Срібне молоко – Валерій Шевчук

А там, у Житомирі, Петро Сахнюк угризся чобітьми в підлогу магістрату і заговорив залізним голосом до пана возного, якому і викладав прохання чи скаргу, а ще й до пана писаря, котрий перед цим тяжко позіхав, бо, певне, не доспав сьогоднішньої ночі, але миттю примкнув щелепу, коли Петро заговорив, і схопив зі столу перо, яке вранці свіжо висмикнув із крила магістратської гуски і застругав гострим ножичком писарчук.

– Доношу панам урядним, – трудним голосом мовив Петро Сахнюк, – що привів оце до вас дочку свою Сахнюківну Катерину, яка, непутяща, зогрішила й народила незаконну дитину мені й собі на ганьбу, але з причини, сказати б, од мене і од неї неуладної, була-бо спокушена, як призналася, з облудної підмови дяка нашої троянівської школи Григорія Комарницького. Отож прошу зробити в тому, панове врядні, дізнання і взяти того невшетечника й облудника до секвестру, бо вчинив нам неприлюдне зганьблення, яке вже сталося прилюдне, а ще прошу записати те до міських книг, щоб розпутництво не залишилося без оголошення й покарання.

– А чи признається винуватець до вини? – спитав пан возний.

– Скажу пряму правду, панове врядні, – тим-таки голосом повів Петро Сахнюк, – що з ним мови я не мав, бо то таке ледащо, що до вини напевне не признається, та й не хотів би я собі такого непутящого зятя.

– Які знаєш за дяком непутящі справи іще? – спитав пан возний.

– Хіба цього мало? – вирячив очі Петро Сахнюк. – Звів мені дитину!

– Крім зведення дочки, чи маєш на нього інші докази? – спитав пан возний.

На те Петро Сахнюк озирнувся, ніби боявся підслуху, та й прошепотів десь так, як шипить магістратська гуска, коли вранці писарчук іде висмикнути з неї перо.

– А ще, панове врядні, він складає кощунницькі і зв'ягомі пісеньки та вірші й навчає того неподобенства школярів, які тим непотребом жебрають собі хліба.

– Гаразд, – сказав пан возний. – Тепер кажи ти, дівко. Чи правду мовив твій батько, що була облудно зведена й спокушена тим дяком?

– Григорієм Комарницьким, – додав Петро. – Бо дяків у світі багато є.

На те слово Катерина Сахнюківна тяжко заридала, і сльози віялом бризнули з її очей, зводила й стуляла губи, але не могла видобутися на мову.

– Дайте їй води, – сказав, скривившись, пан возний.

Тоді бозна-звідки взявся писарчук, тобто підписок, бо доти його не добачали ані Петро, ані його дочка, ані сам пан дяк Григорій Комарницький, котрий стежив за тим печальним дійством із ґанку троянівської школи, – отак, ніби із землі вигулькнув, кинувся до цебра, що стояв у кутку, зачерпнув горнятком і прискочив до Катерини. Дівка води напилася, і це допомогло, бо лице перестало корчитися, а сльози литись, очевидно, треба було часу, щоб та вода перетворилась на сльози, а випите раніше вже виплакала, отож личко її налилося червінцем, але не кривилося:

– Скажу так як є, панове врядні, ще й можу поклястися на Святому Письмі, – мовила трохи приглушеним голосом, – що моєї вини в народженні цього байстрючка нема, бо мене звів і обезчестив отой обіясник, дяк Григорій Комарницький.

– Узяв тебе силою? – спитав пан возний.

Личко Катерини запаленіло більше, а очі зблиснули іскрами, ніби хтось там кресав кремінцем вогню.

– Не брехатиму, панове врядні, – сказала цього разу дзвінко Катерина, – не силою, але щось мені спричинив, бо не могла йому опиратися. Так міркую, що зачарував мене – ніколи мені не подобався та й не залицявся.

Пан возний значуще перезирнулися із паном писарем.

– Отже, хочете завести справу на очарування? – спитав пан возний. – Коли так, то чи відаєш за ним інші випадки чарівництва?

– Тільки те, що складав кощунницькі пісеньки та студні вірші, – втрутився Петро Сахнюк. – Але що він чарівник, усі відають.

– З чого таке звідали? – запитав возний. Тоді Петро знову озирнувся, ніби чогось остерігаючись, і тихо сказав:

– Він, панове врядні… як це сказати… ну, таке чинить, чого не втне ніхто.

– Що саме? – спитав пан возний.

– Він, панове врядні… скажи ти, дочко, бо не ляга на вуста таке скаредне.

– Еге ж, – спокійно обізвалася Катерина. – Коли курить люльку, панове врядні, то пускає дим вухами й очима.

У покої зависла негнучка тиша, пан возний знову перезирнувся із писарем.

– Достеменне це знаєш? – зчудовано згукнув пан возний.

– Та це, панове врядні, всі знають, – твердо повів Петро Сахнюк. – Можете попитати в наших людей.

– Гаразд, – мовив пан возний. – А чому, дівко, не зголосила того раніше, після очарування?

– Боялася, – спокійно сказала Катерина. – Бо ще б які вроки навів. Думала спершу, минеться, а воно й не ми-ну-ло-ся! – і вона знову заридала, розсипаючи щедрі сльози; очевидячки, та вода, якої напилася, в ній перебродила.

– А коли пізнала, що не минулося, чому не зголосила? – запитав пан возний.

Але Катерина знову не могла говорити. Водила розтуленим ротом, стуляла його, однак слова не виходили, сльози ж щедро лились.

– Дай-но їй ще напитися, – наказав пан возний.

– Не треба! – мовив залізно Петро Сахнюк. – Скажу я! Вона нам із матір'ю тоді відкрилися, але я сказав перечекати.

– Чому?

– Бачите, панове врядні, таки боялися, – сказав Петро. – Бо, може, він і справді нечистий, тоді б, сказати, як самі знаєте, мало б народитися чорт зна що: із хвостом, шерстиною та рогами, тямите?

– А коли б таке народилося?

Обличчя Петра Сахнюка стверділо, понуро блимнув і не сказав, а відбив чи відрізав:

– Тоді б узялися за того обіясника громадою. Повісили б, як пса, відтак і спалили, і гріха за нами від того не було б, от!

– Тепер не боїтеся? – спитав возний.

– Сказати по правді, боїмося, – повів Петро. – Але дитина народилася людська, а не чортяча. Отож він, перепрошую, не чортяка, а таки грішна людина, хоча, може, й чарівник. А це значить, панове врядні, що не ми його маємо судити, а таки ви. Отож зголошуємо свою кривду і просимо розправи за артикулом, та й запису до міських книг. Таких, як цей скуситель і чародій, належить, панове врядні, карати за правом, як того заслужив. Так ми розсудили з матінкою її, дочки моєї, та з моїми братами і так має буть! А тепер покажи суддям дитину, щоб панове судді переконалися: віщу правду і нічого більше.

Катерина підійшла до столу, поклала дитя й розгорнула пелюхи.

– Бачите, яке гарненьке! – схлипнула вона. – Нє, він не чорт, але що з чортами водиться, то це вже напевне. Одне слово, обіясник!

– Гаразд, справу вашу приймаємо, – сказав пан возний. – До суду приведете його ви чи послати по нього наших гайдуків?

Петро Сахнюк химерно скосив очі й смикнув плечем.

– Про те не турбуйтеся, ваші милості, – сказав спроквола. – Приведемо самі, ніде він не дінеться з наших рук.

– Але щоб не було слідно ваших рук, – суворо наказав пан возний. – Бо ще незвісно, хто з вас правий, а хто винуватий.

– Незвісно вам, панове врядні, а нам таки так, – мовив Петро. – Але обіцяємо, що нічого до суду йому не вчинимо і постанемо разом.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: