Григорій Сковорода – Василь Шевчук

— Що з вами, батьку?

— Скучив…

— Та ми ж недавно бачилися!

— Хто знає, друже, коли ми знову стрінемось…

— Коли захочемо, — бадьоро мовив Яків, — Чи я до вас, чи ви до мене.

Він споважнів, погладшав і мало чим нагадував того сердечного, простого Яшу, що проводжав Григорія колись удосвіта в нову мандрівку-втечу.

— Тобі зручніше. Якове, — всміхнувся сумно Сковорода. — Коли умру, навідуйся, не забувай…

— Такої! — розвів руками Яків. — Та ви, Григоре Савичу, ще нас усіх переживете. Вам сімдесят і два? А ви ще — хоч би і в гренадери!

— Я не жартую, друже, — спинив його Григорій. — Прийшла пора моя…

Правицький поволі згас, замислився. Поправив рясу, немов збирався почати зараз сповідь. Відтак спитав:

— Стомилися?

Григорій не відповів. Узяв під руку гостя й повів у парк, стежиною повз джерело.

— Нап'єшся, може? Вода добряча, спробуй.

— Не краща нашої, — байдуже кинув Яків. — Мені щодня привозять сковородинівську…

— Яку, яку? — спитав Григорій. Гість усміхнувся.

— У Бабаях так звуть криницю, біля якої жив і писав свої книжки Сковорода.

Збентежений, Григорій мовчки ступав ледь видною із зела стежкою й не знав, що мовити і як поставитися до новини. Хоч не страждав порожнім гонором та марнославством, однак було приємно, що бережуть про нього пам'ять люди, що недаремно прожив життя.

— А на базарі в Харкові два тижні тому сліпий кобзар співав, співав про Лазаря, та як ушкварить «Всякому городу нрав и права»! Поніс півшапки грошей…

Господи, чи він навмисне його спокушає, цей бісів Яків! Проте це правда — Григорій не раз чув сам свої пісні з уст кобзарів, священиків і простих селян.

— Що в світі діється? — спитав у гостя.

— А ще казали, що умиратимете! — гукнув зраділо Яків.

— Вмиратиму — це ще не вмер.

— Наш друг Панас на днях став дідом. Логвин пив, пив і спився… — загнув два пальці Яків. Затім наморщив лоба і засміявся: — От у Сошальських була історія! Приїхав до них бурсак Кудрицький навчати дітей французької. Дали йому вечеряти, поклали спати. Раненько глядь — на простирадлі так і лишився його відбиток, немов чорнилом…

— Що чути з Польщі?

— Б'ються, — знизав плечима Яків.

— Дали народу волю?

— Костюшко ' дав, пани із рук не випустили.

— А як французи?

— Б'ються.

— Живе республіка?

— Живе, — промовив Яків пошепки.

— У нас спокійно?

— Тихо.

— Ще спить… — зітхнув Григорій.

— Хто?

— Наш народ і ми з тобою.

— Ви все бунтуєте.

— Який там із мене вже бунтар! Сівач, що хоче бачити зелені вруна сходів…

— На камінь сієте, Григоре Савичу.

— У нас земля задуже збита й полита слізьми, а не дощем.

— То все одно що камінь.

— Ні, камінь — мертвий, земля — жива.

Під липою Григорій сів — стомився. Пригнувши гілку й понюхавши пучечок цвіту, Правицький ліг у траву, розкинув руки й дивився довго в небо.

— Преосвященний про вас розпитував. Проїздом був у мене, — озвався згодом.

— Достойний учень Крайського, — махнув рукою Сковорода.

— Ви не праві, — підвівся рвучко Яків. — Це муж освічений, шляхетний, гречний.

— Не по словах судити слід, а по ділах.

— Що ж він такого робить?

— А те, що й Крайський. Всі одним миром мазані.

— Ні, видно, правду кажуть, що ви недобрі… — промовив сумпо Яків. — Немовби йорж. Сковорода всміхнувся:

— Жорж мудра рибка, Якове. Таке мале і незугарне, а спробуй з'їсти — вдавишся.

— Хіба вас хто займає. Самі до всіх прискіпуєтеся, всім невдоволепі, колотитесь, як той Марко у пеклі…

— Тебе приспали, Якове, — спинив його Григорій. — Дали шматок ситніший, і ти заснув. Правицький почервонів.

— А що мав діяти? — промовив тихо. — Діти…

— Зійду на камінь і на сторожі своїй стану… Пам'ятаєш це Аввакумове?

— Та де ж той камінь, батьку?

— Шукай — знайдеш.

Правицький, уникаючи дивитись в очі вчителеві, пішов довкола дуба. Оглянув крону, стовбур, зірвав листок, понюхав.

— Старезний… Років триста! — гукнув примирливо. — І ще постоїть стільки…

— А що йому, постоїть. На те ж він дуб.

— Преосвященний хоче відвідати Пан-Іванівку й зустрітися віч-на-віч із вами, — врочисто мовив Яків і сам увесь засяяв. Цю неповторну мить він смакував, напевне, усю дорогу.

— Та що ти кажеш! — удав, що дуже радий, Сковорода. — Я не достойний такої честі. Того не може статися…

— Їй-богу, правда! — підбіг Правицький. — Він сам казав, у мене в домі. Взяв списки ваших творів. Читав, хвалив!

— О господи, — зітхнув Григорій скрушно. — Гадав спокійно вмерти…

— Єпіскоп прийде з миром. Смиріться й ви, розкрийте душу їх преподобію, зніміть скорботу з серця й верніться в лоно церкви!

Сковороді стало жаль людини, яка так палко, з таким натхненням казала нині чужі слова, творила волю іншого й приїхала сюди, напевно, не для останнього «прости!», а для цілунку зради. Ні, він не здатний зрадити! Він м'якотілий, лагідний, готовий усе зробити, аби був спокій, тиша та благодать.

— І що ми з цього матимемо? — спитав Григорій з натяком на тридцять срібників.

— Я — протопопство в Харкові, — пустився Яків берега. — Ви — мир, вінець подвижника, спокійну славну старість. А після смерті—ім'я святого!..

Сковорода не стримався і засміявся.

— Ну що ти мелеш, Якове, — сказав докірливо. — Хіба ж таким торгують!

Посол епіскопа не смів очей підвести. Стояв похнюпившись і м'яв листок.

— Учителю, я не подумав, що вас обурить… — озвався згодом. — Гадав, приємно буде.

— Видать, погано ми вас учили.

— Ви ж ніби…

— Якове, в безчасся наше, коли на возі їдеш, то озиратись мусиш на задні колеса. Ти пам'ятаєш, як нам з отцем Лаврентіем вже пах Сибір?

— Хіба таке забудеш, — промовив Яків, хмурячись. —Але, Григоре Савичу, у вас же в кожнім творі святе письмо, історія святої віри. Й лише подекуди…

— Sapienti, як кажуть, sat!

— Воно-то так… Проте чи гідне мужа таке лукавство?

— «Будьте кроткі, як голуби, а мудрі, як змії». Євангеліє, слова Христові.

— І все одно я зневажаю хитрість!

— Я також. Якове. Але молитвами Ісуса нашого ми й досі пишемо, живемо, боремося. Чи варта шкура вичинки?

— Не знаю. МожеПрийшов візниця Якова.

— Батюшко, вас і он їх, — кивнув на Сковороду, — пани гукають їсти.

— А ти вже їв?

— Давали.

— Ну що ж, ходімо, — устав Григорій. — Андрій Іванович гостинний пан…

Після обіду Яків зібрався їхати. Сковорода не стримував — побачився, погомонів; ще проведе. Все має йти своїм природним звичаєм, текти, мінятися. Не ступиш двічі в ту саму річку. Загатиш, спиниш — вода застоїться і зацвіте.

Звелівши кучеру, щоб доганяв, пішли помалу. Обом хотілося побути ще віч-на-віч, загладити свою вину за прикру сутичку, за неприємний осад, що залишився в душі у кожного.

— Напевно, ми вже не побачимося на цьому світі, — почав Григорій перший. — Ти не таї на мене зла. Я був лихий сьогодні…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: