— Нічого не треба в мене питати,— зашипів Вуж,— Нічого не можу я знати. Нічого не відповім тобі, крім одного: це поле щасливих та гарних…
— Але чи вони, ці люди,— розпачливо вигукнув Сон Зеленоочки,— хотіли стати тюльпанами?..
Та Вуж зашипів, і засичав, і вистрілив просто в обличчя Сну роздвоєним язичком, і кинувся тікати геть Сон Зеленооччин з того поля щасливих та гарних, аби встигнути прискочити до своєї господині, очі якої були повні роси і яка дихала на повні груди чистим лісовим повітрям. Біля неї спали мурашки і пташки, трава і жалива, дерева і ніч серпнева, дзюркотливий струмок і поважненький, дуже серйозний жучок. І тихо співав їй цвіркунець із бандуркою, а Зелений Світ пив росу і напивався, а місяць світив і розливався. Щедра тиша текла і пливла, і так якось дивно стало на серці в Зеленоочки, що розплющилася вона й зирнула в небо. І здалося їй, що не зорі вона бачить, а очі, і дивилися вони на неї й поморгували, а коло неї сидів її Сон і тихо плакав, розказуючи, що він побачив та почув. Але найбільше скаржився він на те, що на останнє запитання ні Вуж, ні тюльпани так і не відповіли.
6
І вперше задумалася серйозно Зеленоочка, хоч була вона дитина і ніколи ні над чим тяжко не задумувалася. Раніше, бувало, коли не подобався їй господар, у якого служила, то й забувала вона його і йшла собі геть, а він лишався десь за спиною, в темені, і зовсім зникав із її пам'яті. А вона й далі вільно пила собі сонце і слухала спів пташок і тішилася з усього, що було веселе й гарне. І ось тільки тепер відчула вона незбагненну тривогу, щось занепокоїло і знітило її. І подумала дівчинка: чи годиться їй і зараз забратися й піти собі геть, залишити це таємниче поле і не менш таємничого старого Кріноса? Може, варто зробити так, як робила раніше: махнути рукою й піти, забути про все, що її непокоїть?
Отак сиділа Зеленоочка й дивилася на світ великими і зчудованими очима і думала. Думала, думала, а очі її бли-мотіли в ранковому світлі так прегарно, що, коли б побачили її в цю хвилю Димко та Вуж, стали б вони дівчинці довічними друзями. Але Димко в цей час топтав вогонь у Кріносовій люльці, а Вуж спав між тюльпанів. Сам же старий Крінос приклав долоню до лоба і видивлявся, чи не йде дівчинка, що пропала, із в'язкою хмизу? Цієї ночі він знову про неї думав, і таки зміркував, що вийде з неї чи не найкращий і найжовтіший тюльпан. Бачив в уяві той тюльпан і тішився з нього й милувався, бо навіщо їй ходити по світі, такій мізерній та вбогій, коли можна стати гарною чудовою квіткою?
Ця думка втретє прийшла до нього, коли прокинувся. І Крінос навіть потоптався коло печі, в якій варив зілля, що перетворює людей на тюльпани, і зітхнув тяжко. Та й зараз він зітхнув, сидячи на ґанкові, і лаяв себе подумки, що був нерозважний і не наносив собі хмизу заздалегідь — не виглядав би тепер ту Зеленоочку, а сидів би і помішував вариво. І те вариво так би пахло, що йому й поспівати під ту хвилю захотілося б. А це він і зробив би — такий уже вдавсь у цьому світі, що тільки тоді йому добре ставало, коли варив оте зілля.
— Так, Димку, так,— казав він,— Мені тільки тоді по-справжньому добре, коли людям добро творю. А я таки добрий, Димку, бо допомагаю бідним та нещасним. Навіщо їм топтати землю, коли вони бідні й нещасні, хай краще гарними, чудовими квітами стануть. Нема, Димку, кращого й сердечнішого за мене, бо ніхто в цілому світі не робить, Димку, людям такого добра…
Димко вигнувсь боком, якось не так, як завжди, коли старий Крінос промовляв ці слова. І чомусь не схиливсь у звичному поклоні і не повторив сказаних слів, як це робив завжди, тільки висмикнув одну ногу із жару, начебто йому запекло, і замахав нею в повітрі.
— Ти чимось стривожений, Димку? — спитав Крінос.
Тоді зітхнув Димко і сказав знехотя:
— Я знаю, що ти добрий із добрих, старий Кріносе. Але хіба неправда, що коли чоловік добрий, то його й хвалити не
треба, а хвалять тоді, коли хочуть сховати щось негарне?
На ті слова засопів Крінос сердито чи ображено.
— Не свою думку ти вимовив, Димку! Хто тебе цього навчив?
— Чому це не моя думка? — обурився Димко,— Хіба я не можу придумати таких слів?
— Звісно, не можеш, Димку,— засміявся недобре Крінос,— Дурненький ти і можеш тільки повторювати думки чужі.
— Це я дурненький? — обурився ще більше Димко,— А хто мене називав весь час розумним?
— Ну, добре, добре, Димку,— всміхнувся Крінос і погладив його по голові.
— Ти так гарно погладив мене по голові,— аж очі приплющив Димко,— Ану, погладь іще!..
— Стривай, Димку. Ти й справді в мене розумний, і я несправедливо обмовив тебе дурненьким. Я тебе ще двічі погладжу по голові, коли ти скажеш, хто тобі сказав ті слова.
— Які слова? — перепитав Димко.
— Ну, ті, що ти сказав.
— А які я сказав?
— Про те, що доброго чоловіка й хвалити не треба…
— Це я сказав ці слова,— мовив Димко й аж очі приплющив, чекаючи, що його погладять.
— А тобі хто сказав? — спитав вкрадливо Крінос і наблизив долоню до Димкової голови.
— Зеленоочка сказала,— мовив Димко і замуркотів, бо Крінос таки погладив його.
— А ти, коли розумний, не слухай Зеленоочку,— з солодкими нотками в голосі проказав Крінос,— Не може маленька дівчинка знати більше, ніж я, великий та дорослий. Не може маленька дівчинка більше за мене розуміти. Окрім того, хіба ти не помітив, Димку?
— Чого?
— А того, що вона носить убогу сукенку, яка вся геть позашивана травою. І того, Димку, що вона таки сирота. А що це значить, мій маленький розумничку?
— Що їй гірко живеться в світі! — вигукнув Димко.
— Ну ж звісно, розумничку! — сказав Крінос,— І ми їй допоможемо, правда?
— Певне! — рішуче сказав Димко,— Бідним та нещасним треба допомагати…
— Ми з неї зробимо найкращий із кращих жовтий тюльпан,— сказав, солодко примружившись, старий Крінос.
7
А дівчинка все ще сиділа в траві, думала й дивилася на світ великими й чудовими очима. І була така незворушна, що двоє мурашок, Вунько й Мунько, які знову прийшли вкусити її за пальця, щоб потім похвалятися своїми подвигами, зупинилися вражено і штовхнули один одного плечиком.
— Гей, Муньку,— сказав перший,— ти бачиш?
— Бачу, Вуньку,— сказав другий,— Це, здається, не проста дівчинка.
— А якщо це фея, Муньку?
— Фея вміє розмовляти з деревами, комахами та звірами.
— А я думаю, що це фея, Муньку. Дуже вже вона гарна.
— То, може, втечемо, Вуньку? Бо коли це фея, вона не подарує нам того, що ми кусали її.
— Справжня фея не буде на таке сердитися, Муньку. Давай підійдемо ближче.
Вони підійшли і почули раптом голос. Голос, що випливав із вуст дівчинки, голос тихий, теплий і солодкий, як мед. Голос задумливий та сумовитий, бо роздумувала вголос Зеленоочка, і Мунько з Вуньком застигли, стуливши писки,— чудним їм здалося розуміти людську мову.
— Цей дивний, дивний сон,— казала Зеленоочка,— Ця незвичайна долина тюльпанів, де не співають ні цвіркуни, ні пташки… Чогось мені страшно повертатися і до тієї критої очеретом хатини… І немає нікого, зовсім нікого, з ким могла б я порадитися. Слухайте, мурахи й комахи, пташки, дерева й трави. Слухайте, квіти й зілля! Після того, що я побачила і взнала, не можу я бути серед вас весела. Чомусь смуток поселився у моєму серці, як черв'як у яблуку. Я не можу забути те жовте поле, хоч це так легко: узяти й забути… Тут щось негаразд, бо квіти мусять бути веселі, на те вони й квіти. Мусять бути веселі трави й дерева, бо всі вони зелені і дають плоди. Щось я не розумію в цьому і щось мене турбує…
— Чуєш, Муньку,— штовхнув брата перший мурах,— Вона таке дивне каже…
— Еге ж, не випадає її й кусати,— сказав Вунько,— А може, ми, Муньку, все-таки втечемо? Якось моторошно мені стає…