. Дивні почуття переповнювали мене: від тих Єреміїних натяків мені аж сльози наверталися на очі. Так, він, здається, вгадав: біс таки переступив поріг нашої обителі, біс у білому плащі і з сонячною усмішкою. Вже не тримав під полою букета ліпок, а йшов, розмахуючи вільно руками, і посвистував крізь відтулену губу веселу пісеньку. А ще мені подумалося, що Єремія чомусь прагне наблизитися до мене, його мозок зовсім не осклілий, як це могло б бути у його літа, і що дивно самотній він тут коло цієї липи, що розпускається, і коло цього била, яке нерушно исить до призначеної години.
Але мені ніколи було перейматися всім оцим: я поспішав.
— І не забудь сповістити це мені, — попередив Єремія.
Але я вже біг вслід за Святошею та отроком. Як і того разу, перестрів по дорозі келійника і послав його сказати, що Святоші і справді біля воріт нема, а сам подався вниз, до печер. Ноги мені тремтіли, і так само дрібно посмикувався в роті язик.
6
Я йшов по темних сутеренах, освітлюючи дорогу скіпкою, минув келії затворників і почув, як вони вовтузяться в своїх ямах: не кожен із них світло палив. Попереду чувся скрегіт лопат — щось там копали. Ще здаля побачив я темні, лахматі постаті: було їх три, а хтось четвертий копав. Зрештою дві постаті зворухнулися, нахилилися і наче вклякли. Тільки дійшовши до них, я побачив, що укляклі — це Святоша й отрок і нагрібають вони в міхи землю. Копав Марко‑печерник, якого було приставлено у нас могильником, а четвертий, котрий стояв незрушно і спостерігав дійство, був Лаврентій, який біснуватих смиряв, а згодом також став затворником.
Святоша струснув лантухом, а я йому завдав. Князь хекнув і поспішив до виходу — довелося йому йти в цілковитій темені. Отрок кинув і собі лантуха на плечі і побіг за Святошею.
— Що тут діється? — спитав я наче байдужно.
— Оце і я дивлюся, що воно діється, — відказав Лаврентій.
— Могилу мені князь замовив, — озвався з ями Марко.
— Собі чи кому іншому? — спитав я.
— Та от друзяці своєму, — засміявся Лаврентій, і ми притихли, бо Святоша вже повернувся з порожнім лантухом. За ним прискочив отрок, і вони знову почали нагрібати руками викопану землю.
— Про смерть уже думаєш, брате Миколо? — спитав я. Святоша звів забруднене землею лице. В нерівному світлі свічок його очі заблимотіли.
— Хочу обірвати останню нитку, що в'яже мене зі світом, — поважно сказав він.
Всяко можна зрозуміти цю відповідь, і ніхто з нас до ладу тоді її не зрозумів: ми лишень похитали співчутливо головами.
Святоша знову пристукнув об долівку мішком, а я йому завдав. За ним, як тінь, беззвучно побіг отрок. Маркова лопата тим часом ударилася об щось тверде.
— Еге, братове, — сказав Марко‑печерник, вилазячи з ніші і тримаючи в руках жовтий череп. — Тут уже було когось поховано.
— Це Прохор‑лободник, — сказав Лаврентій. — Той, що із лободи хліб пік.
— Чому його так безпошанівно закопали? — спитав Марко.
— Це ти в Єремії спитай, — позіхнув, хрестячи рота, Лаврентій. — Єремія бозна‑відколи тут.
— В цьому місці годі копати могилу! — сказав Марко.
— Чому ж? — знову озвався Лаврентій. — Лободника нижче закопай, а нагорі хай буде цей.
Тоді глянув я на Марка‑печерника, і мороз поза шкірою мені пішов: страшними, широкими і чорними очима він дивився, а голос, яким він заговорив, примусив нас здригнутися. Навіть Святоша з отроком зупинилися в темряві.
— Прохоре‑лободнику, — сказав Марко. — Скажи, чи не важко тобі буде тримати на собі прах ще одного брата?
Глуха тиша зависла в печері. Німо дивився череп, шкірячи зуби, порожній і глухий. Я втер піт із чола, а Лаврентій ледь помітно всміхнувся.
— Він зволяє, — урочисто сказав Марко‑печерник і бережно поніс черепа назад у яму.
Тоді зворухнувся зі свого місця Святоша й пішов до нас, а за ним, як тінь його, рушив нечутно отрок.
7
Вони стояли перед викопаною нішею, нас Святоша попросив віддалитися, що ми вчинили про око, бо зупинилися неподалік, відтак прослухали дивну їхню розмову.
— Хто з нас більше бажає цієї могили? — спитав різко Святоша.
— Могила кожному неприємна, — відказав отрок, — але ти, князю, живи, а мене тут поклади.
Зависла глибока тиша, і ми намагалися тихіше дихати, щоб не злякати цих двох.
— Хай буде, як хочеш! — урочисто проголосив Святоша. — Тобі принесуть сюди все, що потрібно для постригу. Лишайся тут.
Він пішов, і ми почули, яка важка його хода: кроки голосно розлунювались у темряві.
Отрок тим часом заплакав. Він плакав, схлипуючи, як дитина, і я раптом жахнувся: незбагненною любов'ю палав цей чоловік до Святоші. Ні я сам, ні брати по обителі мої, які стояли побіч мене і зацікавлено повитягали шиї, дослухаючись до того плачу, не були здатні на таку любов. Кожен з нас ніс свій хрест, траплялися навіть такі, що ділили з ближнім покуту, але хто з нас пішов би заради іншого в могилу? Мені жаско стало в цій темені, я тоді ще не думав, що прийде час і сам зійду сюди, щоб зачинитися отут заради оцього писання; тепер здається мені, що доля моя з отроком Петром подібна: він пішов у темінь в ім'я любові своєї, і я пишу все це також в ім'я любові. Він покладе тут свої кістки, щоб потім якийсь новий печерник вийняв його черепа із землі і розглядав при світлі скіпок, а я вчинив так само: хтось, може, колись вийме із землі цей пергамен і прочитає. Ми обоє згодилися на небуття, бо нас святими в цій обителі не назвуть, а нашим мощам не вклонятимуться. Вклонятимуться радше комусь такому, як Святоша чи Єремія, Марко чи Лаврентій. «Ось він, справжній подвиг, — подумав я тоді, — згодитися на небуття, згодитися на вічну тьму заради високого вогню, підтримувати який у грудях ми все‑таки дерзаємо». Я слухав плач приреченого і плакав сам: хто зна, може, саме в той момент у мені проклюнулось щось таке, що потім стало непереборним бажанням і собі запалитися вогнем. «Ніколи не осуджуй, — сказав я тоді подумки, — а спробуй спершу зрозуміти!»
Марко— печерник від нас відійшов, а ми з Лаврентієм лишилися чекати. Відтак зійшли в печеру Никін‑ігумен, Пимен‑пісник, Ісая, Єремія Прозорливий, Ісакій‑печерник, Агапіт‑цілитель, Григорій‑чудотворець, Микола, що став потім єпископом Тмутаракані, Нестор, що літописа написав, Григорій, творець канонів, Теоктист, що став потім єпископом Чернігівським, Полікарп, що Патерика потім склав, Онисифор, а з ними і сам Святоша. Кожен тримав у руці по свічці ‑несли вони з собою євангеліє, свиту, мантію, кукіль і все, потрібне для постригу.
— Хочеш бути пострижений? — спитав ігумен отрока, і ми побачили, як знову заплакав Петро.
— Господь покликав вас здійснити бажання мого серця! — сказав він.
— Брате! — озвався Єремія. — Припадаючи до цього святого жертовника і до святої дружини цієї, чи хочеш увійти у великий чернечий образ?
— Хочу, — сказав тихо Петро.
Тоді вони зробили все за приписом і за чином. Потім постригли його і надягли на нього мантію та кукіль і заспівали всі разом. Був то чудовий, сумний і величавий спів, бо тут, у печерах, голоси стали удвічі лункіші, а обличчя у світлі свічок були удвічі урочистіші. Я ж плакав, стоячи за спинами в цих достойників, бо мені почулося, що це відспівують живу святу душу, яка вже не уздрить неба й сонячного світла, бо не урочистий чин я тут прочував, а поховальний. Відтак побачив я обличчя отрока, якого тепер названо Данилом: воно вже не було залите сльозами, а мало в собі щось таке, що я бачив колись в обличчі того біснуватого, котрого лікував Лаврентій: очі його були незмірно розширені, болящі й скорбні. Світло від свічок падало, на нього; воно раптом засвітилося і стало безтінне. Дивилося на мене це лице, наче з образа зняте, і мені під горло іржавий клубок підкотився. «Ось він, — подумав я, — болящий і скорбний!»