Срібне молоко – Валерій Шевчук

І дяк згадав вірша свого приятеля, компана по aima mater – Київській академії – Петра Поповича-Гученського, котрий дякував на Поділлі в Кобиволоках, триста миль із-за світа, і який умів, чи казав, що вмів, осідлати кия та й летіти в Новий світ, маючи в торбі трохи кабаки та сухарів, а може, й спеченого коржа. Отож той Петро, боронь Боже, не Сахнюк, а таки Гученський, радив своїм чесним компанам, таким, як дяк Григорій Комарницький, іти на мешкання в Чучманську землю, де низько висять на печених кишках небеса, де жінки, коли перуть хустя, то кладуть, як на каменя, праники на ті ж таки низькі небеса, де місяць світить і сідає не лише надворі, а й по коморах; там, зрештою, й сонце лежить, розклавшись на печі, а зорі зріють і пахтять, ніби дині. Саме в Чучманській землі свині поїдають із золотих ночов мигдаль, а через міста й села того чудового краю протікає горілчана ріка; там і горобці гуляють у срібних панчохах, а ковбаси ростуть на вербах; зрештою, можна там купити за гроша цілого печеного вола.

Отаку чудасію написав його компан Петро Попович-Гученський і свого часу прочитав йому, Григорію Комарницькому, коли той навідався до Кобиволок погостювати. І вони, ставлячи по кухлю, добре з того пореготалися, але затриматися на Поділлі Комарницький не зміг знову-таки через свою біду, бо й там перечепився раз і другий через жіночого подолика і мусив тікати на Волинь, гадаючи, що Чучмацька земля таки тут. Однак тяжко в тому помилився.

«Куди ж мені податися, – тяжко думав, сидячи на камені, де вирито, хоч і уявно, отого злощасного написа, – і де вона, з біса, є, ота чортова Чучманська земля?»

І в голову йому полізли, як черва, мудрощі: «На нову дорогу шукай нові ноги»; а ще: «Дурний і в Києві не купить розуму»; а ще: «Бугай реве й ведмідь реве – хто кого дере, й чорт не розбере»; а ще: «Дурному й Бог не противиться, а розумному ще й як». Також може бути, що його походяча доля – не Боже карання, а дарування, і сама себе риба і б'є, що нечисто жито жне, Отож треба собі якось дорогу перебить, бо чоловік може впасти з печі й коли його не зіштовхують, а коли зіштовхують, то далебі,

Отак мудро міркував дяк Григорій Комарницький, і це, здається, й було його каяттям, від чого в нього аж очі трохи зволожіли, що й принесло сяку-таку отуху, адже людина – не біс і має в душі живе сумління. І хоча було йому гірко в роті від кабаки, а мусив-таки витягти люльку, натоптати тютюнцем і пустити над головою хмарку. Але диму ані вухами, ані очима не витискав, бо де таке робити, коли людина кається? І він знову помацав себе: чи холодний тілом, а чи теплий? Випало: пальці холодні, а решта тіла тепла, ото Григорій Комарницький полегшено зіхтнув і твердо, навіть героїчно, вирішив: хай там що, а землю Чучманську він таки розшукає, але для цього треба піти звідси аж так далеко, що й очі того далекого не бачать, а це значить світ за очі, а ще це значить: забути оці кляті пташині села, що його звідусіль оточують із чарівницьким Трояновим, і рушити? туди, де його ніхто не знає і де нікого не знає й він, а відтак – за Дніпро, у Гетьманщину, бо, може, та Гетьманщина і є Чучманська земля?

Вдруге полегшено зітхнув і не втримався, щоб не випустити диму через вуха й очі. Але тільки раз, бо остерігався. Попри все не бажав бути одмінцем, видить Бог, не хотів. А що ж хотів? Хотів збігти, як люди кажуть, з гарячого часу, а відтак віднайти мир, котрий ліпше золота, бо хоча він і комариної породи, а може, ще трохи заячої, але душа в нього, це він знає напевно, таки зроблена не з лопуцька.

2

І він пішов туди – не знати куди, а власне, на лівий бік Дніпра, у Гетьманщину, пильно обминаючи села із пташиними назвами, бо мав на такі оскому, аж доки не опинивсь у Решетилівці на Полтавщині, тобто Полтавського полку, де його радо взяли на дяка, бо його попередник зі свого місця зійшов.

І от він знову сидить на ґанку школи, повільно кушпелячи люльку і дивлячись на світ примруженими очима й маючи на серці отуху, бо на нього таки зійшов мир, що ліпший золота.

Був час, коли на землю спускаються сутінки і все покривається синюватою імлою, а хати навколо ніби попринишкали, а люди в дворах та на вулиці ніби розрідилися, перетворюючись на тіняві боввани, котрі не йшли, а пливли, не стояли, а бовваніли. І спускалася з неба, ніби розріджений морок, тиха туга, яка невіть чому заснітила дякову душу, бо щось йому почало маритися, щось увижатися. І здалося, що хоча далеко втік від Волині, але насправді нікуди не подівся, бо осьде він, а онде люди, досі з ними говорив ачи бачився абияк – сторонився. Але коли напливла синя тиша, щось у душі йому рухнулося, здригнулося, щось пробудилося знайоме, те, чого не бажав, але не міг забути, бо хтось невидимий, навіть не в подобі боввана чи тіні, а ще рідший плоттю, ніби підійшов до нього й торкнувся серця, як струни лютні. І та струна раптом загучала, і хтось, не він і не той невидимий, а третій, ним створений чи провідчутий, замугикав знайому пісню про комара. Тоді дим над головою ніби ствердів у коржа, а очі полили сірий чи синьо-сірий туск, і дякові здалося що чогось йому, бідолашному, вкрай бракує, чогось такого, чого не відає, але що може стати тим, що не дозволить йому розтопитися перед уходом чи влиттям у срібне молоко ночі, яка до нього підступала разом із тугою. А туга ширшала, і прозоріла, і зливалася із сутінком, відтак душа дяка Комарницького, незалежно від його волі, тихенько лементнула чи заволала у простір, і він весь скорчився й напружився, бо добре відав, що має статися за цим: зараз із сутіні виступить щось чи хтось, і щось чи хтось зневолить його, як це бувало, зрештою, завжди. І хоч зарікався пускати диму через вуха та очі, той дим у ті діри пустився сам собою, а коли таке трапляється, відомо, що буває: сам собі перестає належати. А коли сам собі переставав належати, то туга розмивала його, як вода м'якого берега, відтак частина єства обвалювалася в ту воду, а може, розтоплювалась у сутінку, як розчиняється мед у літеплі, а це побільшило йому тугу, бо сама вона й була тим руйначем його єства; відтак обвалювала його, і та обвалена частина плинула за водою, можливо, для того, щоб розшукати в нетрях білого молока вечора (адже й місяць уже стримів серед неба) – те, за чим і волала його душа.

У цей мент і виринула із легкотканої мережі сутінку жіноча постать, якої досі ніколи до себе не кликав явно чи уявно, але про яку вже знав, що вона з тих, котрі можуть його покликати. Досі ретельно її оминав, адже кілька разів обпікся її пекучими, як жарини, очима. Жінка випливла сама, ніби згусток вечора чи образ майбутньої ночі, однієї з тих, яких так лякався дяк, та й пішла повз нього так повільно, що він, хотів не хотів, а мусив запитатися не вельми голосно:

– Куди це, Явдохо, так залізна йдеш?

– А туди, пане дяче, – мирно озвалася Явдоха, – куди самі знаєте, а коли не знаєте, то навіщо й відати.

– Ли вдома твій Іван? – запитав, випускаючи дим і ротом, і носом, і вухами, й очима.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: