— А розмовляти з квітами ти часом не вмієш?
— Та не доводилося,— сказала Зеленоочка,— Я поки що тільки дивлюся… Дивлюся й милуюся…
— Вони й справді гарні, квіти,— заговорив украдливо дід,— Особливо тюльпани… Такі ніжні й лагідні. Я й сам дуже люблю квіти, мене навіть квітковим батьком прозивають. А коли повіє вітерець, вони так чарівно похитують голівками…
— О, ви говорите не так, як інші дорослі! — вигукнула дівчинка,— Бачу, служити вам мені буде приємно…
— Авжеж, авжеж! — захитав головою дід,— Я ж бо із тих, хто співчуває бідним і знедоленим, сиротам і покинутим, сумним і загорьованим. О, ти навіть не уявляєш собі, як я їм співчуваю. Улегшую їм життя, моя люба сиріточко, і ніхто з них ані горя, ні печалі більше не зна…
Він прокашлявся в кулак, і знову позирнув на Зеленоочку. І засвітився в його очах такий вогник, який завжди засвічується в кота, коли полює він на птаха чи мишу.
З
— Оця біла стежка,— сказав старий, стаючи на ґанку і показуючи рукою,— доведе тебе до лісу. Ітимеш між трав і можеш скільки завгодно балакати і з жуками, і з цвіркунами. Можеш по дорозі й на небо дивитися, чому б і ні? Потім ти йтимеш повз поле, вкрите жовтими тюльпанами. Можеш подивитися, як бджоли спивають з них мед. Але наказую тобі одне: боронь боже вирвати хоч один тюльпан! Не люблю я, коли рвуть квіти, бо мені тоді тяжко на серці стає.
— Та що ви, дідусю! — вигукнула дівчинка,— Я ніколи не рву і не рвала квітів!
— От і добре,— хитнув дід, і дим з його люльки став довгий-довгий і тонкий. Захитав той димовий чоловічок тонкою й малою голівкою, наче теж у чомусь дівчинку перестерігав.
— Можеш дивитися на ті квіти досхочу,— сказав дід,— Опісля рушиш до лісу, збирай хмиз, скільки донесеш, і повертайся. Сама бачиш, який я старий та кволий, тіло не гріє вже мене, і я мушу весь час палити в грубці…
— А їсти не треба вам варити? — спитала Зеленоочка, сяючи супроти діда ясним своїм зором,— А прибирати в хаті?
— Ні, ні! — замахав рукою дід,— Ти в мою хату й заходити не смій, он повіточка, то в ній спатимеш, сіна там доволі і всього. Я їсти й тобі варитиму.
— Трохи чудна мені у вас служба,— сказала дівчинка,— Але коли вам так добре, дідусю, то й згода…
— От і гаразд! — мовив дід і всміхнувся солоденько,— Може, недовго тобі в мене й трудитися доведеться, дістанеш щось миліше й пожаданіше, кхе-кхе!… А коли буде в мене на дверях замок,— ще любіше всміхнувся дід, але якось так, що очі його і не всміхалися, а чоловічок на люльці погладшав,— то складай хмиз коло хати. їсти вари сама он у тій літній печі, а харчі я тобі залишатиму в повітці…
— Десь будете ходити, дідусю?
— По селах,— зітхнув дід,— Як старець: від хати й до хати…
І більше нічого не розпитувала дівчинка, хоч не все їй було ясне, бо покликала її до себе та біла стежка, що кривулясто вилася, гублячись і виринаючи в травах. Трава захитала до неї торочкастими голівками, а вгорі вже дивувався жайворон: що то за синя квітка виросла біля критої очеретом хати? Дівчинка всміхнулася, від чого її зелені очі зблиснули, наче посипали з себе іскри, і забула раптом про свого нового господаря, а пішла собі по стежці й пішла. Поманив її Білий Світ, і їй так захотілося побалакати з жучками й почитати тих письмен, що їх пише на небі трава. Зрештою хотіла побачити й те тюльпанове поле, що розповів про нього дід,— сподівалася велику красу там уздріти.
— Стривай, Зеленоочко,— сказав із ґанку дід,— Чим же носитимеш хмиз?
— А оберемком,— здивовано відказала дівчинка.
— Оберемком багато не наносиш,— мовив дід і почав скидати із себе паска. Кинув його дівчинці, і той, Чорний та вигинливий, розпластався біля її ніг, як гадюка.
— Ой, діду! — згукнула дівчинка,— Такий дивний цей пасок!
— Візьми його, візьми,— сказав дід,— Стягатимеш хмиз і на плече собі закладатимеш.
4
Вона взяла того паска, який виявився холодний, як вуж, і мимохіть озирнула його. Але пасок був як пасок, і вона перекинула його через плече. Відтак пішла по стежці, куди її манило, бо голубе, безмірне небо розкинулося навдокіл — блищали в тому небі срібні хмари і дзвеніли жайворони. Земля стелила їй під ноги зелені хвилі трави і кричав своє «Пить підем» перепел. Цвіркуни цвірчали невгомонно, дмучи в свої дримби, скільки їм повітря ставало. Тоді моргнув дід лівою бровою, й од його люльки скочив раптом димовий чоловічок і погнав довгими тонкими ногами вслід за дівчинкою. Вряди-годи він озирався, начебто чекаючи від діда підбадьорення, але той сидів з погаслою люлькою і всміхався так, як всміхається кіт, коли от-от має стрибнути на мишеня.
— Почекай мене, почекай! — гукнув димовий чоловічок
Зеленоочці,— Так швидко йдеш, що й сили нема тебе наздогнати.
Зеленоочка здивовано озирнулася. Побачила, що по стежці за нею йде щось чудне: тінь не тінь, дим не дим. Те чудне мало і голову, і руки, і ноги, і тулуб, але було ж все прозоре.
— Ти хто такий? — здивовано спитала Зеленоочка.
— Як хто я такий? — задихано сказав димовий чоловічок,— Хіба не впізнала мене? Це ж я був на люльці старого Кріноса.
— Старого Кріноса? — перепитала Зеленоочка.
— Еге ж, отого діда, що ти з ним тільки-но розмовляла. А я — його дим…
— Ти так і звешся — Дим? — ще більше здивувалася дівчинка.
— Ні, я Димко. Хвали-не-перехвали-більше! Сам Крінос так мене назвав.
— То це він тебе за мною послав?
— Ні,— мовив Димко,— Він сказав: іди, але зроби вигляд, начебто це не я тебе послав, а пішов ти сам. Отже, пішов я сам, а не він мене послав.
— О, я бачу, ти розумний, Димку! — засміялася Зеленоочка.
— Та, здається, що так. Тільки думати багато мені голова болить…
Вони йшли поруч по стежці, і трава шуміла довкола них: шурх-шурх!..
— То, мабуть, ти мені щось сказати хотів, Димку, що так сильно біг?
— Я сказати? — спитав Димко й задумався,— Що ж це я хотів сказати?
— Еге ж, що велів сказати старий Крінос?
— Отака моя голова! — вдарив себе в лоба Димко,— Скажи-но, як я тобі себе назвав на прізвище?
— Та чудно якось. Хвали-не-гіерехвали-більше!
— Та ж звісно,— зрадів Димко,— Я маю перед тобою нашого господаря похвалити. Він такий славний, і добрий, і розумний, і хоче щастя бідним людям, і немає кращого за нього, і мудрішого, і славнішого…
— Стривай, стривай,— аж розсміялася Зеленоочка,— Так ти мені словами памороки заб'єш. Хіба наш господар такий поганий, що так його хвалиш?
— Поганий? — здивувався Димко,— Чому поганий, коли я його хвалю?
— Ну вже ж, Димоньку,— погладила його по голові дівчинка,— Коли добрий, то й хвалити його не треба, діло його хвалить, а коли прославляють язиком, то тільки тоді, коли хочуть сховати зло.
— Ти так гарно погладила мене по голові,— сказав, аж очі заплющив, Димко,— Ану, погладь іще!.. Щось таке ти мудре сказала, що й не втямлю я.
Зеленоочка знову погладила Димка, і той знову очі приплющив.
— Хе-хе! — сказав він,— Як добре… То як ти сказала: коли дуже когось хвалити…
— Ну, звичайно, Димоньку,— сказала дівчинка,— Коли добрий чоловік — то він добрий. Навіщо ж його тоді хвалити?
— А коли злий, то каже, щоб його хвалили, чи не так, Зеленоочко? То це значить, що і наш хазяїн злий?
Він став і здивовано вирячив прозорі очі, і його прозоре обличчя стало заклопотане і зніяковіле, тоді як рука мимоволі почала почухувати гостре, але прозоре підборіддя.
— Та я не кажу цього, Димку,— мовила дівчинка, стаючи навшпиньки, бо щось перед собою дивне побачила,—
Я тільки кажу, що добрі справи самі від себе добрі і навмисної похвальби не потребують… Чи не це воно, Димку,