Григорій Сковорода – Василь Шевчук

— А я — нікчемний, правда?

— Душеубогий.

— Дякую…

— За що?

— За правду.

— Тепер вона не ціниться — всі продають, ніхто купляти не хоче.

Догнав візок. Сковорода оглянув пильно Якова, ввібрав назавжди в душу його обличчя, постать. Здавило в горлі.

— Друже…

— Що, батьку?

— Щось я хотів тобі сказати… — потер чоло Григорій. — Проклята пам'ять…

— Заповісти?

— От-от! Шануйтеся, не дайте вбити в душах любов до волі, правди. Не піддавайтесь відчаю, не потерпайте, коли невдачі, прикрощі. Ми всі — предтечі. Месії прийдуть слідами нашими, за рік, чи два, чи двадцять. І не прийти вони не можуть. Ніщо не вічне в світі, неправда теж!

— Учителю… — розчуливсь Яків. — Я… я…

— Сідай і їдь, — сказав Григорій твердо. Обняв, притис до себе, поцілував.

— А може, й ви зі мною. Жили б у нас…

— Не можу. Дякую. Я обіцяв Михайлові.

— Господи, та вам же лист від нього! — ударив себе по лобі Яків.

Сковорода не міг діждатися, поки Правицький знайде цей довгожданий аркуш. Йому здавалося, що той навмисне шукає так нестерпно мляво, порпається у закапелках ряси, неначе курка в смітнику… Нарешті! Григорій схопив листа, Зірвав печатку і став читати, здоровлячи знайомий, рідний почерк, слова та фрази. Дійшов до підпису і не збагнув нічого — так спраглий, п'ючи, не чує смаку води.

— То що Михайло пише? — спитав ревниво Яків.

— Не знаю, зараз… Почав читати вголос:

— «Любезной мой друг, Григорій Савич! С самой весны я собирался к Вам писать. Желаніе мое видеть тебя и окончить век вместе. Я всячески старался купить деревню в Харьковском наместничестве, для привычки к тому краю и для тебя. Й совсем было сторговал, но соседи попрепятствовали… Возлюбленный мой Мейнгард! Тяжелы были последствія светскаго круга, в которой попал друг твой, оставя сам себя. Удручен, изможден, истощен волненіями света, обратился он в себя самого, собрал разсеянныя по свету мысли в малый круг желаній и, заключа оныя в природное свое добродушіе, прибыл из столицы в деревню, надеясь тамо найти брег и пристань житейскому своему обуреванію…»

— Куди ж прибув він, в яке село? — не втерпів Яків. Григорій глянув аж у кінець листа і відповів:

— «Село Хотетово, в двадцяти пяти верстах от Орла…» — Відтак почав читати далі: — «Свет и тамо исказил все. В глубоком уединеніи остался он один, без семейства, без друзей, без знакомых, в болезни, в печалех, в безпокойствах, без всякаго участія, совета, помощи, соболезнованія…»

Не зміг читати далі: зайшлося серце жалем, змішались букви і попливли. У грудях щось піднялося, вибухнуло й росло, нестримне, пристрасне, до краю сповнюючи старе і кволе тіло.

— Він жде, страждає… Якове, ти чуєш, Якове, Михайло в горі! Господи, я мушу йти… Ні, їхати!

Обнявши рвучко Якова й затисши в руці листа, Сковорода забув про все на світі й побіг збиратися в свої останні мандри.

Раненько й рушили. Господар дав найкращих коней і тільки-но куплений новий ридван. Благав, молив заждати, бо задощило саме, але Григорій не хтів нічого слухати і поривався йти піхотою. Андрій Іванович нарешті здався і відпустив, як кажуть, із миром. Лише звелів візниці, аби глядів учителя, неначе батька рідного, не намочив у зливу й не перегрів на сонці. Прощалися з сльозами, з тугою — Сковорода ж не в гості їхав, а назавжди.

Муравський шлях був добре вкочений, конята бігли прудко, одна за одною лягали версти під молоді колеса, проте Григорієві кортіло їхати швидше. Мерщій, мерщій у рідне, хоча й незнане, село Хотетово! Там — велій друг! І скільки ж вони не бачилися? Вже дев'ятнадцять років… Михайлові під п'ятдесят… Не віриться. Всепереможний і невблаганний час! Чи то ж давно Григорій вперше зустрів Михайла в дворі Колегіуму, а нині, — боже правий! — той пережив усі спокуси світу, пізнав себе, покинув свої нещастя й радощі і повернувся в лоно сільської тиші й безпосередності, з якої вийшов і так бездумно кинувся у суєту суєт…

Мерщій, мерщій! Так трохи лишилось жити…

В село в'їжджали на шостий день увечері. Крізь дощову завісу й густу пітьму ледь пробивалося хитливе тьмяне світло кількох найближчих вікон. Ліниво гавкали охриплі сонні пси. Візник не правив кіньми, вони самі знаходили дорогувулицю і вже не бігли — тюлали. На роздоріжжі стали. Бурмочучи та кленучи, візниця зліз із передка й побрів кудись у темряву.

Сковорода потер отерплі ноги, поворушив плечима, аби прогнати слабкість, яка з ним їхала мало не всю дорогу. Йому хворіти ніколи, він має бути дужий, веселий, мудрий. Коли ідеш зціляти, забудь про власні хворості.

— Ну, що там, голубе? — спитав, почувши, що повернувся кучер.

— Вже недалеко.

— То поганяй!

— Аякже…

Ще запитали двічі й, нарешті, вперлися в якісь ворота. Кричали, гупали — ніде нікого. Тиша. Візниця, лаючись, пішов уздовж паркана, знайшов десь дірку й проліз у двір.

— Чи е живий хто?! — гукнув він трубним басом і загупотів у двері. — Прокиньтесь, пане, гості!

Небавом блиснув вогник. Почувся гомін, важкі квапливі кроки, і до Григорія в ридван полізло щось величезне, чорне. Схопило руку, впилось губами в неї й прошепотіло знайомим, рідним голосом:

— Спасибі, батьку!.. Господи, невже не сон це?! Григорій Савич, господи!..

Григорій гладив його гарячу голову і від хвилювання не міг сказати й слова. Все, що беріг у серці лише для цієї зустрічі, для цих хвилин, для цеї миті, кудись безслідно зникло. Натомість — щем у серці та сльози в горлі грудкою.

Ридван помалу рушив, минув ворота і зупинився вже у дворі, побіля ганку.

— Пане, куди поставити коней? — спитав візник.

— Заждіть, я швидко, зараз, — прошепотів Михайло ніжно й зник у темряві.

Сковорода зібрав свою могутню волю, аби отямитися, перебороти смертельну втому й зустріти друга весело. Коли прийшов зціляти…

Прибіг Михайло. Узяв під руки старого вчителя, зсадив на землю й, не випускаючи, повів у дім.

— Намучилися? Така дорога… Багнюка, дощ…

— Нічого, то все пусте, — таки спромігся подати голос Сковорода. — Охота гірш неволі.

— Коли б ви знали, який я радий, батьку!

— Я знаю.

— То ж звідкіля?

— Бо радий сам.

— У вас цікава логіка… Тут сходинки — не упадіть.

— Я пе такий старий, як ти гадаєш.

— Ось зараз ми побачимо! — і розчинив широкі двері. В очі бризнуло яскраве світло великих трьох свічок.

— Ну, здрастуй, здрастуй, — обняв Григорій друга й поцілував. — А ти заріс, немов розкольник. Голитись лінишся?

— Немило, батьку, — сказав Михайло. И заметушився: — Чого ж ми стали та й стоїмо? Прошу, прошу! Ось — крісло, вина… З дороги вам не завадить.

— Спасибі, сяду… Сідай і ти.

— Я зараз. Знайду ось тільки щось повечеряти.

— Ми не голодні. А де візник?

— Пішов на сіно спати. Просив у хату, так він не хоче, боїться — коней вкрадуть…

— Сідай, сідай, Михайлику.

— Я простелю вам.

— Потім.

Михайло сів навпроти, налив собі вина. Він постарів, посивів і схожий був не па гвардійця із Петербурга, а на попа-розстригу.

— Ти сам живеш?— спитав Григорій тихо.

— Сам аки перст.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: