Срібне молоко – Валерій Шевчук

Ось яку печальну й недобру історію спогадав Григорій Комарницький, а недобру тому, бо й там був задіяний жупанець, і дяк сп'янілою головою, а може, перенабитим животом загнітив у собі страх: хтозна, подумав, чи не підібрав його жупанця й цього разу якийсь заповзятливий інстиґатор, адже це село також було з тих, де всі про все знають, та й чи є на цій землі села інакші? І саме цей страх змусив бідашного Григорія зацьковано озирнутися навдокіл, бо його вдруге огорнула така мертва тиша, яка буває перед шурею-бурею, і він розумно подумав, хоча й гуляли в його голові зелені вітри: чи не накивати й тепер відразу п'ятами? Але річ у тім, що в це село прийшов знедавнечки, а ще був непомірно утяжений отим каменем-животом, адже міцно повечеряв не раз, а таки двічі, а коли в людини в голові віють зелені вітри, а на плечах чи в животі – важезна каменюка, то чи далеко такий омохчілий забіжить? А ще стримало дяка те (може, і цьому посприяли зелені вітри), що в усі ті рази, коли мусив бігти світ за очі, винуватий він, кажучи правду, таки був, цього ж разу до Явдохи ані доторкнувся, отже, гріха не творив, а повечеряти голодному дяку-вчителю в добросердної господині – хіба це гріх? Окрім того, втомився від довгого переходу з Волині на Лівобережжя, і тіло його не просто просило, а прагло перепочинку – ось чому так неохоче розглядався тут на жіночок і прийняв Явдошині запросини. Отож дяк вирішив трохи зачекати, а ще піти до Пошивайлів уранці, сказавши, що жупанця він скинув, бо на нього наскочив собака і за полу схопив, відтак зможе, напевно, разом з Іваном Пошивайлом жупанця в тому клятому обійсті й відшукати.

Зітхнув важко й розчавив свій страх десь так, як давив вошу, коли знаходив в одежі чи в чуприні.

4

І ось знову так само, як колись у Троянові, дяк Григорій Комарницький сидів на порозі школи, поклавши на підняте коліно правого ліктя, а в долоню втуливши підборіддя з покуйовдженою чи злиплою борідкою, зі схожим на солому волоссям, що вибивалося з-під шапки-оглавка, з очима небесної барви, які ніби померли чи обкурилися димом. Ліва рука його тримала люльку, з якої вививалося пасемко, і та рука вряди-годи підносила кушпельку до сухих, трохи полущених вуст. Але диму з вух та очей не випускав, тільки з рота та носа, відтак над головою в нього закрутився прозорий німб (але не як у святих, бо у святих німб зі світла) – із диму, і той дим був ніби друге покриття на його голову, що більше нагадувало капелюха, а не оглавка. І саме в цей час вийшла із двору з дяковим жупанцем під пахвою Гапка Дмитриха, бо їй не терпілося якнайкраще поставити «лице» перед сільським отаманом Олексієм Рудченком. Отож чинила вона не в примір згаданим Чукам, бо жінки в таких справах метикованіші. Але наразі застановилася, побачила-бо на шкільному ґанку яскраво освітленого ранішнім сонцем дяка Комарницького, при тому так яскраво, що той ніби опрозорився, а може, димовий став; скажемо, що здалеку вона дякової люльки не добачила знову-таки через той дим. І Гапка остереглася йти повз школу, бо змикитила: дяк легко впізнає свого жупанця, отож хоч яка була моторна з бігу, але навряд чи від дяка втече. Гапка вирішила школу й димового дяка, яскраво освітленого ранішнім сонцем, таки обійти, відтак знову заскочила до двору, щоб перейти городами й вигулькнути з того боку, звідкіля було ближче до сільської управи – тоді б вона, може, мети й досягла б, тобто добігла б до управи швидше від дяка, коли б її примітив і погнався б.

Але ця мудрасна жіночка не врахувала однієї речі, якої не могла знати, не зважаючи на свою кебетливість: саме в той мент, коли вигулькнула зі свого двору із жупанцем під пахвою, дяк Григорій Комарницький невідь-чому випустив дим не лише ротом та носом, а й очима та вухами, а коли це траплялося, то мозок його не лише обкурювався, а більше прочищався, очі ж здобували здатність бачити те, чого звичайні люди не видять, і ті пильні очі вмить засікли Гапку із жупанцем під пахвою, коли та спинилася загадана: йти повз школу чи не йти? І цього було досить, щоб дяк пізнав свого жупанця, навіть почув кисло-солодкий дух Гапчиної пахви, а відтак її вже зі своїх очей не спускав. Але бігти за Гапкою й не подумав, а тільки безвідривно стежив, як та скрадається городами, озираючись, ніби жупанця вкрала. Але й до управи не пішла, бо дорогою зупинилася ще раз, – стрілила їй до голови думка, що сільський отаман ще напевне у власному обійсті, а обійстя те було від школи та дяка на ґанку з протилежного боку – це давало Гапці немалу перевагу, що зрозумів і Комарницький: так ніввіки її не дожене. А оскільки Гапка, як і Явдоха, мала ззаду голови третє, пильно сховане волоссям око (очевидячки, то була особлива признака білих голів Цього села), то те око чомусь почало непокоїтися, і це буває так, як непокояться люди, зустрічаючись із іншими простовіч: один дивиться погрозливо, а інший хоче його обдурити. Але думати над цим у Гапки не було вже часу, бо входила в обійстя сільського отамана, а той стояв у дворі, як копиця, але не така розшарпана, як це бувають копиці справжні, а твердо гладка, отож то була ніби закам'яніла копиця. У руці ця подоба тримала поважну палицю, а очі були ніби з чистого олива вилиті.

– А чого це ти, бабо, – сказав отаман, – через городи скрадаєшся? Мало тобі вулиці?

– Скрадаюся, бо несу «лице»! – жорстко відказала Гапка і вийняла з-під пахви дякового жупанця, а по тому заторохкотіла так швидко, обсипаючи кожну думоньку зливою непотрібних, як луска, словець, що отаман відчув, що вуха починають йому пострибувати, бомбардовані тією шужиною. Але все-таки те, що хотіла сказати, до тугого розуму отамана дійшло, недаремно й отаманом став, отож його олив'яні очі звузилися, відтак перетворилися на крицеві:

– А чи не вкрала, бабо, цього жупанця в пана дяка? – спитав грізно.

– Я вкрала? – підскочила на місці Гапка. – А чого б тоді до тебе несла, пане отамане?

– А того, – хитро засвітилися очиці Олексія Рудченка, – що вкрала, а потому злякалась, аби не відкрилося. А може, тебе за покражею хтось уздрів, тож і відбріхуєшся наперед.

– Ба! – викруглила неймовірно очі Гапка, і раптом згадала, що Олексій Рудченко – Явдошин кум, а вона, бувши зайнятою іншими міркуваннями, спустила таку очевидність з ока. – А коли присягнуся, і землю поцілую, і на секвестер піду й докажу свою правду?

І ці слова разом із численним словесним лушпинням так позабивали бідні вуха сільського отамана, що вони заворушилися на голові, чи не тому (а більше тому, що він справді був кумом Пошивайлам) отаман ще більше скріпивсь у своїй неґації до Гапки.

– Заткни пельку, бабо, – гримнув він, – бо я від твого торохкотіння лусну! Іди ліпше віддай пану дяку жупанця і не роби мені шелесту, бо замкну в холодну, а тоді побачимо, чия правда.

На те Гапка раптом стала смирненька і подивилася на пана отамана скісся:

– То ти, як урядова особа, не ставитимеш тих скабрезників до суду? – лагідненько спитала, вже без торохкотіння й без шужини.

– Не ставитиму, бо для того треба мати врізані поли, а ти принесла одежу нечіпану, яка може бути з лихого намислу вкрадена. Не задля самої одежі, а щоб досадити Явдосі чи там кому, бо кожен у селі знає, яким, бабо, духом на неї дишеш, і свідків до цього є катма.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: