Всі звуки, що долинали до мене, вмерли, поступово вмирали настороженість моя і страх; мені здалося, що диво дивне бачу: листя на дерево повертається і ростуть на ньому соковиті плоди. Все небо срібними яблуками покривається, а місяць серед них аж тремтить, так хоче подивитися, що ж тут діється. Я сам тремтів, адже знав: вигадую собі і сад цей, і листя, і плоди. Вигадую казку, яка така ж даремна, як і всі казки у світі; з очей мені покотилися раптом сльози. Ніколи не був я тонкосльозий, але як тут стриматися, коли в тобі відчай і сподіванка, страх і радість од того, що ти нарешті вдома. Що мій страшний сон може закінчитися, прийду зараз додому і, жартуючи, оповім його домашнім. Мене пригостять смачною вечерею, і я зможу лягти в знайому постіль, не думаючи, що буде завтра. Бо завтра має бути те, що було вчора, бо я повертаюся в уладжений світ, у якому жити легко…
Я стояв, сторожко вбираючи в груди повітря, і мені запахло зів'ялим листям і яблуками. До мене потяглися гілки мого саду, тиша стояла навдокіл глибока і свята. Тоді я дозволив собі заплющитися, а коли розплющився, не міг не зирнути з німим проханням у небо. Не міг не помолитися його позачасовій глибині, не міг, зрештою, не зирнути в очі сумного брата мого — Ведмедюка [2]. Чи ж можу я, брате, прошепотів, спитатись у тебе: які зорі супроводжують долі таких, як я? Чи ж ти живий, там, у небі, Ведмедюче, і чи маєш силу мені допомогти? Чи можеш ти заспокоїти моє серце, а коли ні, чому такі червоні в тебе очі? На добро мені дивишся чи на зло? Я здригнувся, бо побачив і справді серед неба пару очей, з яких потік раптом густий червоний пучок проміння. Це було як провіщення, але провіщення чого: спокою чи тривоги? Чи довго ще мені блукати в цій дикій подобі і чи приймеш ти мене за співподорожника, Ведмедюче? Дивні то речі, але саме це відчув я на рідному обійсті, моє серце заплакало раптом — недовго міг я себе отак дурити. Отож і вдивлявся в той химерний відсвіт, у візерунки зір — не міг не попросити в них помочі і співчуття.
Дрібний трем пробіг мені по тілі. Я відчув, що весь витягаюся туди, в небо, що мене починає наливати вічний вогонь, якого ми не розуміємо, але на який завжди клали свої сокровенні сподіванки. Чи не легше було мені вмерти тут, у порожньому саду, який відродив своє, вмерти тілом, а свідомість свою переселити у той вічний вогонь? Чи не легше податися по тій тонкій нитці променя, яку милостиво спустив мені Ведмедюк, — йти на дорогу без кінця! Я не вірив, що повернувся до рідного порога, адже не в силі це моїй. Я не вірив, що мене тут радо зустрінуть, бо не знають мене тут. Я тільки нежданий гість, тільки тимчасова з'ява, але в мене в грудях тріпоче живе серце.
Не відаю, що вдіялося в тому саду, може, й справді я на хвилю вмер, може, й справді пішов од свого такого чужого мені нового подіб'я, може, й справді в житті чудо — не казка, а щось із незвичайного і збувається; мій дух, моє «я», оте щось мале й невагоме, моя надія, мій біль, моє бажання зрозуміти щось у собі й у світі — все те, що складає добре в нашій іпостасі, відірвалося від мене й попливло. Змовкли голоси парубків і дівчат на вулиці, бо вулиці, по яких рушило моє розтривожене «я», мали спорожніти. Зрештою, це було не моє рідне, а незнайоме місто, довкола затремтіло кришталеве, таке прозоре, повітря. Це була вулиця, по якій блукають нічниці й людські сни. Я побачив перед собою далеке замчисько на крутій кам'яній горі, хоч в моєму краю не існує кам'яних гір. Будівлі ліпилися тут одна до одної і здавалися гніздами дивних пташок. Я йшов між двох прямовисних стін, і біля моїх ніг тихо жебонів струмок. Я вийшов на торговий майдан, але ніхто на ньому не продавав і нічого не купував. Я ж ішов до замку — кам'яний і непорушний, він висів над містом, виставляючи, як гнилі зуби, поруйновані бійниці і вежі. Безшелесно плив я серед ночі, бо знав: той замок — це і є пристановище Чорного Чоловіка. Над головою в мене зашелестіли крильми кажани, я знав, що це перші вісники Чорного Чоловіка. Я почув, що біля мене хтось зачаєно дихає: сірий великий пес — той, котрий сторожить велетня. По дорозі мені почали зустрічатися чорні козли, які бігли, наставляючи роги, але я пройшов повз них як тінь. На мене почали гавкати чорні пси, а коти попіднімали зтрублені хвости й жахко на мене зашипіли. У грудях мені заболіло, бо я раптом здогадався: той замок — це і є Чорний Чоловік, це він висить над містом — світом нашим, це він тримає його у страху. Він не проти ворогів зведений, а супроти міста, і тільки я один зважився вийти на нього.
Зрештою я побачив і його. Вріс у кам'яні стіни, а голова його ховалася в хмарах. З цибуха вивалювалися клубені диму, а зуби блиснули в усмішці, наче глумився він із мене. Але я йшов йому назустріч, повний затятого спротиву, я став і раптом грізно затрусив малими безпомічними кулаками, ніби й справді здобув силу стати із ним на прю.
Це було особливе запаморочення, чого раніше я не переживав. Можливо, це був образ озлості, яку я відчув до сили, що робить нас у світі почварами; я вважав, що такої долі собі не заслужив. Але він був мстивий, той Чорний Чоловік, і, здається, недаремно з мене насміхався. Той його насміх пробудив у мені щось приспане й забуте — ніби прочинилася стіна, і я дістав змогу побачити гурт парубків на чолі з нашим сотниченком, серед яких був і я. Ті парубки зловили хлопця, який належав до іншої парубочої громади, але ходив до нашої дівчини. Вони оточили його колом, спокійні, погрозливо усміхнені, був серед них і я. «Ми тебе відучимо ходити до наших дівчат», — сказав сотниченко і раптом вдарив хлопця в лице. Нещасний зальотник кинувся вбік, але там його зустрів кулак іншого збійця; він метнувся в бік трехій, і тоді вдарив його я. Тоді він упав навкарачки, бо з носа йому зацебеніла кров. «А тепер, — жорстко сказав сотниченко, — ти вдаватимеш свиню. Підеш на свою вулицю на чотирьох». Хлопці зареготали й почали піддавати ногами нещасного, коли той пішов навкарачки. Я вже не хотів брати в тому участі, тобто вже ні разу не вдарив нещасного, але нічого своїм приятелям ані сотниченку не сказав. Більше того, я робив вигляд, що і мені весело, і реготав разом із ними, хоч мені хотілося втекти, десь забитися в куток — страшно мені стало. Ні, не маю я сили супроти того велетня, хоч і потрусив перед ним кулаками, не маю я сили на звільнення — ось вона, одна із чорних справ, до якої і я приліпився. Потім був вірним друзякою цьому сотниченку, а ще потім став його першим дружкою на весіллі.
Таке видіння побачив я, нерушно стовбичачи біля рідного дому, і це було гірше ніж прозріння. Це була моя перша поразка, яку я не міг не визнати, тож чи маю право з таким жагучим проханням дивитися в червоні очі сумного брата свого — Ведмедюка?…
Скінчилося все просто, як і належало бути. Я підійшов ближче до хати, в якій народився й виріс, коли ж раптом зайшовся, рвучи ланцюга, гавкотом наш собака. Я крикнув до нього, як кричав, повертаючись з гулів, але це ще більше його розлютило. Він кидався і яро рвав прив'язь, на той лемент відгукнулися сусідські пси, і я почув, як рипнули двері. В прочілі виросла кремезна батькова постать, озброєна мушкетом, і я злякано позадкував. Збагнув, що зміна, яка сталась у мені, жахкіша, ніж я собі думав, і що годі отак просто повернутися додому. Треба було швидше тікати, коли не хочу зробити батька вбивцею власного сина. Я вибіг на леваду і, підстьобнутий зливою собачого гавкоту, метнувся геть. Біг по траві, облитий місячним світлом, і серце моє обкипало кров'ю. Від хати гримнув постріл, я почув вигуки й шалену тупотняву. Спущено собаку, я повернув голову й побачив, що він летить за мною, жахко гавкаючи. Я повернувся і прийняв бій. Ми шалено згризлися — за мент мій пес, з яким був я колись такий дружний, болісно завищав і, підбивши хвоста між ноги, побіг назад. Я кинувся до паркану, прогримів другий постріл, і набій врізався в дерево на цаль біля моєї голови. Тоді я рвонувсь у дірку і щосили вдарив у ноги — підстьобував і хльостав мене жах.