Срібне молоко – Валерій Шевчук

– Усе сказала, бабо?

– Та начебто все, – трохи знітилася Гапка і почала хаотично шукати в голові: чи не залишилися, забившись у памороках, якісь невисловлені словенята.

– Тоді сядь осьо на лаву, – розважно сказав піп, – і розкажи мені повільніше, розумно й без поспіху, чого ти прийшла?

І він визіхнув на нещасну Гапку, розтуливши досить-таки порядну пащеку, увесь сморід засніченої лихим настроєм паньматки їжі – здається, саме так позіхають у казках змії перед тим, як ковтнути вовка, корову чи хрещене тіло.

Гапка сиділа, ніби правцем бита, бо очмаріла, очі її при цьому стали круглі, нетямковиті, кирпатий носик на кінці почервонів, а губи сапнули, але не повітря в себе ввібрали, а того зігнилого духа.

– Кажи, кажи! – заохотив панотець. – Поволі, розважно, щоб я втямив, чого хочеш.

– То я й кажу, – мовила так, як навчав її панотець, Гапка. – Пономариха Явдоха ввійшла у блуд із новим дяком, я оце й принесла щодо того «лице» – дякового жупанця…

А неподалік, десь за дві хати, за зачиненими дверима і заслоненими вікнами відбувалося друге дійство, яке вже ніхто не міг підглянути, бо до хати не залишалося ані шпарини, хіба мав би хтось із підглядачів занадто шорохкі вуха, тоді тільки й міг почути якесь увихання, цмакіт, тихі стогони, і смішець, і гарячі пошепти, і рип ложа, і всяке таке – саме той набір звуків, які здолає розрізнити кожен, навіть нічого не бачачи, бо кожен дорослий подібне створює – у таких справах люди на вигадки небагаті, однак, не зважаючи на те, на подібні речі зваблюються, навіть панотець, але не лиховістна Гапка, бо з нею колись у такому ділі трапилося нещастя: її надто гарячий чоловік Гнат одубів, граючи таку музику, і вона, Гапка, тоді пережила такий жах, що вже другого чоловіка ніколи не шукала, а потім і в дійшлий вік переступила, однак навіки залишилася палким ворогом усякої скаредности та невшетецтва і боролася на терені власного села з таким неподобством як тільки могла; зрештою, і її ворожнеча з Явдохою постала, бо добре відала: та закликає чи приваблює до себе коханців, але скільки вона, Гапка, її не вистежувала, щасливого скутку досягти не змогла і ще ні разу не заскочила Явдоху на гарячому – ось чому була така непомірно збуджена, коли знайшла дякового жупанця, відтак і торохкотіла про те, мов навіжена, бо таки вельми хотіла прищемити тій лахудрі, фіндюрці, повійниці, скурвій дочці її шолудивого хвоста, а що хвіст у Явдохи був, Гапка була більш ніж переконана, хоча жоден із Явдошиних коханців (підозрюваних, звісно, а не явних) та й чоловік її Іван Пошивайло тієї фізіологічної признаки в ній через любасне захоплення і засліплення не помічали, а може, не хотіли того розголошувати, бо дуже вже гаряча була та жіночка, тож чи до намацування хвоста було її зальотникам. Але Гапка твердо знала свою правду, більше, навіть тепер, сидячи в пантотця й тицяючи йому перед очі «лице», тобто дякового жупанця (перед цим витягла його з-під пахви, розгорнула й потрусила), її починала діймати якась тривога, бо, хоча не могла почути тієї любашної музики, що долинала з пономаревої хати, але нутром прочувала, що саме в цей момент їй ліпше було б бути там, а не тут. Однак, коли спробувала підхопитися з лави, важка, заросла чорним волоссям на затиллі рука отця Методія пригніздочувала знову її до лави, а отвір між бородою та вусами розчахувався, і панотець знову очмарював її згаданими вже запахами, відтак сказав:

– Тепер, Гапко, все доладу виповіла. А як можеш те доказати?

– Маю «лице», – сказала Гапка, – а знайшла його на Пошивайловому дворі.

– А хто бачив, що там його знайшла? – дихнув на неї неймовірним сопухом від з'їденого лихого сніданку піп.

– Невістка моя, – пролебеділа, ледве не зомлівши від того духу, Гапка.

– Це добре, – сказав піп, не знімаючи з Гапчиного плеча руки, боявся-бо: коли та стане на рівні, то слова з неї заторохтять, як віз на нерівній дорозі. – Чи ж бачила ти з невісткою, що Явдоха з дяком творили блуд?

Але Гапка не могла довго пробувати в такому пригніченому стані, тим більше, що їй хотілося оповісти отцю Методію все якнайшвидше, бо її аж поривало побігти до Пошивайлової хати – щось там конче відбувалося. Отож неґречно скинула порухом плеча попову руку – чого б то він її так довго тримав? – скочила на ноги і з неї знову посипалося таке торохкотіння, що піп мусив заслінки на вухах приспустити – такий акт у ньому чинився самовільно при частій самообороні супроти власної паньматки, і він тут нічого вдіяти не міг, та ж бо й у фортецях, коли в них гатять із гармат та мушкетів, бійниці й отвори зачиняються щитами, якщо оборонці із них не стріляють.

– Та замовкни ти, пащекухо окаянна! – гримнув піп. – Сядь і розкажи толком, бо я твого торохкотіння не втямлю.

А що це було сказано із серцем, то з рота панотця не виплив, а вибухнув увесь сопух з'їденого щойно, лихою закваскою присмаченого, сніданку.

Гапка від того вибуху знову ледве не зомліла. Немічно впала сухим задком на лаву і тоненьким, прілим голоском почала оповідати, що вони з невісткою вчора ввечері побачили…

А в цей-таки час, за дві чи три хати звідси, шаленіли цілком одмінні пристрасті. У негустому сутінку, що витворювався через занавішені вікна, коливалося якесь озеро, а може, на тихому його плесі кипів вир із крутією, підіймалися і зміщувалися площини, освітлені чи отемнені, біліші чи темніші, круглі й пласкі, гострі й округлі, викруглені чи западисті, які були між собою і сплетені, і розділені, і злиті, і розторгнуті – мнулися, вигиналися, падали, здіймалися, зводилися, припадали, хилиталися, скручувалися, корчилися, стискалися і розпрямлювалися, ніби у великому казані, що його утворювало згорнуте кільцем чорне тіло Змія, де виварювалася й бурунила білизна, але замість булькоту чулися зойкоти, сміхи, окрики, шепоти, реготи, охи і чмаки, приказки й примовки, в яких стороннє вухо навряд чи могло знайти глузд, хіба таке чуйне, як Гапчине, але Гапка знову була прибита панотцевою рукою до лавки й мусіла жебоніти щось аж зовсім у цю урочу мить і для неї нецікаве, адже фатально відчувала, що цим нецікавим ніяк не переконує засніченого лихим сніданком панотця, а навпаки, тратить щось вирішальне, що могло б цілий світ переконати у Явдошиній неправді, а в її, Гапчиній, правді.

– А тепер знишкни, а я подумаю, – наказав Гапці піп і стулив на її полегшу губи та ще й очі примкнув.

Того, що оповіла пащекуха, спроквола подумав панотець, для оскарження мало. Але сяку-таку вигоду з того стягти, шепнув один із розплоджених від лихого сніданку живчиків, чи пуголовків, чи черв'яків, із цього витягти можна. Та й баба ця вельми вже клята, сказав уголос йому другий пуголовок, і коли я (тобто отець Методій) тут чогось не вдію, ця окаянниха помчиться донести полковій полтавській старшині, а може, й архієпископу, бо обоє, і пономар і дяк, люди церковні, хоч дяк і не зовсім, як вільний дякоучитель. І хай вони, пролопотів у темпі Гапчиного голосу четвертий живчик-пуголовок, тебе ублажать. І ти, трубно проказав четвертий черв'як, зможеш у такий спосіб кількох зі своїх новосплоджених живчиків уговкати, мисельно переселивши їх в утроби тих невшетечних скаредників.

– Гаразд, – сказав піп, розплющуючи очі. – Я в цьому ділі розберусь. Похваляю тебе, Гапко, за старанність і за цноту, але, поки розберуся, не плещи, бабо, зайвого, щоб мені розслідування не розладнати. А жупанця, – примружив він очі, – залиш у мене, бо в мене він ліпше збережеться. А тепер заберися з очей, від твого туркоту в мене голова розболілася.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: