Сповідь – Валерій Шевчук

Молода вже чекала на весілля. Це була одна із тих дівчат, які мені подобалися і до кого і я б послав старостів. Але вона вже й думати, певне, забула, що існував колись ставний писарчук, тепер дивиться закоханим поглядом на хлопця простішого за мене й біднішого — її очі як осіння ніч зі своїми таїнами та розкошами. Смуток зціпив мені груди: стало жаль. Скільки часу не зазирав я в такі‑от очі і не пробував наблизитися до таємниці, де повно золотого хмелю, і скільки мені ще бути здичавілим лісовим звіром? Ось вона, думав я, та, що готова народжувати, що зросить землю, щоб, загинувши, пустити нове стебло. Вона благословенна вже тим, що живе, як дерево, яке має покритися квітом і народити плоди. Отож, у тій вона порі, коли цвіте, і недаремно вона — прекрасна. Я милувався з неї, але мені було й сумно. Сумно, бо кожна краса має в собі щось печальне. Краса не тільки тішить око, але й примушує думати про дочасність. А люди співали:

Де ти, калино, росла

Такая високая,

А листоньком широка,

А личеньком румняна…

Палали походні, червоні вогнища нуртували серед ночі, весілля в дворі молодої наливалося трунком. Все весілля пританцьовувало, кричало, жартувало, а я все ще не міг відірвати погляду від молодої. На того, хто міг би стати моїм обранцем, я не дивився, тобто не шукав його серед цієї юрби — хай веселиться! Хай поки що не відчуває неспокою й тривоги, як ото я їх колись відчував. Його, зрештою, зовсім неважко знайти — хто там став тобі, Панасенку, старшим боярином? Те обличчя постане переді мною пізніше, коли вже несила буде щось змінити, адже я пристрасно хочу повернутися до людського буття. Проживши два роки у вовчій шкурі, я маю на те право, та й молодий ще я. Так мало знаю про світ та людей; ще не починав жити. Порожній був і ніякий: не було в мене й нагоди по‑справжньому випробувати себе, тобто позирнути на власне існування хоч би з такої висоти, з якої можу дивитися на нього вже зараз. Хто зна, подумалося раптом мені, може, те, що зі мною скоїлося, не таке велике зло, більше я прийшов учинити!

Молоді пішли в хату, за ними поштовхалися дружки, свашки, старости, чільніші гості, простіші залишилися в дворі, де знову заграли музики і застрибала в химерному світлі смолоскипів барвиста, празникова юрба. Я теж був поруч тих, що танцювали, прихилився до стовбура старезної липи й дивився. Собаку загнали в хлів, і він тільки підвивав звідти; хтозна — чи тому, що грала музика, чи мене прочував? Але ні, я побачив раптом маленького, кудлатого цуцика. Покликав його, і він, смішно дибуляючи, поколивався до мене. Не злякався, а задер маленьке морденя і позирнув добродушно й лагідно. Хитнув хвостиком, і з рота йому побігла срібна слинка. Я взяв мале на руки, відчуваючи, що розчулююся, і погладив ніжну шкурку. Собаченя приплющило очі і завмерло від задоволення. Тоді я витяг другу вільну руку і здивовано її обдивився. Так, це не була лапа, поросла сірою шерстиною, це була людська рука. Брудна й потріскана, з величезними, закрученими нігтями, але це була моя рука…

Дзвонять дзвони, ніби розхлюпуються сині хвилі осені. Небо стоїть високе й чисте, ані хмарина не порушує його незайманої глибини, сонце вариться в цьому широкому безмежжі небесного океану, але це холодний вар. Дерева тягнуться вгору, сьогодні вони тонші й вищі, і листя не витримує напруги — зривається й летить на святково прикрашену юрбу, яка задоволене нуртує на вулиці. Мені здається, що ця юрба також як осіннє листя: надто барвиста і святкова. Всі танцюють і співають; скрипки підіймають тонкі ноги, тупає широкою підошвою бубон, викидають колінця брязкал'а‑бубонці, дріботять ратичками сопілки. Здавалося, люди забули про свою поважність і обважнілість, про те, що вони неквапливі й розумні господарі — обличчя їхні скривлені, захоплені, а очі божевільне поблискують. Вигинаються і корчаться, тупотять, хекають, припадають до землі і підскакують; лоби їхні зрошені по; том, а вже про дівчат та парубків і казати нічого: перші пурхають, як метелики, а другі ніби на крилах літають. У дівчат розпалені щоки, одежа розвихрюється, спалахують ніжки — вони віддалися музиці і цьому золотому дню, і яке їм діло до того, що на їхні голови падає жовте і смутне листя. Яке їм діло, що літає біла павутина, сідаючи на яскраві вінки, ніби прирікаючи їм недалекі клопоти і старість, — їх полонила гра, пісня, отож вони танцюють приспівуючи; навіть баби, котрі вже пізнали клопоти і старість, розкривають беззубі роти і співають, притупують ногами і незграбно прокручуються. Всі на мить забувають про танець, їх полонив роздольний заспів, навіть музики припиняють грати і так само співають, пристукуючи долонями по інструментах. Один тільки чоловік не піддавався веселощам, один тільки чоловік стоїть збоку і дивиться, відчуваючи в серці осінь, один тільки чоловік сумує, і той чоловік — я. Мені здалося, що вони, люди ці, моляться своєю піснею дню, небу й осені, вони хочуть її заглушити й перемогти, хочуть забути про її холодні очі, а може, вони просять захистку від когось такого, як оце я? Чи не хочуть вони в такий спосіб оборонитися від моєї сумної мислі, од мого наміру, адже не милуватися ними я сюди прийшов? Так, я стояв, зовсім од них не ховаючись, прихилившись до стовбура старезної липи, в руках у мене малий, теплий песик, який аж вуркоче, дрімаючи, бо йому одному немає до всього того діла; я подумав, що цій пісні, яку вони співають, бозна‑скільки літ і бозна‑скільки літ моляться нею люди перед холодним лицем неба з його осіннім смутком. Ми, люди, подумав я, народжуємося в світ голі й кволі, і нам треба завзяття і сили, щоб не піддатися розпачу, щоб мати снагу отак шалено веселитися, адже ми найдужчі із живих і найбезпомічніші. Ми учимося важкої науки життя, бо хочемо, щоб голубе небо над нами все‑таки не погасало.

Я студив себе цими думками, щоб залишатися спокійним та холоднокровним. Залишався смутним і незворушним, бо лише так можу постати перед тим, по кого прийшов, — він нічим мені не завинив, але доля вже зв'язала нас. Поки що намагався не вирізняти його з юрби, але волікся за весіллям, ніби приліплений. І перед ким не ховався — поки що на мене уваги не звернули…

Хлопці вже вимагали воротного. Поволі розчинялися створки, і мене раптом пойняв жах. А що, коли з нього вивалиться чорна твар на чолі з Чорним Чолов'ягою? Але це був страх безпричинний — надто напружений я був. Гості виладналися супроти дверей: молодий, з правої руки — дружки, з лівої — світилки, свашки й старости. Батько з матір'ю обходять усіх з чаркою, а я байдуже прихиляюся до одвірка розчинених воріт.

— Ах ви, злодії! — кричить хтось із рідні молодої. — Покрали коні, а вас тут і пов'язали

Староста веде за хустку молодого на ґанок. Його перепиняє старший брат з рогачем у руках, у нього веселе і, може, через те здурманіле обличчя.

— Заплатіть за сестру! — горлає він.

Я дивлюся на все це крізь райдужну плівку. Переділкою розігрують чудну виставу, де грають усі, лише я — самотній, невидний для них глядач. Надто зайняті грою, а я стою поза межами їхнього з0ру, я — в іншій виставі, яка тільки позірно накладається на цю. Але прийшов сюди для того, щоб з'єднати їх — ці дві дивні вистави — саме така вона, моя єдина сподіванка скинути зі своїх пліч тягар. Я вперше ковзнув по обличчі старшого боярина: ні, не звістило воно мені нічого. Здається, ніколи раніше цього хлопця не бачив — чи він із чужих? Перевів погляд на молодого, який простяг руку і ступив на поріг. Кинув золотого, і той провис між тарілкою і рукою‑молодого; якийсь молодик повернувся до мене з розплесканою на обличчі усмішкою — ах, так, це ж мій молодший брат. На ґанкові батько молодої з пляшкою і мати з тарілкою, на якій стоять чарки. Вони також усміхнені, а на ґанок поперлися гості в барвистих строях, і тільки мій молодший брат повернув до мене обличчя і світить усмішкою, ніби мене пізнав. Я відступаю вглиб, тобто стаю так, щоб мене затулила створка воріт — уперше вживаю застережних заходів. Але брат мій дивиться не на мене; він пробирається до дівчини, теж нашої сусідки, і вони стають обіч одне з одним.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: