19
В цей мент і вдарили тулумбаси. Сильні, короткі, часті й швидкі удари обома довбишами примусили Олізара зіскочити зі свого місця. Відкинув двері і вскочив у стодолу з катівськими інструментами. Перетнув її в кілька скоків і вистрибнув притьма на подвір'я. Били у великий тулумбас на сторожовій вежі. Обидва вартівники стояли обличчям один до одного і одновимірно змахували палицями. Внизу стояло два інші вартівники й гатили в тулумбаси малі, привішені до грудей. Яскраво сяяла начищена мідь тулумбасних казанів; з дому вже виступала процесія: попереду — князь, за ним пані Павучиха і четверо дівчат. Олізар тихо зойкнув: утікав Розенрох.
— Де він, де? — закричав неймовірно князь.
— Я тут, князю, — почули вони над собою голос.
На напівзруйнованій вежі, що вивишалася посеред подвір'я, стояв Розенрох. Руки його були вправлені у великі, схожі на кажанячі, крила, він стояв угорі, розгортав крила й сміявся. Сміх його був, як рокіт, верескливий й несамовитий.
— Ану зараз же злізь! — закричала пані Павучиха. — Що ти надумав, безумцю!
Тулумбаси замовкли. Дівчата охнули й схопилися руками за розтулені з жаху роти. |
— Я не злізу, пані Павучихо! — засміявся Розенрох. — Чи ж я дерся сюди, щоб вас потішити? Ха-ха! Прийшла й мені пора вас покинути. Але я не такий дурний, щоб не знати: вночі цього обійстя не покинеш. З нього не винесешся на своїх ногах, але вилетіти з нього, ха-ха, можна! Знаєте, що я бачу за стінами? Величезне поле, ха-ха-ха, — воно неозоре, і весь наш замок — як мачинка. Ви, ха-ха, перед великим світом — тільки мурахи, отож заповідаю вам: здихайте тут, здихайте, хоч з-поміж вас ніхто ніколи, крім цього мандрованця, не здохне!
Він плюнув з висоти, раз і другий, тоді засміявся, наче з лоскоту, затрусився й затремтів, — всі застигли, позакидали голови й безглуздо порозкривали роти. Дівчата зойкнули, але не притуляли до ротів долоні, пані ж Павучиха заплакала великими сірими слізьми.
— Він звар'ятував, ой-йой-йой! — заголосила вона. — Найрозумніший з-поміж нас збожеволів! Ой, рятуйте його, ой-йой-йой!
Розенрох обірвав сміх. Звівся навшпиньки, розпрямлені його крила стали навкосину, і він раптом змахнув ними й відірвався од вежі, витягуючи ноги, до яких було прив'язано мале крило. Вітер підхопив його й підкинув угору. Розенрох зробив у повітрі повільне й красиве коло, він змахнув руками, раз, другий і третій; вітер вдарив у нього збоку і кинув його вліворуч, знову змахнули розпачливо крила й винесли сміливця вгору, і знову зрадливо дмухнув на нього вітер, ще раз і ще замахали крила, уже якось болісно й безпомічно. Розенрох шугнув над головами пожильців замку. Заверещали дівчата, заголосила пані Павучиха. Розенрох знову зумів вирівнятися, ще раз випростав крила і замахав ними, намагаючись податися до стін. Вітер підкинув його вгору, як пір'їну; почувся тріск, і Розенрох, викинувши з горла гострий, відчайний і розпачливий покрик, гупнув на землю просто під ноги вартівників, що стояли біля вежі. Один з них спокійно рушив до розпростертого на землі тіла, поставив на спину йому ногу й урочисто вдарив кілька разів у тулумбаса. Цей звук підхопили інші вартівники, а по тому над подвір'ям зависла моторошна тиша…
Тоді знову заголосила пані Павучиха, немов співала розкрито вустами, била себе в груди, безкровна, почорніла; звела вгору обличчя, яке стало зовсім постаріле від печалі, й залила його слізьми. Впала на землю, знову звелася, тримаючи в обох жменях по пучку вирваної трави, і вдруге немов заспівала. Заломила над головою руки, висипала траву на себе й почала рвати сиве волосся. Розвела вбоки жмені, розщепила пальці — вітер підхопив її волосся, і воно полетіло, як бабине літо, над двором. Пані Павучиха стукнула себе в груди, аж задвигтіли вони, й почала ламати пальці. Тоді вдарила чолом об землю і завила тонко й пронизливо.
Сонце вгорі світило сумно й тепло, дивилося, мов співчувало; пролітали над двором сиві косми, осідали на висохлу траву й бур'ян і засвічувалися срібно. Пані Павучиха знову пустила на вітер сиві коси. Закам'яніло стояли дівчата, незворушні, але й урочисті; Олізарові було дивно з них, адже були наче неживі ляльки. Йому здалося, що там, під одежею в дівчат, теж немає тіл, а в грудях у них не б'ються живі серця. Але він і сам відчував у серці крижаний холод, хтозна-чому не жалів Розенроха. Кам'янів, як і всі, як, зрештою, і князь, — очі його були холодній порожні. І тихий страх проник йому в душу: а що, коли він щось справді тут починає втрачати, а що, коли він тут — як всі вони, і стає з ними заодно, що, коли він замерзне серед цього двору в крижану бурулю чи навіки залишиться тут непорушним каменем?
Князь зрухнувся з місця й рушив. За ним потяглася розпатлана й розкуйовджена пані Павучиха, за нею — Олізар, а ззаду байдужно зашелестіли одежею четверо дівчат. Вони підходили до Розенроха важкою одновимірною ходою в лад із поступом князя, і це з'єднувало їх і гуртувало. Навіть пані Павучиха встигла отямитися, голова її була зведена, а тіло напружене й негнучке.
Вартівники зв'язали Розенрохові руки, і крізь зав'язь пропустили повороза. Інші два вартівники з малими тулумбасами щосили вдарили палицями, обличчя їхні скрижаніли. Олізар відчував навдо-кільний холод, здається, й вітер подув на нього, наче різонув ножем, мороз скував йому обличчя, а груди, здавалося, вкрилися памороззю. Вартівник скинув із пліч тулумбасика й підійшов закинути Розенрохові на шию петлю. Розенрох поривався щось сказати, але петля стяглася і слова не вийшли з горла — Олізар відчув від того холодну втіху. Перестрашено зирнув на спини князя й пані Павучихи: були вони наче з дерева тесані. Чорна річка попливла з Олізарових очей, чорна барва поселилась у ньому, як смола в глибині землі. Знову вдарено в тулумбаса: спереду пішов довбиш. Мірно ступав і вдаряв, голову мав знесену. Олізар і сам звів голову. Перед ним захиталися три карки, а ззаду байдужно зашелестіли одежею дівчата. Вартівник з петлею йшов півобертом, пильно стежачи за полоняником: вряди-годи натягав повороза і здушував слова в Розенроховому горлі. Олізарові здалося, що така сама петля стягує горло і йому, — хотілося схопитися за неї руками і роздерти. Але руки його висіли безживно, і тільки очі виливали терпку й тиху печаль.
Отак вони і йшли, холодні й похмурі, над ними світило сумне й тепле сонце, літало в повітрі волосся пані Павучихи, сріблилося на траві, і вони розбивали його ногами, як росу.
Розенрох спробував повернутися до них, обличчя його заливалося слізьми; вартівник натягнув повороза, Розенрох крутнувся, і хрип вирвався йому з горла. Повороз поволочив його вперед, старий упав на траву, і до нього підскочило двоє інших вартівників. Розенрох, однак, не хотів іти. Він падав і падав, тоді вартівники схопили його під руки й потягли.
На хвилю прояснилося Олізарові в голові. Гріло тепле й сумне сонце, розтавала в душі паморозь — білий хорт болю прокинувся! Олізарові стало дивно, що іде він у цій чудній процесії і що голова в нього задимлена чорним димом. Почулося, що на спині в нього сидить кошлате мале страховисько, довгоруке й липке, заклеїло було йому очі темними напівпрозорими лапками, дихало димом і наганяло того диму йому в голову. Кволо заворушилася в мозку збуджена сонцем думка — пташеня жовте, що пробило дочасно шкаралупину й визирнуло на світ.
Бив тулумбас, і нутрові ковтки паморочили його ще більше. Смола в грудях гусла й кипіла водночас: біла нитка співчуття, як волосина з печалі пані Павучихи, знову розірвалася й розчинилася. Сонце світило й світило, але мороз припікав сильніше, удари тулумбаса вбивались у голову, як гвіздки. Він заплющив очі, замотав головою, шарпнув сорочку на грудях, а коли розплющився — з очей йому лилася вже не чорна, а червона ріка.
20
Ось вона — стодола. Ось вони — драбина, й коловорот унизу, і стіна, на якій висять прищепи, стискачі, чепи, рвачі, маска з рогами і з залізною дудкою коло рота, колодки, миси на ніжках для сірки й олива, канчуки-четверики й трояки з залізними нацвяхованими булавицями; жах скував Олізара — жук, що повзе, чорний, лапатий, клейкий, рогатий, повзе в криваві рури серця, і з серця того вже рветься білий хорт болю. Схопив зубами того чорного, довгорукого, кошлатого, — Олізар впав раптом на коліна, схилив голову, й там, на його карку, затанцювали й застрибали в дикому двобої білий хорт і чорне страховисько. Рвали йому шию лапами, вгризалися зубами, але шматували й одне одного, летіла біла шерсть, як те волосся пані Павучихи, і летіло чорне пір'я — дим кипів у його мозку. Схилявся нижче й нижче, припав до землі, і хорт бився з чорним страховиськом у нього на спині, і не було милосердя ні в того, ні в того: бран той — як бій дня та ночі, неба й землі, бій пекла й раю. Він слухав його всім тілом своїм, і не було вже в нього тіла: вони билися вже в нутрі його; зникав з цього світу, одна його частина — білий хорт, а друга — чорне страховисько; билися вони ще страшніше, ще лютіше, і такі були несамовиті й роз'ятрені, що Олізар затрусився, як у пропасниці, жах його поїдав, сила якась темна й дим.