— Гаразд, — сказав, схиливши голову, Олізар. — Я не все розумію у ваших словах, але хай буде так, як хочете… Мені пече моє невільниче тавро, пані… Може, якось допоможете?
— Допомогти можу, — сказала добродушно пані Павучиха. — Пийте оте зілля, що приготувала. Воно в слоїку біля вашого ліжка.
— Це зілля, що його пив і Розенрох?
— Так, пане. Воно дуже помічне, хіба ви того не завважили?
— Я це завважив, пані. Але гірке з нього похмілля.
— Чим солодшає питво, тим гіркіше похмілля, — сказала пані Павучиха з піднесенням.
24
І все— таки він лишався спокійний. Неквапно перейшов сіни і відчинив двері. Ключ стримів зсередини, і він, повагавшись, провернув його в замковій щілині. Загадна усмішка блукала по його вустах; відчував на душі дивний спокій, оту тишу, яка буває перед бурею. Але не думав ні про бурю, ні про небезпеки, які чатують на нього. Все те лишалося за непроникною завісою, за неперехідною стіною. Гостро боліло йому на плечі тавро невільника. Підійшов до вікна, сонце вже вгрузло в стіну, горів тільки святобливий німб, і розсипалося навсібіч проміння. Він жив коротесеньким ментом, у якому вміщалося його єство, -під цю хвилю не мав ні минулого, ні майбутнього. Минулого тому, що його вже не може бути, а майбутнього, бо його ще нема. Все сплелося в один тісний клубок, і хоч до нього й вели зусібіч стежки й дороги, він обірвав їх, як обривають павутину, проходячи лісом. Не було в серці ні болю, ні радощів: осінь стукала до нього волохатим пальцем. Чув отой однотонний, спокійний стукіт — осінь розливала від себе червоні струмки.
Маленька пустка холола в його грудях. Навіть пісок не вкривав її, пустка — це нічого. Може, тільки біла барва, а може, й ніякої барви…
Небо перед ним укрилося брижистими хмарами, вони раптом пожовтіли — жовті хмари над дивовижно ясною пружкою з темно-синіми ямами; там теж — пустки, і у них уже почали в'язатися драглисті вузли тьми. Вони скоро набрякнуть і розійдуться по цілому небі — барви спокійно повмирають. Устелене опалим листом небо — дерева в райських садах теж не вічнозелені; гостре про-чуття, як прокіл списа чи шаблі, — тиша до нього йшла. Біла барва, по якій розповзається, наче зірка, кривава пляма — тягне вусебіч гострі шпичаки.
Сутінь пливла на землю від темних ям, як безконечні хвилі прозорої темної передгрозової тиші; на дні тієї темряви починав тихо народжуватися страх. Підіймав його на крилах пітьми, щоб потім жбурнути донизу. Заплющився, чекаючи, що ось-ось це станеться, що жбурне його незрима сила долі і стане він кривавою краплею на лиці землі нашої; але ні, він стояв на твердій підлозі й похитувався — була та підлога як чардак каторги. Так, він плив, він не покинув каторги, він усе ще веслує. Його на певний час звільнили, змінили, і він, побрязкуючи кайданами, іде до свого ложа, щоб покласти на нього смертельно втомлене тіло…
Викресав вогню і запалив трійник зі свічками, а від цього вогню — ще один трійник. Між ними стояв срібний, начищений, аж висяювали боки, дзбанок. Відчув спрагу, схопив тремтячими руками дзбанка, припадаючи до нього пожадними вустами.
Пив, захлинаючись, і кров гарячіше закружляла по тілі. Починали струмувати притлумлені жадання: з'являлося розчулення, задоволення; відчув у собі силу, яка сталить м'язи і наповнює очі вогнем. Розчулення пом'якшувало ту силу, з'являючи тугу, — гасилися жовті розливи барви, наповнюючи все рожевим, малиновим і зеленим.
Тоді перед його зором попливли четверо дівчат, голісінькі, як ніч, — чудово й оманливо заповигинались у збавливому танці. Він знову згадав пісню Софронія — мелодія з приграшем на лютні, ця мелодія висоталася з його вуст, і він притупнув ногою. Пускався в танок із звабливими красунями, і вже нічого не бачив, окрім них. Окрім чудових, напівпрозорих тіл, в міру освітлених і в міру притемнених, отих чарівних овальних округлостей, і дивного, прегарного ритму, яким жили вони усі.
Пастушок убогий сів під листям буковим,
Ритм пісень простих склада в затінні чудовім,
І аркадський молодняк насталює вуха,
Де співають, а він гра, поки стає духа…
Заспівали внутрішні двері, до нього йшла зі свічкою в руках Гальшка. В довгій, білій, прозірчастій кошулі, з розпущеним волоссям, жовто осяяна світлом з-під руки, вона всміхалася до нього чарівливою усмішкою.
— Заждався, любий, — сказала вона ніжно. — Я сама ледве дочекалася, поки стемніє…
І він пішов просто туди, де засвітився до нього вогонь, звідки війнула на нього голуба хвиля коханого тіла, впав на коліна перед нею, обхопив її ноги, притиснувся головою, наче хотів повернутися назад у таке саме лоно, що з'явило його колись на світ; хотів згорнутися і скрутитися там, сховатися від світу, знайти той дивний і надійний сховок і рости не вперед, а назад: маліти й змаліти. Ніби мчав у бік зворотний, повертавсь у тіло батька свого і чув запах його тіла, мчав із покоління в покоління, у кров дідів та прадідів, в баб та прабаб; не знав, коли кінчиться ця втеча; отож цілував і цілував єдвабисту шкіру, руки його підіймалися вище й вище, доки не притисли до себе п'яну й жадібну голову, вуста якої обпекли його, наче вогненна квітка, що випиває комах; ці вуста випивали і його, і він пив їх і собі; груди його розтирали два розкішні яблука, і він поволі почав повертатися назад із тієї чудної втечі, з минулого і з предків своїх, через діда свого до батька; він готувався вмерти від того стріму. бо тіло його стало наче лук напружений, наче тятива дзвінка, яка відтягує стрілу, напинаючись тугіше й тугіше; вже не було більше сили в нього, вже годі було витримати напругу — з тугим шурхотом розрізала стріла червоне повітря й помчала…
Олізар лежав напівмертвий. На порожньому ложі, розкинувши руки й ноги, наче розіп'ятий, наче птах у невиданому польоті горілиць, очі його проглядали у бліду, каламутну щілину; вуста розхилилися від болю чи від вистражданої немочі; волосся вростало у ложе, як у землю, і пило сік земний, розпускаючи у тій землі корінчата, його поволі крутило у хвилях притомності й непритомності; похитувало, наче оце вперше потрапив у бурю морську. Йому здалося, що поруч залопотіли, приємно обвіюючи, два білі крила — сів біля узголів'я білий птах. Видзьобував його вросле в ложе волосся, зривав корінці, якими він приріс до землі і тяжко стогнав — не міг той птах перетворитись у жінку.
— Дай мені розраду, — прошепотів Олізар. — Тут мені й поговорити щиросердно ні з ким!
Але птах не міг перетворитись у жінку, він тільки постогнував.
— Занеси мене в дім отній, пташе, — шепотів Олізар. — Мені вперше здалося, що не побачу його ніколи.
Але птах тільки заклекотав безсило в його узголів'ї — був прирослий його коханець до землі.
— В тебе ж є крила, пташе! — стогнав Олізар. — Коли б мені такі крила, я б зміг би вибратись із цієї ями! Стань моїми крильми, пташе! Стань моїми крильми і винеси мене звідси!
Птах махав крилами. Стояв у нього на грудях, натужно впиваючись у них пазурами, й махав, махав. Тужився той птах, бо й справді хотів допомогти, але тільки запускав кігті все глибше в тіло його — не мав сили підняти такий тягар.
Олізар стогнав від болю, бо ті пазурі роздирали йому груди, допомагав птахові, зводячись, підпирався ліктями, але й це не допомагало. Тоді зітхнули вони обидва, і птах вийняв йому з грудей пазурі, обвіяв йому турботливо рани, торкнувся дзьобом, наче цілував, і злетів під стелю. Розвернувшись у польоті, ще раз обвіяв Олізара і вдарився грудьми об стіну. Прорвав її і поринув все вище й вище, туди, до місяця, де зорі й хмарки, адже і його біль був немалий. Летів, посвистуючи широкими крильми, а коли спустився на свій невидимий острів, вирвався з його горла крик, наче був журавлем і прощався з обжитим своїм гніздом…
25
У вікні стояв місяць, зазирав досередини й виманював туди, де сонно мерехтить роса і де завмер на ґанкові неспокійний дід із материних казок. Але сьогодні Олізар не міг вийти — по всьому дому лунали важкі князеві кроки. Ходив і бурмотів під ніс прокляття, і це бубоніння, яке відлунювало і в Олізаровім покої, змушувало його ставати обачним, хоч він і хотів перемовитися з Розенрохом. Хотів запропонувати спілку, приєднати до себе й пані Павучиху, в якої все-таки добре серце, змовити й Гальшку, а через неї — всіх дівчат: вони могли б домовитися, порозумітися і позбавитися хоч би оцих клятих ґудзиків. їх стало б у спілці семеро, і вони б постали супроти п'ятьох, адже вони там, на галері, також були без зброї…