В небі танцювали квіти (а може, це кольорові стьожки снів моїх), і я хотів стати їхньою тінню. Але вони злякано стуляли пелюстки, коли моя тінь проходила повз них, затихав спів і не грали музики. Я ж ішов темною тінню, і мені стало соромно, що я таки тінь. Що я комусь приношу неспокій — не для того я прийшов у ваше царство, квіти! Співайте і не бійтеся мене, сказав я, і на те моє слово знову заспівали Близнюки.
Я йшов білим світом і раптом злякався: на мене дивився Рак. Мав колючі оченята і свердлував мене ними, аж забув тягти на північ срібну нитку дня. Червонів спересердя, і я покірливо перед ним схилив голову. Просив, щоб не сердився він на мене, бо я з тих, хто достойний співчуття. З тих, хто просить у світі ласки, бо тяжко й сумно йому живеться. Але він не захотів поставитися до мене милосердно, а закляцав клешнями, як ножицями.
Переді мною вилася срібна стрічка, така вузька, що я не відав, чи зможу на ній утриматися. Але й по ній мусив ступати, бо так було мені призначено.
— Вітаю тебе, Леве, — сказав, ступаючи назустріч царю звірів. — Не дивися на мене так осудливо, ти могутній, а в мені тієї сили дрібка. Тільки й можу, що виживати в цьому світі — сам знаєш, як нелегко мені йти!…
Запахло осінню. Я розплющив очі, запахло мені грибами й листяним тліном. Виліз зі своєї нори й роздивився навдокіл. За цей час я змінився. Шерстина пообвалювалася з боків, і я був вислаблий. Останнім часом погано харчувався, і все через оту благість свою. Тупо набивав шлунок тим, що доля послала, бо прагнув тільки одного — дочекатися осені. Було ще тепло, і листя тільки ледь‑ледь пожовкло, але я вже вловлював сумовиті струмені, які різали повітря, як ріже його промінь. Ішов через ліс, опустивши низько голову, і вдихав печальний запах землі. Коли ж звів очі до неба, побачив Діву, котра сиділа на троні з сухого бадилляччя. Вона вкрила ноги купчастою хмарою і плела дивне прядиво. Мигали в її тонких синюватих пальцях шпиці, снувалася нитка — Діва сплітала сиву кужіль хмар. Пускала їх у небо, і вони неквапно пливли, такі чудні й такі зажурені. Діва дивилася, як зникають вони з окоєму, і її синюваті пальці безтямно рвали пряжу. Вже не стало в неї пряжі, і вона здивувалася. Хотіла звестися, але не мала сили. Тоді вітер війнув на неї, і її пишне волосся впало їй на очі. І вона ще більше здивувалася, адже у косах її було більше срібного, як чорного. Тоді вона почала смикати сиві волосини й дмухала на них, посилаючи плавом над землею. І застигле та сумне стало від тієї гри її обличчя, тільки очі палали темним пломенем — в них жила жіноча туга за втраченою молодістю й красою.
Я поспівчував їй, хоч що їй до мого співчуття. Втішав її, хоч був для неї непомітною кузькою на лиці земнім. Розумів її, хоч від мого розуміння нічого у світі не змінювалося. Отак я і йшов до того моменту, коли знову мав уздріти Ваги. Отакий був я, сумний і пригнічений. Переходив через дні й місяці, як темна тінь, і ніхто із світу живих та неживих мені не всміхнувся.
Діва вже зовсім сива була, а чудове її обличчя старіло на очах. Волосся все ще сиво злітало з пальців, але не для того, щоб летіти в простір — Діва закручувала сама себе у срібний кокон. Вона так і зникла з моїх очей, не встигши до решти постаріти — розчинилась у блакитному небі, як біла хмара.
Тоді я збагнув, що можу зупинитися. Можу проміряти хоч подумки ту дорогу, яку пройшов. Минуло два роки, відколи одяг на себе вовчу шкуру. Два роки жив не людським, а вовчим життям. Знав, що далі тривати так не може: третій‑бо рік вирішальний. Два роки мав я право сумніватися і боротися з самим собою: на третій рік я маю щось вирішити. Ось вона осінь, коли мені дано змінити долю свою, ось вона пора, коли люди гуляють і про осторогу забувають, як сказав мені Чорний Чоловік. Коли ж не перекину я комусь шкури своєї цієї осені, доведеться прожити у вовчій подобі вже сім років. Тільки на сьому осінь знову мені буде дано право вибирати — так сповістив мені Чорний Чоловік. Коли ж і тоді я нічого не вдію, доведеться чекати наступної нагоди вже двадцять і один рік. Все більший і більший відводиться час, сказав мені Чорний Чоловік, для самопокути, все далі відходитиму я від світу людей. Коли ж не вирішу нічого за двадцять і один рік, мозок мій навіки погасне, і мені буде вділено прожити стільки, як живуть на білому світі звичайні вовки…
Ось яку науку пізнав я, коли переходив через небо і коли зустрічався з Чорним Чоловіком. Ось що вислухав я, коли мені шепотів на вухо свою проповідь Голос — нелегко мені було. Нелегко мені й зараз, коли стою в посмутнілому лісі і вдихаю в себе запахи осені, коли земля починає наливатися холодом, і коли, прокинувшись уранці, раптово чуєш у небі крик. Печальний горловий крик, ніби хтось плаче за тим, чого не повернеш. Мені в такі хвилі треба немало сили, щоб отямитися й тверезо сказати собі: «Ні, це не плач, а летять у вирій сірі журавлі».
До сповіді
«Як я стомився», — подумав панотець, приплющившись.
Він сидів на приступці перед вівтарем, хоч йому вже давно хотілося повернутися додому і відчути хоч якийсь спокій. Подумалося, що зараз, після їхньої зустрічі й розмови (здається, він упізнав, хто я такий, подумав панотець), уже заживе розміренішим життям, яким живуть усі; що ті жахливі вечори з жалкими страхами закінчаться, бо, здається, прибульця сам бог до нього послав. Панотець думав: це ж так просто, він оповідає мені свою історію, а я маю змогу розповісти йому свою; він прийшов до мене висповідатися, а я хочу по‑своєму висповідатися перед ним.
Церква топилась у півсутіні, горіло кілька свічок, а вони сиділи біля них, повпускавши голови, — кожен думав про своє. Панотець позирав на двері, борючись із спокусою втекти і другою спокусою: признатися прибульцеві, хто він такий. Але ковтнув згірклу слину і покірливо згодився, що поки що не вчинить ані те, ні інше. Добре було б зараз підкріпитися чарчиною, але й цього не міг собі дозволити. Ще йому хотілося встати, підійти до вкляклого прибульця і торкнутися його пучкою, ніби благословляючи — чи не сон це у нього часом. Дивно було йому пробувати в нічному храмі, адже вночі той живе зовсім іншим життям. Оця темінь з півсутінню, химерний блискіт образів, оце безгомінне горіння свічок. Здавалося, звідусіль дивляться пильні очі, а в покритих густою пітьмою кутках щось ворушиться. Панотець здригнувся, йому захотілося присунутися ближче до змореного не менше, як він, юнака, щоб не так відчувалися темінь і оця самота. Придивився до нього (вже вкотре?): лице зі слідами голоду, на лоб спадає сплутане волосся, в якому помітив дві срібні волосинки, очі приплющені — прибулець перепочивав після розповіді. «Ну що я тобі скажу, — подумав панотець, — що можу сказати? Скажу: вийди, хлопче, в ніч, знайди доброго кия й повернися назад. Учинити суд над тим, хто заслужив кари, — оце й буде тобі розгрішення».
Все навкруги захиталося, ніби він справді випив чарку, в голові запаморочилося. Щось хотілося згадати, далеке й забуте, але, що? Ага, думав він про вечір, один із тих численних вечорів, які несила було витримати. Тоді він пив. Відчайно й довго, і не міг сп'яніти. Але ні! Навіщо про це згадувати? Навіщо згадувати про те, що з ним у котрийсь раз порозмовляв Голос, як завжди, трохи з нього глумлячись, а насамкінець спитав: «А коли б прийшов той, про кого ти думаєш, як подивишся йому в очі?»
«От він і прийшов, — подумав панотець. — І я маю змогу зирнути йому в очі».
Він сціпив пальці рук і прислухався. У кутках щось шаруділо, ніби вовтузилося й ніби зітхало. Дивилися на нього звідусіль образи, так дивно вони оживали в сутіні.
«Не раз я тішив себе, — думав панотець, — що гріх мій, може, й не такий великий. Адже живуть люди, які цілий вік купались у людській крівці і які вчинили страшні злочини. Живуть на світі кати — що чиниться в душах їхніх? Що думають вони вночі, а що перед смертю?… Ні, не тіш себе, що в світі є гірші за тебе, — марна то втіха. Не втішай себе, що в світі є чорніші, — не вилікує вона тебе. Спробуй пережити таку ось, як це, ніч і спробуй із неї вийти».