І він згадав, як було дев'ять місяців тому, адже то й справді сталось у вересні, це добре тямив, бо в один день припливало тепло, а в другий – студінь. Ішов тоді вулицею, а біля хати Петра Сахнюка побачив господаря та його жінку Явдоху, і ще кількох із села, але не братів Петрових, а чужих. Привітався до них, а вони зупинили його в розмові, й саме тоді побачив у дворі Катерину Сахнюківну, і така вона видалася йому гарна й принадна, що, розмовляючи, кидав раз-по-раз до неї оком, отак, ніби брав яблуко й кидав, а вона його ловила, натомість кидаючи своє. І тоді Петро Сахнюк, добродушний бувши, як це з ним нечасто бувало, адже саме повертався із церкви, сказав:
– А чи не зайшли б, пане дяче, до мене та й чогось узяли на кусь?
І він не посмів опиратися, зайшов у двір, і тут на нього полилася із Катерининих очей річка світла, така іскриста, така хвильлива та яскрава, що він аж закляк на хвилину. Петро ж завів його в хату, посадив за стола, і саме вона, Катерина, принесла штофа з горілкою, хліб та сало, відтак вони з Петром випили по чарці і заїли хлібом із салом. Тоді Григорій чемно подякував та й пішов собі, ще раз опалившись гарячим трунком іншим, цього разу з дівочих очей. І цього було для нього досить, щоб увечері, бувши зачиненим у клуні Антонихою, раптово відчути: у цій споруді він не сам, а є їх двоє: один лежав на вереті, простеленій поверх сіна (тоді його було тут багато), а другий устав, повернув до нього синьо освітлене лице, гигикнув, показавши сині зуби, та й пройшов крізь стіну, відтак подався крадьки, роззираючись сторожко, аби хтось не запримітив, як скрадається попідтинню. І його таки ніхто не побачив, адже прозорий був, мов повітря або чиста вода, радше, мов вода, отож потік, поплив і докотився до тієї ж таки хати Петра Сахнюка, відтак уплив у вікно. Ніч випала місячна й вікно палало вилискуючи. Тоді й побачив на постелі розметану дівчину з розплетеним волоссям та заголеними ногами, між яких застиг клапоть пітьми. І заголив сорочку вище, а з неї випали і срібно засвітилися тугі білі яблука із червоними вусточками на вершку. Тож не міг не припасти до одного, щоб напитися срібного молока ночі, а тоді й до другого – молоко оте було тут ще солодше. І йому захотілося заплющитися, щоб пропав і місяць, і несвітське, бо хвилювало надмірно, срібне світло. А коли те вчинив, побачив перед собою червоного сутерена, до якого вступив, бувши сам розпечений до червоного, із напрочуд порожньою головою і гостро наструнченим тілом. І пішов блукати сутереном, аж доки не знудило, тоді стало зле, і він виблював із себе оте випите із білих яблук молоко, відтак рвонувся із червоного полону і чимдуж кинувся навтьоки десь так, як оце сьогодні тікав зі школи, тобто на чотирьох, бо відав, що коли не добереться вчасно до клуні, де лежав інший він, трапиться щось непоправне, адже за ним із семи сторін кинулися не так із кийками, як із сучистими ломаками, семеро чорних свинопасів із розпаленими вугляними очима, із розверстими червоними ротами. Отак заледве встиг ускочити у двір, бахнув долонями об стіну клуні, відтак почув, як об ту стіну гримнули, ніби колодами вдарено, семеро чорних тіл, але стіни будувалися покійним Антонишиним чоловіком на славу, отож пробити їх не змогли. Відтак люто затарабанили кулаками. Але він лежав на вереті, як мишка, а може, як комар, і навіть дихати забувся. І все затихло, а він, дяк Григорій Комарницький, ще раз згадав солодке видиво дівочого тіла із заголеною сорочкою і пізнав таке задоволення, яке дорівнювалося б щастю, коли б то було справжнє щастя, а не видиво чий сон.
