Срібне молоко – Валерій Шевчук

– А чи правда, що вмієш пускати дим вухами й очима, як сказали ці люди?

Дяк засміявся і покрутив головою.

– Бачите, панове врядні, – мовив із усмішкою – це я так, з дозволу сказати, жартую. Тобто задимлюю собі лице, а всім кажу, що димлю вухами й очима. Хочете покажу!

– Не треба, – строго сказав старший лавник. – Димом дітей не зачинають. Що скажеш ти, дівко?

– А те скажу, – раптом сердито й твердо сказала Катерина, – що не відаю, в який спосіб він відчинив замка на клуні і як до мене зайшов. Але добре відаю, що в мене справді був, учинив наді мною гріха, а я в той час чулася ніби заворожена і не могла йому опиратися. А іншого, хто б учинив мені гріха, не відаю, бо ні з ким іншим не сходилася, – і вона знову заридала, щедро розсипаючи сльози.

– Твоє слово, пане дяче! – сказав старший лавник.

Дяк сидів загаданий, опустивши очі, й ніби недочув, що сказав старший лавник, і той уже розтулив рота, щоб звістити те ж таки, але Григорій Комарницький звів голову, очі його були ніби затуманені.

– Вив'язується, панове врядні, в мене одна думка, – повів він і встав. – Але не до кінця. Отож, щоб думки в мене в голові зв'язалися і щоб зміг я пояснити, що ж тут сталося, дозвольте, панове врядні, запалити люльку, бо без того думати не звик. До речі, тоді й побачите, як умію пускати дим.

– Гаразд, пали! – дозволив старший лавник.

І пан дяк Григорій Комарницький, автор славетної пісні про комара, котрий оженився на мусі, а ще чудових, непорівняних нищинських віршів, вийняв із кишені люльку, неспішно набив тютюном, неквапно викресав кресалом вогонь і припалив, відтак почав пускати дим, спершу трохи, тоді більше, і так його штудерно випухкував, що голова його й справді оповилася кулею диму, в якій ледве проглядали риси обличчя, відтак і справді здавалося, що дим сочиться із усіх шпар голови, але бувши остережним (адже випускаючи дим натурально, готувався пускати його й симболічно), насправді з очей та вух диму не випускав, бо хтозна, як до того поставляться ці пильні люди, судді його, а носом та ротом, і всі німо дивилися на таку штукенцію, чекаючи на його вирішальне слово, дехто від цікавости й роти порозтуляв.

– Бачите, панове судді, – розважно й неквапно проказав дяк. – Як тямлю й розумію невеличким своїм розумом (а ви розум маєте більший, то й чесно розсудите), справа ця далеко не проста. – Він пихкнув димом і той скрутився в гарні кільця. – І мені здається, що всі, хто тут свідчив, панове врядні, таки говорили правду. Я справді минулого року, у вересні, був милосердно запрошений господарем Петром Сахнюком у його дім, і свідки це потвердили, – дяк знову пихкнув димом. – Справді, його дочка Катерина подала нам до столу, може, ми якийсь раз і перезирнулися, але віч-на-віч із нею не залишалися – це потвердить сам господар Петро Сахнюк. – Він пройшовся покоєм, попихкуючи люлечкою, бо та почала пригасати; коли ж дим знову оповив його голову напівпро зорою кулею, продовжив. – Правду сказала й господиня моя Антониха: вона мене в клуні на ніч зачиняє із моєї-таки згоди і ще ні разу вчинити того не забула, бо вона господиня пильна і старанна. Отже, не міг вийти з клуні, а тим більше непомітно зайти до Петрової хати, зачиненої зсередини. – Він знову пустив зграбні кільця. – Його дочка Катерина мені дверей не могла відчинити, бо я її тільки й бачив, що того разу, а від перезирання дівчата чоловікам дверей не відчиняють, а для того треба поміж них змов-лення. Отже, звести дівчину може тільки близько їй знайомий, з яким не раз зустрічалася, довго чи коротко, значення не має, але достатньо. – Тут дим звився над головою дяка, витворив фігуру схожу на знак запитання. – А про сходини між хлопцем та дівчиною сільські люди, це може кожен засвідчити, швидко здовідуються і таємниці такої сховати годі. Чи не так я кажу?

Нате і Петро Сахнюк, і його дочка, і Антониха, навіть мовчазні лавники схвально хитнули, а дяк використав цю паузу, щоб знову розжарити люльку, бо пригасала. Але вчасно того не зробив – люлька таки згасла, і дяк Григорій Комарницький, більше її не розпалюючи, сховав до кишені.

– А зараз, – скинув різко головою дяк, – дозвольте, панове врядні запитати в Катерини від себе замість вас.

– Питай, – дозволив старший лавник.

– Чи мала ти хлопця, з яким потай зустрічалася? – спитав дяк.

– Не мала, – тихо відповіла Катерина й почервоніла.

– А тепер, панове врядні, – голосніше сказав дяк і чомусь зиркнув на стелю, ніби там було написано те, що мав повісти, – звіщу вам таке як на духу. Був у мене приятель, також дяк, Степан Щука. Чи знали ви, люди, дяка Степана Щуку?

– Знали, – сказали Петро Сахнюк та Антониха в один голос.

– А чи не втік він із вашого села? – спитав гостро Комарницький.

– Таки втік, – мовила Антониха. – У мене в клуні до тебе й ночував.

– Ото-то! – підскочив дяк Григорій. – Від вас, люди, втік, а мені, знаєте, що сказав? Обходь, сказав, десятою дорогою той клятий Троянів, бо там тобі карка звернуть. Посвідчила вам господиня моя, Антониха, – мовив дяк, – що село має славу злодійського, і всі це знають у довкіллі, а в довкіллі знають про це село й інше.

Григорій Комарницький замовк і обвів поглядом не лише троянівських, а й лавників, і пана возного, і писаря, і підписка.

– Також і ви, панове врядні, чудово знаєте, бо Троянів село приміське і належить житомирському магістрату. Ви провели не одну справу і не дасте мені збрехати, бо всі близько живете, що село славиться не лише злодіями, а й… відьмацтвом.

Глуха тиша зависла в помешканні. Пан дяк однак не поспішав. Вийняв люлечку і посмоктав її вже без вогню.

– Отож, панове врядні, осмілюся сказати й припустити, – урочисто повів дяк Комарницький, – що Катерина звістила правду, що нібито до неї приходив я, але то був не я.

– А хто? – аж видихнуло кілька ротів.

Одмінець, от хто! – просто, навіть безпристрасно прорік дяк. – Тобто якийсь чарівник тут справді діяв, не перечитиму, але хто, і як, і чого, того ніввіку ані мені, ані вам не довідатися, панове врядні, хіба здогадуватися можемо. А одмінець, як знаєте, – це не жива людина, а тільки образ людини, викликаний кимось третім, про кого ніколи не взнаємо.

І він знову замовк, проходжуючись і посмоктуючи згаслу люльку.

– І тут, панове врядні, доходимо найскладнішого, – промовив дяк. – Чому вони для того, щоб село залишалося відьомське і в поколіннях, обирають для аберації не своїх хлопців чи чоловіків, а чужого, прийшлого? Не беруся переконливо судити, але мені здається, що для того, аби дитя було натуральним байстрям. Бо коли б довідалися, хто те вчинив, то мав би оженитись. А з байстрят, як кажуть поміж людей, та й ви це знаєте, виходять найкращі чарівники та відьми.

Дяк креснув вогню, але люлька не запалилася. Тоді він знову сховав її до кишені.

– Але тут, панове врядні, постає ще одне, не менш складне питання. Степанові Щуці дали втекти, хоча з ним проробили те саме, що й зі мною, більше того, його брутально прогнали, а мені втекти не дали, хоча двічі намагався. Але двічі мене перепиняли брати Сахнюки й завертали. Друге: мого попередника Степана Щуку до суду й не гадали позивати, а мене позвали, ще й добре стерегли, твердо пильнуючи, щоб мене було покарано.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: