Срібне молоко – Валерій Шевчук

Але пономар, доплентавши до шкільного ґанку, раптом став, мов укопаний, так само став і його пес, який при господарі не виявив до дяка жодних ознак прихильности, і дякове серце важко гупнуло, адже уздрів у срібному молоці вечора не пригідне й прихильне обличчя, а таки кам'яне; очі ж Івана Пошивайла зоріли на дяка десь так, як у поповій хаті, ніби в смолу були застромлені двоє крицевих мечів чи ножів.

– Щось хотів сказати, Іване? – спитав обережно дяк, кинувши туди й сюди оком, ніби готуючи собі шлях до втечі.

– Еге ж, – сталевим голосом промовив пономар. – Хотів щось сказати.

– Про те, що виповів вам по відході панотець? – спитав трохи підхлібно дяк.

– І про те, – мовив пономар, а дяк відзначив подумки, що той зовсім не п'яний, а коли й випив, то лише для хоробрости.

– То що сказав панотець?

– Здер од мене дві лисячі шкури із тих, що я забив собі на шапку, – сказав крижаним голосом Іван, – а ще й узяв усі гроші, що ми їх мали, аби не позивати нас до полкового суду.

– Овва! – зчудувався Комарницький. – То він Явдосі не повірив?

– Не повірив, – сказав Іван, а його пес при цьому присів і невідь-чому облизався, по-девотському позираючи на дяка, – бо і я їй не повірив.

– Чому ж не повірив? – нетямковито спитав дяк.

– А тому, що вона й справді хвойда, хльорка, фіндюрка та повійниця.

– Чи ж ловив її на спросному ділі? – спитав дяк, ще раз кинувши туди-сюди очима.

– Не зловив, але знаю, – сказав залізно пономар. – І не такий я дурний, як всі ви думаєте. І ти, псявіро, прийшов до неї не тільки для того, щоб нажертися, а щоб білої сметанки нализатися. Для блуду тебе й закликала.

– Але з чого взяв, Іване? – зчудовано згукнув дяк.

– Бо то моя жінка, – незворушно, але затято мовив Іван. – І коли я вас зачинив у хаті, то це ти ліз у віконце, а не вона його відчиняла, щоб випустити дим, бо диму, коли зайшов, у хаті й не було. І жупанця свого не вішав на кілку, а викинув через віконце. А вилізти не зміг, бо дуже набив черево моїм наїдком.

Пес при цьому гавкнув, ніби ствердив сказане, а може, нагадав собі смак з'їденої дякової, а точніше, пономаревої курки.

– Хай і так, Іване, – мирно відказав дяк. – Злякався я, що подумаєш на мене лихе, але можу на Святому Письмі поклястися, що тоді й не доторкнувся до твоєї жінки.

– Бо не встиг, – залізно сказав пономар. – Але знаю й інше: ви знюхалися. І коли залишишся в нашому селі, вона тебе, хоч би, може, й не хотів, до блуду вправить.

– Так не віриш своїй жінці? – спитав дяк.

– Бо то моя жінка, – мовив крицяно пономар. – Отож блудив ти з нею чи не блудив, а коли залишишся, то зблудиш. А я такий, – і з пономаревих очей потекло таким холодом, а ще й смоляним, що дяк на ґанкові закляк, – що коли застану вас, а таки застану, може трапитися тобі, дяче, лихо. Уб'ю, як пса!

Пономаревий пес при цьому знову пригавкнув, ніби ствердив господареве слово, а мав потребу таке вчинити: за з'їдену курку до дяка неприязни не мав та й не міг відчувати.

– А коли не захочу блудити з твоєю жінкою? – спитав Комарницький.

– Захочеш, – сказав твердо пономар. – Бо наша чоловіча порода перед бабськими чарами слабка. А твоя блудяча тим більш не встоїть.

– То чого від мене бажаєш?

– Щоб завтра зранку тебе в нашому селі не було. Це й панотець сказав і доручив мені переказати. Отож, як прителіпався, так і відтеліпайся. Я лиха не прагну, тому й попереджаю. Але тільки раз!

– Це pro finale?[5] – спитав дяк.

– Так тебе профіналю, що кісточок із тебе не знайдуть.

– Ну що ж, Іване, подумаю, – не захотів відразу здаватися Комарницький.

– Маєш ніч, отож і думай! – тим-таки крижаним тоном повів пономар.

І тут сталося щось незрозуміле із псом. Він раптом звівся на рівні, наїжачив шерстину і почав люто гарчати на дяка, очевидно, вже цілковито забувши про з'їдену курку, а може, тільки тепер збагнувши, що курка була таки пономарева.

– Думай, дяче, але не радив би роздумувати довго, бо мене боятися треба. Я такий, що часом сам себе боюся!

Розвернувся круто й пішов геть, зовсім не хилитаючись. Пес перестав гарчати, гавкнув кілька разів, але більше для годиться, й подався за господарем, вряди-годи на дяка озираючись, ніби просячи вибачення за свою неприязнь, до якої мусив удатися.

Дяк Григорій Комарницький, саме той, котрий склав знамениту, бо й тут, на Полтавщині, її співали, пісню про комара, що його зірвала з дерева життя шуря-буря наших пристрастей, сидів на ґанку, ніби кілком прибитий. Смокнув раз-другий люльку, але та погасла; набрав до рота гіркої смоли, отож з обридженням її виплюнув. Місяць у небі зменшився, підбився вгору і лив на село, дерева, на поля, котрі звідсіля проглядалися, на дорогу срібним молоком, отож здалося дякові, що все навдокіл присипав легкий сніговий пил, хоч було тепер літо, а може, цей пил насипався від крижаного пономаревого голосу. І холодне світло пройшло через благеньку одежину Комарницького, адже жупанця йому так і не повернули, і помалу почало студити його серце, легені, селезінку, печінку, шлунка із неперетравленою кашею і той послід, що від неї в кишках відклався. І напівзамерзлий язик Григорія Комарницького виповів до того несвітського місяця, котрий дивився йому лице в лице:

– Ну що ж, mйdius est ante tempus, quam post vulneratam causam remedium quastere.[6]

Він встав і раптом побачив, що ота срібна дорога, що м'яко світилася, засипана порохом місячного проміння, вже й не дорога, а лискучелуский велетенський Змій, котрий повзе в засинений простір і десь там, у глибині посріблених, ще недожатих піль щезає. І він почув те, що завжди, коли кликала його дорога – далекий печальний покрик сірого журавля, бо над головою й справді прошелестіли темні крила, а погук був розлогий, тужливий, а може, трохи й розпачливий. І дякові раптом здалося, бо страх ополоскав його стиснуте серце, що там, у покритому срібною пеленою полі, йдуть, розсипавшись у лаву, семеро чорних дядьків, які аж тепер доспіли в погоні за ним до цього села. І дяк Григорій Комарницький вирішив таки не чекати, поки мине ця залита молоком ніч, зайшов до школи, де бавилися, як уміли, школярі-сироти, і, не зважаючи на них та й не відповідаючи на їхні запитання, зібрав свою мантику,[7] поклав у неї книжки і лінійку, закинув мантику на плече і, знову-таки, не сказавши жодного слова здивованим школярам, виступив на ґанок, де поранило його очі яскраве місячне проміння. Але й від того не зворушився, а повільно потягся за срібним Змієм, що повів його із села в поле, але не в тому скерунку, де уявлювані ним, бовваніли семеро тіней чорних дядьків, а в тому, куди полетів, тужливо покрикуючи, сірий і понікуди смутний журавель.


[1] Сонце сідає (лат.).

[2] Земля, обагрена кров'ю (лат.).

[3] Течія дня (лат.).

[4] Куна – залізна скаба із замком, якою приковували покараних за переступ до дзвіниці чи церкви під час відправи.

[5] Остаточно (лат.)

[6] Ліпше вчасно дошукатися поради, ніж бути зруйнованим (лат. ).

[7] Мантика – торба.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: