Сповідь – Валерій Шевчук

Панотець задихнувся. Прибулець дивився на нього, ніби читав думки. Ніби в цій тиші, що оточила їх, все подумане сказаним ставало. «Нам і справді не потрібно зайвих слів, — спогадав панотець, — надто багато між нами спільного».

Тоді він зашепотів молитву, звертаючись до того, хто є всемогутнім і оживлює світ, тому, хто став у початках світу, що всяку земну й надземну істоту створює з небуття з'єднаною ласкою своєю. Сподівався, що він прийде сюди до них хоч би для того, щоб не викресалося між них лихої іскри. Для того, щоб вина одного не вбивала другого і не переходила, бо вони, попри свою схожість, все‑таки не одне. Все‑таки одному з них треба більше жалості віддати, і хай вибере сам: молодому чи старому, винному чи невинному; обоє її потребують — один для завершення життя, а другий, щоб його не втратити…

Почув на вустах смак куряви і трухлявого дерева, почув, як потріскують ґнотики свічок, — чи слухаєш ти мене, прибульцю?

«Ми завжди учимо себе: хто покаявся, той уже наполовину винуватий, а хто наполовину винуватий, здобуває право на надію. Ми учимо себе: годі жити у світі без права на каяття, бо інакше порожні ми станемо. Хай ідемо ми в темряві, як оця, але не можемо не мати надії, що в глибині цієї ночі лежить незапалена свічка. Кожен має її розшукати і запалити, бо кожна жива істота — світильник».

— Я прийшов до вас, панотче, просити розгрішення, — почув він раптом чіткий і твердий прибульців голос.

— А я хочу попросити в тебе, сину мій, — прошепотів панотець, — щоб звільнив мене. На мене вже небо дивиться, а той, хто відчуває це, не може ані судити, ані розгрішувати.

В очах старого запеклися сльози, бо вони, здається, все один одному розказали, вони все один про одного знали.

— Ні, — мовив прибулець. — Я своєї історії ще не розповів.

Розповідь прибульця

Отож я біг вовком по землі, біг і намагався не озиратися — хотів цей край навіки покинути. Давно вже позаду опинився ліс, в якому жив, минав я села, ниви, поля і нові ліси. Але ніде не зупинявся — якась незвідана сила гнала мене все далі й далі. І от одного разу я прокинувся в скирті сіна, а коли вибрався з неї й зирнув на світ, то вразився раптом: був я вже в людській подобі. Десь такій, як тоді, коли блукав по вулицях рідного міста, ходячи за весіллям. Це мене більше здивувало, ніж вразило, бо щось у мені після тієї битви й бігу надломилося. Отож я вирішив не зупинятися і подався далі. Села знову‑таки оминав, бо страшився їх, а харчувався тими залишками, які знаходив на полях і городах. Ішов я голодний і втомлений і не міг спинитися, хоча не відав, куди простую.

Тільки біля Гапонівки, ставши на горбі, я відчув, що саме сюди поспішав. Село розкинулось у глибокій долині, і я довго його розглядав. Звалився на землю біля каменя, бо не мав уже сили, та й утома побила мені тіло. Я хитався в каламутних хвилях; інколи здавалося, що нікуди я не втік, що переді мною рідне місто, що там все ще грають весілля, і я вдруге рушив туди, щоб перекинути комусь своє прокляття. Я отямлювався, і те, що переді мною лежало поселення, якого ніколи не бачив, наповнювало мене радістю. Ні, казав я сам собі, вже ніколи не доведеться мені брати участі в такому змаганні, вже ніколи не ступлю я на ту слизьку стежку. Я вже навчився боротися з Чорним Чоловіком, а коли так, то зможу долю свою владнати так, щоб жити за своєю волею, а не за чужою. Хай не стану я в цьому світі серед сильних і багатих, серед владою наділених і неосудних, серед великих і славних, я залюбки житиму серед бідних і благих. Дбатиму про чисте сумління і про те, щоб ніхто не був мною упосліджений. Житиму як доведеться, а науку, яку здобув у Прірві, не забуду ніколи. Може, мені колись захочеться поділитися нею з людьми — не стримуватиму себе, а коли ні, то й вини моєї нема. Отаке думав я, лежачи біля каменя на Гапонівській горі, а очі мої дивилися в небо, по якому повільно йшов сумний мій брат Ведмедюк. Він зирнув на мене, і я зрозумів: мої думки — це розмова із ним.

«Чи конче кожній людині треба переживати те, що пережив я?» — спитав я самими очима в сумного свого брата.

Він зирнув на мене, і я вловив у його позирі співчуття. Зрештою, не вимагав од нього відповіді — вони там, угорі, ніколи ні на що не відповідають. Тож я запитав востаннє, може, не так його, як себе.

— Ми, люди, малі й кволі, і нам, може, й належить переходити через чистилище в житті, а у вас там, угорі, інакше?

Він спинився навпроти мене, сумний мій брат. Щось показував руками, як говорять німі, але не знав я мови німих. Тоді він спробував сказати щось уголос, але не зрозумів я його мови, бо не знав її. Тож привітав його, як вітають один одного, зустрівшись, мандрівники. Він зробив те саме, і біла хмара забрала його з моїх очей.

Після того я й побачив церкву, яка стояла супроти звичаю на околиці села. Западав вечір, сонце вже торкалося краєм горизонту. Воно посилало на землю останнє проміння, і я уздрів, як запалали в селі шибки хат і церкви. Хати лежали переді мною, як гриби, стіни були білі, аж сині, а брили дахів — темні. Я подумав: перше моє завдання — знайти прихистя. Не може людина жити оголеною перед небом і сонцем, перед спекою та холодом. Вона ховається у своїй криївці перед темрявою і лихою силою… Сонце обливало краєвид ламким світлом, воно тремтіло, оточене звідусіль, наче крильми, легкими хмарами. Вони вже схопили велике світило світу нашого і понесли його у вирій.

Дивна урочистість пойняла мене. Я шепотів слова, які клалися на вуста, і це були не так слова, як спалахи.

— Сумні та заблуклі, — сказав я, — підіймайтеся! Шукайте неба в серцях своїх, шукайте птахів у садах своїх, шукайте в горах овець, яких хочете пасти. Забудьте про все, що мучить вас, перед вами — криниця ваша. Обмийте лиця свої, скупайте тіло, власкавте душу свою і навіки острижіть жорстке волосся злості своєї.

Я казав ці слова із глибоким щемом, а в долину вповзали волохаті сутінки; мені здалося, що хати перетворились у білі, накриті капелюхами кулі, які збираються на силі, щоб оборонитися від великого наступу ночі. Тоді я сказав таке:

— Ніч, до якої готуюся, вже надходить. І я теж збираюся на силі, щоб її відбути. Мені ж треба вступити в неї з упевненням у своїй правоті. Маю відчути у собі спокій і очищення, щоб могти піднятися вгору, адже сьогоднішня ніч — ніч сповіді.

З церкви ішли люди, розтягшись по дорозі, і мені дивно було бачити, які вони звідсіля маленькі. Перед ними весело пострибували й ганяли дітлахи — я спокійно дивився, як хати починають забирати цих мандрівців у свої криївки. Вулиця знелюдніла, а я все ще не міг покинути цей горб, бо щось урочисте й піднесене відчував. Відчував велике небо в себе над головою і безмірну просторінь землі нашої. Відчував, що земля наша — це теж хата, як і ці малі, на які я дивлюся. З'явився місяць, випірнув якось відразу, і облив мене таким тріпотливим і холодним світлом, що я зірвався на ноги. Мені здалося раптом, що там, угорі, теж є свій дах: дах над дахом, там, угорі, ще не одна куля, — безмежність, а в ній більше чи менше обмеження. Все живе в тій безмежності за одними законами: ми вилуплюємося з найдрібнішої і найтоншої шкаралупи і потрапляємо в шкаралупу більшу, Щоб народитися в цій уже мудрішими й більшими. Розкриваємо їх одна за одною, входячи у світ ширший і безмежніший, щоразу відчуваючи й відкриваючи для себе нове своє небо. Але горе, нам, коли ми забудемо про свій перший дім, горе нам, коли відірвемося ми од простоти своєї і від своєї дитинності і коли пиха та гординя почне нас поїдати. Тоді в'януть у нас крила, зникає сила наша, щербиться дух, і ми починаємо падати, як поранений птах.

Тримав цей настрій у своїй душі, він зносив мене, ніби здіймався я на все вищу гору. Всі три світи хвилювали мене: внизу — люди, їхні малі хати‑криївки; посередині — я, а вище — небо. Все було розкладено чітко, і я раптом збагнув: у людському житті існує особлива рівновага, коли людина й справді може стати на гладінь води і піти. Але стежка, по якій може отак рухатися, — вузька. Мені ж для того, щоб уперше спуститись у світ людей, де ніхто мене не знає, теж треба було відчуття, що я здатний знайти вузьку стежку. Недаремно так довго готувався спуститися долі, де плавали в сутінку гнізда хаток, бо це мав бути особливий шлях і особливе сходження. Досить мені блукати по небу, як Козерог, Водолій та інші небесні істоти, — я чужий їм став. Нехай воно відбиток нашої землі, не там я хочу побудувати свій дім. Бо там, попри все, — холод і порожнеча, бо всі ті істоти більш вигадані, ніж справжні, — це ми, живі, наділяємо їх видимим духом.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: