У лісі
Опинившись так нагло серед поля у вовчій подобі, я не знав, що маю діяти й куди іти. Повернутись у місто не міг — туди, де й досі гуляли весілля, притому так палко, що шум і веселі покрики долинали й туди, де я лежав. Я встав і роззирнувся. Над головою в мене світилося ясне зоряне небо; містечко поблимувало вогнями, але був я чужий і небові тому й вогням. Опинився раптом сам у великому світі, отож поплуганився куди очі дивляться, аби тільки не в місто. Йшов і йшов, маючи сподіванку, що в голову прийде рятівна думка, що, зрештою, це тільки сон, якась моторошна мана, що, може, й досі не очуняв я від удару об землю, коли падав із воза; отож мені й мариться така дивовижа; зрештою, мозок мій був ясний, думка працювала чітко, я міг переконатися, що земля, яку торкають мої лапи, — таки справжня, що в груди я вбираю пашистий запах осені й осінніх піль, що зорі над моєю головою справжні і справжній прослався наді мною Чумацький Шлях. Єдине несправжнє в цій оказії — я сам, тіло моє обросло бридкою шерстиною, руки мої замість нігтів мають пазурі, ноги мої покорочені, хребет мій вигнутий, а лице — машкара. Чи ж міг я показати себе такого людям, на що мав сподіватися, зважившись виставитися на очі? Отож і піддався я волі ніг своїх — хай ведуть мене куди бажають, може, в їхньому несвідомому русі більше рації, аніж у думанні моєму. Часом я озирався, тоді незмірна туга омивала мені серце, та сама, яка почалася ще там, у місті, — недаремні все‑таки були ті почуття. На очі мені вряди‑годи напливали сльози, тоді світ ставав каламутний і чужий, я не бачив ні зір, ні стежки, яку топтав, хитало мене, коливало; що воно, що воно? — запитував сам себе, — коли світ увесь справжній, а несправжній ти; що воно, що воно, коли бредеш отак, понуривши голову, і не знаєш, куди понесуть тебе ноги; що воно, що воно, коли у грудях відчай болющий, а думка не може вирватися із пут; що воно, Що воно, зрештою, коли подаєш голос, а замість нього виривається з горлянки потворне виття? Я йшов, підбігав, навіть бігти починав, мчав, тоді знову притишував ходу, я тікав, а водночас боявся цієї втечі, бо куди ж це вони несуть мене, ноги? Мав би вирішити перше й необхідне: де заночувати і чи добре я роблю, віддаляючись од міста; може, ліпше було б знайти якийсь сінник, забитися туди, а ранок принесе пожадане, тоді щось вирішу розумне. Але й розумів, що це також даремно, що вдень мене можуть побачити й не буде мені куди втекти, бо до мене такого навряд чи хто викаже прихильність, захоче мене вислухати, коли на мені оця проклята шкура. Отож я віддалявся від міста все далі; часом зовсім притишував ходу — це тоді, коли хотів щось зміркувати. Ні, не міг я нічого доладного намислити, не міг — треба мені бігти й бігти. І я біг, гінко, швидко, перебираючи сильними ногами, мав у тих ногах силу більшу, ніж коли був у людській подобі; біг я, перестрибував канави, мчав; туга з'їдала мене, а чи довго це може тягтися?
Я спинився. На мене повіяло знайомим духом лісу — ось куди привели мене ноги; темний ліс стояв переді мною чорною стіною, і я раптом злякався його невиміряної порожнечі. Злякався, бо там мене може чекати не одна небезпека; зрештою, чи й справді маю жити у світі дерев? Нехай знайду собі там прихисток, нехай перебуду ніч під чорною покровою сосон; ні, не міг я зараз ні про що думати; втома почала мене долати — ранок мудріший вечора, сказав я собі.
Втягнув у себе вільжисте повітря: запах глиці, грибів, опалого листя — ліс мішаний; запах вогкої землі, глибока тиша, в яку мав увійти, — пішов обережно, роздивляючись навкруги й сторожко прислуховуючись. Відчував у тілі напругу, ніби готувався, що хтось на мене нападе. Ноги безшумно ступали на листя, кожна жилочка в мені тремтіла, а коли озирнувся, не побачив уже міста — жив у світі дерев. Ліг під якимсь пнем і довго прислухався. Вітру не було, а тільки оця безмежна тиша, ніде ані шелесне — все спить і ледь помітно дише, хотів пробити зором цю густу, кошлату, непрозору темінь, але сліпі в мене очі, глухі в мене вуха, тільки ніздрі ловили пряну, терпку вільгу. У глибині щось хряснуло, і я миттю скочив на рівні: здалося мені, що лісом хтось іде. Але це була омана, глухо навколо, темно — ноги знову повели мене; зрештою, треба було десь зупинитися на ніч. Отак я блукав від дерева до дерева, прислухався і стерігся, доки була ще сила. Коли ж утома зовсім повила мені мозок, коли в ногах відчувся зрадливий трем, коли я став боятися, що впаду під першою ж сосною і засну мертвим сном, надибав на ярок. Тут лежало звалене дерево, і я налапав сяке‑таке захистя. Нагріб туди листя, наштовхав його писком (похитувало мене від утоми), а тоді заліз під дерево. Тоді відчув, що тіло в мені тремтить. Лежав і трусився, як у пропасниці: мигали в мене перед очима обличчя з весілля, на якому ще нині гуляв, виростало видиво з велетнем і його вівцями, котами, собаками та воронням, дивилися на мене якісь очі: хтось сміявся, реготав, хтось мені щось оповідав, навчаючи, але не міг я розібрати слів; грали музики й танцювала задоволена, сита й напоєна юрба, крутилися барвисті стяжки; плеснув канчуком велетень, а в небі прорізалася їдка блискавка; мене оповивав дим із люльки велетня, і я раптом здивувався, що той дим має запах тлілого листя; я застогнав і заплакав, а потім почав скаржитися, щось прохав і на щось сподівався. Але це вже був сон, хоч у мені не зникала думка: є сни, які не розчиняються, як дим, є сни, у яких ми живемо так само явно, як у житті живому. Це образ світу, перевернутого догори ногами…
Вранці я змерз. Потягся в листі, дихаючи парою — в логовище вливалося холодне, вогке повітря. Дерева покрилися легкою памороззю, а небо між гілля сяяло незайманою поволокою. Пливли рідкі, клубенясті хмарки, в одному місці вони закучерявилися, ніби вовна, і я здивовано роззирнувся. Перше, що подумав: все, що зі мною відбулося, таки не сон, зі мною сталося щось страшне, і годі сподіватися — все тільки гра моєї уяви. Але тіло моє відпочило, і я чувся на силі. Життя є життя, подумалося мені, і треба спробувати в ньому жити так, як можеться.
Засмоктало в животі, давався взнаки голод. Не відав, як добуватиму харч, не знав взагалі, як житиму. Лише дихав клубами пари і тремтів од холоду. Земля пахла цвіллю, лежати було вогко. Я виліз із логовища і видряпався з ярка. Тоді струснувся, як струшуються собаки, скидаючи з шерстини прилипле листя. Кров живіше побігла по жилах, я сторожко й уважно роздивлявся навкруги. Було тихо й порожньо. Німо витиналися чорні стовбури дерев, ліс навколо був листяний. Переплетене гілля, безгомінні й непорушні дерева здавалися багатоногим звіром, який навіки угруз у землю, — цей звір, здається, упіймав мене. Ніздрі мої вряди‑годи непокоїлися незрозумілими запахами. Відчув гостру тугу, і це підстьобнуло мене — пішов вихилясом між чорні стовбури. Різко заскрекотала сорока, і цей звук ударив, як батогом. Я повернувся й оскалився. Сорока летіла над лісом і потрясала повітря скрипущим реготом. Я побіг. Спершу повільно, тоді швидше й швидше. Незвіданий жах стьобнув мене — здалося, що хтось за мною женеться.
Задихано спинився: від бігу тіло розігрілося, і я вже не тремтів. Навколо стигло безгоміння, пропала десь і сорока, навіть дуби не шелестіли висушеним листям. Голосно тахкотіло серце, очам ставало боляче дивитися — переді мною раптом на всю силу спалахнули вогні із учорашнього весілля. Замиготіли обличчя, усміхнені й хмільні, вони щось безгучно гукали чи співали. Знову весь світ покрився барвистими смугами, і я замотав головою, проганяючи марево. Тоді щось дивне учинилося зі мною: відчув раптом гостру хвилю зненависті. До тих облич, що сміялися з мене, до цих непорушних дерев, до сороки, що полетіла розказати лісовим мешканцям про нового пожильця лісу, а насамперед до себе самого. Я злякався цього несподіваного почуття, і в душі моїй заскімлило.
До сповіді
Панотець гапонівської церкви любив вечорами записувати у грубу книгу все, що з ним трапилося. Цю книгу він вів, щоб пригашувати почуття, яке давно невигойно тривожило його душу. Відтоді, якпомерла дружина, з якою не надбав дітей, він жив одинаком. З людьми вдаватись у сокровенні балачки не любив, отож, боячись самоти та довгих вечорів, коли не ставало сили молитися, читати книги чи піклуватися господарством, хапливо поринав у хитросплетіння слів, що рвалися з‑під його руки. Тоді йому здавалося, що морок, який наступає на нього зусібіч, не так його турбує. Адже мороком дихали вікна й кутки хат, чорна прірва розхиляла перед ним хащу — злякано запалював по кільканадцять свічок. Наймит давно хропів у комірчині, а панотець прикипав до столу, перед цим зазирнувши у штофа. Мандрував по білому паперовому полі і відчував себе мандрованцем. Писав, аж доки втома не зморювала його до решти; по тому, похитуючись, плуганився до ліжка і падав на нього як підкошений. Довго лежав, дивлячись, як горять свічки, і йому не хотілося їх гасити. Але боявся пожежі, тож вставав, збираючи рештки сили, і чавив вогники долонею. По тому увалювався в чорний морок, сподіваючись, що той прочиститься і почне грати барвами, як це у нього водилося. Тоді спокійно плавав поміж барвистих стьожок; інколи ця гра поєднувалась із грою звуків, і він мав змогу послухати напрочуд заспокійливу музику — це означало, що сьогодні морок він зумів побороти. Вранці ж було йому завжди недобре: боліла голова, тремтіли руки й вуста, мусив похмелитися, щоб дійти до тями.