«Мені нічого не потрібно, — думав Олізар, — я маю роботу — оте своє веслування, отже, заробляю собі на хліб, годують мене добре, зодягають, про мене дбають, а вночі я маю навіть жінку!»
Він згадав минулу ніч, і йому стало ще солодше, бо починав прагнути ночі нової, нового вогню та розкоші.
«Все чудово, — марив він, ніжачись у постелі, — куди краще, ніж на тій справжній каторзі. Чи ж була там така перина і чи трактували мене мої володарі, як пана? Чи приходила мені до ліжка красуня і чи пестила так вигадливо?»
Ні, до нього приходила красуня. Власне, прилітала — білий і чудовий птах-жінка. Здається, і зараз хтось постукує до нього у вікно, хтось шарудить об оболони крильми.
— Ви ще тут, пані Павучихо? — спитав, він.
Але пані Павучихи в покої не було. Тоді він перевів погляд на вікно. Еге ж, білий птах притулився крильми до оболон і постукував дзьобом. І йому здалося, що це якась примара, а не білий птах. «А киш!» — загорлав він і раптом збагнув, що його вигук рознісся по цілому домі. Тоді він спробував перетворити свій вигук на пісню і забурмотів перше, що впало до голови:
А киш! — гукнули гуси мені. –
А киш! Чи справді, може, ти летиш, чи спиш?
Солодка неміч очі мені лама,
А в серці — тьма, ах, розкішна тьма!
Він раптом згадав: цю пісню співала йому мати, а склав її брат його, котрий учився в Києві у класі Софронія Почаського. «А киш!» — гукнув він знову, і птах розчинився, поплив по оболоні прозорими краплями, які затремтіли й заграли на сонці, кожна в маленькій, як веселочка, короні. Йому почулася ніжна музика і захотілося чогось доброго, теплого й солодкого — музики і доброприємних пісень. Йому захотілося заспівати пісню, якої колись співав і брат його, пісню того ж таки Софронія:
Світлий промінь сонячний усіх звеселяє,
Як на землю блиск ясний з Олімпу спадає,
Тим-то стада у полях широких дізнають
Радості щедротної — утіху приймають!
Сльози вибилися йому на вії від зворушення, краплі світили на оболоні маленькими веселочками, втішними, як дівчатка-танцюристочки, такими дзвінкими, як тон найніжнішої струни в лютні. В горлі йому купчилися слова давно забутих пісень; солодко награвала лютня, танцювали на оболоні чудові барвисті вертихвісточки і заводили, співаючи срібними ротиками пісні, що її складав той-таки Софроній.
Широко розчинилися двері, і через поріг пішли одна за одною всі четверо дівчат. Були надмірно схожі поміж себе, але він любив їх, любив їхні одного малюнку обличчя — схопився назустріч і запосміхався щиро.
— Так чудово співали, — сказала передня, — що ми не витримали. Навчіть нас цієї пісні.
— З охотою, дівчаточка, — сказав він, схиляючись у поклоні. Одна з дівчат підійшла до малого столика біля стіни, відхилила покришку, в столику заблищали струни — біля дівчини довші, а до стіни вужчі й менші. Вона присіла на услона, і пальці її побігли по струнах. Троє інших дівчат танцівливим кроком підходили до сітки, привішеної в нього над ліжком, але тільки торкнулися її, як розчахнулися внутрішні двері і в них затемніла сувора постать пані Павучихи.
— Хіба ви не знаєте, — сердито сказала вона, — що цієї сітки чіпати не можна? Хіба ви не знаєте, що він тоді робитиме?
— Пані Павучихо, — холодно сказала та, що грала на гуслях, пальці її, однак, продовжували бігати по струнах. — Ваш язик, на жаль, ніяк не вкорочується.
— А що я сказала? — заятрилася раптом пані Павучиха. — Я нічого не сказала, щоб цей міг зрозуміти, — вона тицьнула пальцем в Олізара. — Ану скажіте, пане, ви щось зрозуміли з того, що я сказала?
Олізар тільки розвів руками.
— Отож, — сказала пані Павучиха. — І я прошу не сердити мене. Бо коли ви хоч раз зачепите сітку, я стану ще не така люта. Всім відомо, що в домі я хазяйка сіток, а раз так, маю повне право їх оберігати!
Вона гордо підкинула голівку, а за мент двері, в яких стояла, голосно зачинились.
— Ах, ціле тобі нещастя, ця пані Павучиха, — сказала, зітхнувши, гуслярка. — Все вона зіпсує! Сподіваюся, пане, ви не втратили доброго настрою?
Але Олізар втратив добрий настрій. Сидів на розкиданому ліжку, обхопив руками низько опущену голову, і в нього раптом заболіли всі виразки на тілі, здобуті в час сьогоднішнього катування.
Дівчата зашепотіли поміж себе, похапцем радячись, а йому здалося, що то шашіль точить дерево. Жовте дерево, що перетворюється в жовтий порох, і той порох провисає в сонячній стязі, як цівка піску в піщаному годиннику.
22
Зголошено вечерю, й дівчата поспішили вийти. Олізар підійшов до вікна і задивився крізь напівпросохлі краплі на залите сліпим дощем подвір'я. Ще зеленіла трава, хоч верхівки її скрутилися й потемніли. Блищало на ній срібне павутиння; він подумав, що в гаях зараз чудово. Жовте листя, вогке й лапате, встеляє землю, легкий запах тліну, гіркуватий і прохолодний, — такий гайок ріс біля батьківського обійстя; Олізар на мить позаздрив на Розенрохові крила.
Через дворище йшло на вечерю двоє вартівників. Йшли один за одним і наче карбували крок. Жовта із зеленим одежа їхня теж нагадала йому осінь, бо зелене на грудях та плечах їхніх починало жовтіти. Він знову подумав про Розенроха, і білий хорт болю помчав через дворище, перебігши дорогу пожовтілим вартівникам.
Олізар схаменувся й рушив до їдальні. Біля порога горів золотий ґудзик, і він навмисне наступив на нього закаблуком. Припекло йому в п'яту, наче ступив босою ногою на жар.
Розчинив двері до їдальні: князь, пані Павучиха й дівчата вже сиділи на місцях, Розенрохове місце було порожнє.
— А де пан Розенрох? — невдоволено спитав князь.
Зарипіли малі внутрішні двері, і в них з'явилася з двома величезними книгами під пахвами зігнута постать Розенроха. Він поклав книги на столик і поспішив до свого місця.
— Ви, пане, завжди спізнюєтеся, — сказав невдоволено князь, і в цю хвилину зайшли вартівники.
Безтілесні слуги розкладали хліб та м'ясиво, розставляли мисочки з кашею. Дівчата дивилися на Олізара заклично й ніжно…
— Ми пішли на Венецу, — почав розповідати Олізар, скоса позираючи на Розенроха. Той не змінився, наче не йому лили до рота розпечене оливо. — А з Венеци ми рушили до християнського цісаря. Тут нас знову затримали і просили стати на службу, кладучи добру платню, але ми відмовилися, посилаючись на тугу за рідною землею. Лишилося нас тільки п'ятдесятеро, решта розсипалася по дорозі. Після того ми пішли на Седмигородщину…
Він почав жувати шматок м'яса. Язик його ледве провертався в роті — не хотілося розповідати. Той осінній настрій, що відчув його в себе в покої, не відпускав і тут. Не покидав його й той запах: тлінний, терпкий і пряний дух листя. І знову побачив Олізар далекий-предалекий гай, опинився той так близько, що міг би простягти руку й торкнутися найближчого дерева. Гаєм, налягаючи на ціпка, ішов сивий дід з обличчям його батька. Вряди-годи розгрібав палицею листя, і з нього проступали тугі, крутобокі гриби. Дід ставав на коліна, вибирав гриби й клав у кошика, прив'язаного до боку. Одежа на ньому була простацька, наче був він не шляхтич, а підданець…
— Чи не знаєте? — спитав раптом Олізар. — На Київщині тепер не голод?
Вони подивилися на нього зчудовано.
— Що таке голод? — спитала пані Павучиха.
— Це коли їдять замість хліба кору і гриби… Зависла тиша.
— А в тій Седмигородщині і справді сім городів? — спитав князь.
— Сім істин, — забубонів Розенрох, — які треба нам знати, а окрім того — нічого. Завтра, панове, — його голос став твердий, — ми почнемо протверджувати цю мудрість. За той час, відколи змушені вислуховувати байки нашого гостя, ми всі розледащіли. Чи довго вам розповідати, пане? — звернувся він холодно до Олізара.
— Я розповів усе, — сказав неохоче Олізар. — З Седмигородщини ми пішли у Варшаву до нашої милості короля, там нам звелено дати їсти й пити, долучили до нас королівського пристава, коморника Андрія Заклику, наділили грішми й підводами, і ми щасливо поїхали до Кам'янця — ці підводи мали лишитись у фортеці, туди ж їхав з ділом і Андрій Заклика.