Усе це бачилося за звичайне й зрозуміле, думав дяк Григорій Комарницький, але чому Катерина таки народила дитину, при тому якраз через дев'ять місяців після того, як усе це йому примарилося? Ні, десять разів мав рацію його приятель Степан Щука, дяк із села Птичого, коли застерігав його не потикатися в село Троянів, бо тут він карка зверне. Отож, здається, він того карка почав звертати, але цілком не мала рації Антониха, коли сказала, що в нього нема голови. О, голова в нього на плечах ще трималася, і він спробує це світові та людям доказати…
Ранок випав такий сонячний, що розбудив мертво сплячого дяка, а розбудив тому, що двері клуні, в якій спав, виявилися навстіж розчинені й знадвору вливалися потоки світла. Григорій повільно встав і, ще похитуючись зі сну, подибав до вийстя, а коли станув у прочілі, то уздрів біля Антонишиного двору два вози: на першому сидів із віжками в руках Петро Сахнюк, а в соломі, як квочка, вимостилася його жінка Явдоха, побіч якої притулилася, як гриб до гриба, й дочка їхня Катерина із дитям на руках; а на другому возі недоладно порозсідалися семеро братів Сахнюків у темних сорочках, штанях і шапках. Антониха винесла йому кухлик молока зі скибкою хліба, відтак і сказала жалісливо:
– Випий, пане дяче, молочка, та й поїдемо, щоб не гаяти часу.
Григорій полупав очима на те видиво, але молоко взяв і покірно його випив.
– Сідай до братів, – буркнув, не повертаючись до нього, Петро Сахнюк. – Маємо заїхати ще по моїх свідків.
– А були свідки? – по-дурному спитав дяк.
– Аякже, – незворушно відповів Петро. – Ти ж, обіяснику, до мене заходив, випив чарку і моїм хлібом закусив – і це так мені віддячив? Чи, може, скажеш, так не було?
– Було, – згодився Григорій Комарницький та й пішов до воза. Антониха при цьому навіщось турботливо підтримувала його під ліктя: чи стерегла, чи підбадьорювала. Сама ж сіла на Петрову підводу й церемонно підтисла губи. По дорозі вони підібрали ще трьох односельців, котрі на них чекали, ті також повмощувалися на Петрову підводу – і вози покотилися в ясний сонячний день, який сьогодні й справді вдався на славу. Дяк сидів, щільно оточений братами Сахнюками, і кушпелив люлечку; брати не курили, але темно й невідривно зорили на Григорія, ніби хотіли зурочити, або ж боялися, аби він із їхніх очей часом не здимів, як отой дим, що зграйно вивіювався з його кушпедлиська. Але нічого неймовірного не трапилося, здимлювався тютюнець, при тому не тільки раз, а вдруге і втретє, відтак вози грімко покотилися з гори в долину річки Кам'янки, щоб потім подертися наверх – тільки тоді брати з воза позіскакували й рушили побіч, як темна й невблаганна чата; дяк при цьому ані подумав із воза сходити.
У суд брати не пішли, бо не були свідками, так само і Явдоха Сахнюкова, – залишилися біля возів, а решта трохи боязливо переступила магістратський поріг, де вже сиділа міська лава зі старшим лавником, возним, писарем та писарчуком. Допитував старший лавник, і Петро з дочкою повторили слово в слово те, що казали минулого разу. По тому виступили Петрові свідки, які під присягою посвідчили, що рівно дев'ять місяців тому з лишком, а який той лишок, не пригадують, дяк Григорій Комарницький і справді зайшов у дім Петра Сахнюка, бо той сам запросив його випити чарку й закусити. Більше у тій справі вони нічого не знають, бо більше дяка біля садиби Петрової не бачили. Писар записав їхні свідчення, після чого й були відпущені.
– Хто подавав до столу? – спитав старший лавник.
– Я подавала, – сміливо мовила Катерина. – І так він, обіясник, тоді на мене тюрився, так тюрився, що мені аж мурашки по тілу бігали і якось стидко ставало. По-моєму, тоді він мене також чарував, бо те стидке, вибачте, панове врядні, по мені ширилося й розтікалося, що соромно й розказать, – і вона густо почервоніла.
– Це все добре, – мовив старший лавник. – Але з того дітей не народжують. Чи приходив до тебе по тому?
– Уночі, – сказала впевнено Катерина. – Світив дуже ясний місяць, але як увійшов – не бачила, бо міцно спала. А прокинулася, то вже був біля мене.
– Чи ж двері у вас на ніч не зачиняються? – запитав старший лавник.
– Це я скажу, – мовив Петро Сахнюк, – бо сам двері щораз, панове врядні, й зачиняю. Не могли бути не зачинені, хіба моя дочка їх і відчинила, бо жінка напевне ні, я в неї питав, а коли хочете спитати ви, то можна її закликати – вона нас надворі чекає.
– Віримо на слово, – сказав старший лавник. – Чи ж є інший хід до вас?
– Іншого, як через двері, нема, бо вікна в нас, як це є в сільських хатах, не відчиняються, – мовив Петро.