Останнім часом почала мені боліти спина. Здавалося, хребет не вирівнявся до кінця, тобто моє перетворення виявилося неостаточне. Тяжко мені нахилятися, тяжко сидіти за столом і писати, та й серце в мене болить. Я тоді йду, скорчившись, до ложа і падаю на нього. Свічки продовжують горіти, вони двояться в мене в очах, і я бачу їх удвічі більшими, ніж поставив. Але не зважуюся їх загасити, бо в темряві бути мені важче. Знаю, що не спатиму, що до ранку крутитимуся на ложі, тож хай вони горять. Часом переді мною пливуть барвисті стьожки, які снують покоєм, вони позмінно спалахують, і я потроху затихаю, милуючись цими барвами, аж доки знову не починає мучити біль. Тоді мені важко стає дихати, стьожки вже застеляють мені мозок, і я почуваю себе у світі як висохлий, але ще не опалий листок. Знаю, що вже недовго мені тягти, скоро надійде пора, коли вітер зірве мене з дерева життя; тоді дивна, божевільна думка приходить мені до голови: чи не впаду я на підстілку якомусь вовкулаці?
Саме тут, дорогий читальнику, гадаю, місце розказати, хоч коротко, про своє життя до того, як потрапив я до Прірви, про те, що, зрештою, стало причиною до наслідку, для біди, яка зі мною стряслася. Мабуть, гадаєш, що я вчинив жахливий якийсь переступ і покривав досі таємницею, що я злочинець і бузувір, якого й справді не могла тримати земля, і перетворення такого непотрібного у звіра — достойна йому винагорода? Але мушу тебе розчарувати: мій переступ не в тому, що я порушив належні приписи й закони, а в тому, що намагався їх виконувати з усією старанністю й віддачею. Історія з Ганною й Тодоською саме тому й перелякала мене так, бо то в мені пробудився колишній «я», котрий жив перед Прірвою — недаремно Ганна, б'ючи мене в церкві й лаючи, нагадала мені про те; очевидно, й шал її породжено пам'яттю про колишнє.
Мій попередник по парафії був людина мені супротилежна; любив зійтися з людьми, напитися з ними, добре дер за церковні треби, але залюбки гостив у себе поселян, грав із ними в карти, не забороняв вечорниць, сам бігав на купала і навіть дозволив улаштувати край села гойдалиці, де збиралася молодь і з величезними реготами, по‑бісівському там бавилася. Він і закінчив своє грішне життя по‑грішному, бо його понесли коні, — звалився з кручі разом із возом, ясна річ, нетверезий. Усе село за ним плакало, як за рідним батьком, і я дивувався їхній безпросвітній темноті, адже той пастир, не задумуючись, вів, як тоді я вважав, усіх цих людей до пекла. Отож, пам'ятаючи про страшний кінець (я був у тому селі перед висвяченням дияконом), вирішив я жити й вести себе по‑божому, як велять нам церковні й цивільні приписи й узаконення, тобто захотів усіх цих людей урятувати й скерувати на шлях коли не праведний, так той, що до праведного веде.
Перше, що я вчинив: наказав спалити з урочистим молебнем та процесією гойдалиці: стовпи пообмазували смолою, пообкручували соломою й підпалили. Вогнище тоді стояло до неба, а я дивився на нього, і серце в мене радісно потіпувало. Селяни на те моє дійство не раділи, але старіші з них моє рішення схвалювали. Я заборонив вечорниці, купала, карти, всілякі бісівські ігрища і скоки, заборонив у селі «вулицю», а велів статечно і спокійно святкувати празники, визначені й проречені святою церквою. Раніше, за старого попа, до церкви ходили хто хотів і коли хотів; я ж наказав дякові скласти реєстр поселян і відмічати, хто до церкви ходить, а хто ні, особливо в свята. Так само я намагався простежити, говіють люди чи ні, щоб конче вчили дітей «вірую», і не причащав тих, хто не знав «отченаша». Вже після того я завів у церкві куну [5], і ця чудодійна придумка почала служити мені нащодень. Замикав я в куну за цілком визначені провини: порушення посту, жарти кума з кумою, розмови й сміхи під час казані, непристойні звуки в час служби, невідвідування церкви; за те, що їли перед причастям чи вживали перед службою горілку, за присипляння маковим відваром дітей, за вжиття скоромного в п'ятницю, за паління люльки й тютюну в час говіння, за блудодійство, спроби женихатися до кумів та родичів — усього не перелічити. Я заборонив колядувати, ходити до шинку, битися навкулачки і рішуче відмовлявся старостувати на весіллях — все супроти поведінки старого пароха; єдине, проти чого той рішуче поставав, — це лихослів'я: і справді цього гріха в нашому селі й досі не водиться. Я зумисне вичислюю свої дії й заходи, при допомозі яких хотів повести свою отару на праведну дорогу: не вчинив жодного несправедливого покарання, ніколи не присікався ні до кого даремно, а щоб достеменне про все знати, установив у своєму селі таємну стежу із кількох відданих мені поселян і з церковного причту — бажав знати життя своїх овечок у найменших дрібницях, щоб жодна із них не зблуджувала зі шляху; тобто намагався бути ідеальним пастирем, бо свою паству не занедбував, а про неї невсипуще дбав.
Зараз, коли я помудрів і багато чого збагнув, дивуюся зі своєї тупої й нечутливої нездогадності, адже вельми скоро мене почали в селі ненавидіти, дурити, навіть насмішки і шкоди чинити. Наприклад, пускали парубки по селу чутку, яка незмінно доходила до мене, власне, моїх вивідців, що там і там мають зібратися вечорниці. Ми наскакували на те місце вночі і нікого там не заставали. Тоді знову пускалася чутка, і ми знову пошивались у дурні, а молодь збиралася на вечорниці десь так таємно, що ніхто про те й духом не відав. Я відчув, що все моє старання замість з'єднати моє стадо зі святою церквою людей від неї ще більше відштовхує, що йду по якійсь дорозі і тільки уявляю собі, що веду по ній овець, а натомість веду з собою лише посіпак, та й то не безсумнівно, бо скоро виявив, що вони наблизилися до мене не через чистість свою, а нечистість, що так їм легше приховувати свої негідні вчинки, на які я вже мусив закривати очі, бо що було б, коли б я втратив ще і посіпак? Отже, поступово почав увіходити я зі своїми поселянами у непримиренну війну і не мав анінайменшого шансу ту війну виграти; моя щира горлива відданість церкві й установленим приписам та законам швидко переродилась у ненависть до людей, отже, не християнська любов уже мною керувала, а радше ненависть. Більше того, я почав відчувати утіху, коли лихоносних переступників карав, — не вони, а я почав сходити з праведного шляху, за що й був, вважаю, достойно покараний.
Розкажу тобі й те, дорогий читальнику, що мене зломило остаточно. На основі указу консисторії я мав двічі на рік посилати рапорти: один у червні, а другий у грудні, чи не чиниться в моєму селі якихось забобонних дій. Досі я не писав супроти своїх овець, бо цього небезпідставно побоювався, адже діло, навіть маленьке, яке виходить на верхи, часом великим стає й немилосердно б'є не тільки винних, але й тих, хто діло затіває. Цього ж разу я непомірно розсердився, бо, коли йшов у день різдва славного пророка, предтечі і хрестителя господнього Іоанна і минав двір Івана Шийки, який був моїм чи не найзавзятішим супротивником, раптом спинився як укопаний: на вулиці біля воріт отого Шийки стояв ідол, що його звуть Купала чи Морана, одягнений у жіночу одежу, прикрашений на голові квітами й деревними гілками. Перед ним поставлено було стола, а на ньому стояла з якимсь напоєм скляниця. Біля того ідола зібралися дівки і співали богомерзьких пісень.
Я відчув, що оскаженів. Кинувся притьма на той гурт, який з вереском розсипався, перекинув стола, схопивши скляницю й гримнувши нею об землю; тоді поверг долі ідола й почав, аж піна мені вибивалася з рота, топтати і рвати те неподобство, відчуваючи при тому такий шал, аж трясця мене била. При цьому щось несамовито вигукував і отямився аж тоді, коли відчув біля себе порожнечу. Тобто збагнув, що шаленію на самоті й ніхто на мене при цьому й не дивиться.
Зупинився й роззирнувся. Порожня вулиця, ані душі в хаті Івана Шийки, ані душі й на сусідських обійстях — всі вони увіч мене засуджували, але не словами, а мовчанням своїм. Тоді я примчався додому і написав у духовне правління просторого доноса на того‑таки Івана Шийку, поставивши під ним дату тодішнього дня, 26 червня.