Син волі – Василь Шевчук

Шевчук Василь

Син волі

Хто б міг подумати, яка ворожка могла йому вгадати цю невеселу подорож!.. Два тижні тому він був ще вільним соколом, а нині їде Санкт-Петербургом, містом своєї молодості, під пильним наглядом двох охоронців, ніби якийсь варнак… До Гатчини він ще тримався, легко прогонив сум, недобрі передчуття і навіть здатний був кепкувати з похмурих церберів, що прагли якнайшвидше привезти й здати його, Шевченка, у Третій відділ власної його імператорської величності канцелярії. Коли ж збагнув, що скоро кінець шляху, щось напливло на нього, мов синьо-чорна хмара, притисло, душу вгорнуло в кригу. А як долинув з неба над болотистим полем високий голос жайворонка, на очі самі набігли сльози. Натягнув на лоб капелюх, аби ніхто не бачив його таким, розслабленим, і потім довго й тяжко долав ту хвилю розпачу…

— Ну, слава богу, приїхали! — зітхнув, коли спинилися біля воріт, яких у всій Росії боялися не менше, ніж страшної брами пекла.

Жандарм зиркнув на нього і посміхнувся.

— Возславиш ім'я господнє, як звідси вийдеш…— мовив багатозначно.

— А може, я невинний?

— Перед престолом усяк у чомусь та завинив.

— І ви?

— Ми — перст вказуючий,— сказав жандарм.

— І ми ж — кулак караючий,— стрибнув на землю офіцер,— Гей, хто там є? — постукав у куту браму.

Тарас устав, поглянув на Літній сад, який, увесь просвічуючись, тремтів весняним дрожем за Рубіконом, сиріч Фонтанкою, на Ланцюговий ажурний міст і на Михайлівський величний замок…

Повіз сіпнувся й рушив у двір розбійницького вертепу, як називали цей дім в оточенні Карла Брюллова.

— Кого привіз на цей раз? — спитав жандарм, що відчиняв ворота.

— Та… солов'я…— махнув рукою офіцер.— Співав усю дорогу.

— Хохол, напевне?

— Точно.

— У нас таких чимало зараз кукає. Та все пани, студенти!..— зміряв цікавим зором новоприбулого.

— Попов приймає?

— Знамо. Малороси — його парафія.

З уїдливим залізним скрипом зійшлися стулки брами, і Петербург відплив кудись у невість. Душа Тарасова була ще там, на волі, на розбагнючених весною вулицях, біля Неви, на набережній, де Академія, в якій пізнав він щастя відчути себе людиною, а не рабом, в якій піднісся до осяйних вершин мистецтва, а тіло, сам він, власне, його жива натура, невідворотно вписувалися у цей жахливий закут, юдоль печалі й знищення людського в людях.

Сидів, не знаючи, що має діяти, і відчував, як кожна найменша часточка його єства кричить, волає, рветься на світ, на вільну волю, якою він не навтішався за дев'ять років. Десь з глибини душі, а може, й тіла повіяло старим, забутим холодом його кріпаччини, як повіває з яру серед весни останнім чорним льодом…

— Ось він,— кивнув на нього офіцер чиновнику в партикулярнім одязі, який прийшов прийняти бранця.

— Папери з ним?

Жандарм зіскочив з воза, зняв чемодан з печатями.

— Чудово,— потер чиновник руки.

— Добридень вам,— сказав Тарас, здивований його неввічливістю. Приїхала у двір людина, а він…

Чиновник глянув на офіцера, який лише стенув плечима, зиркнув краєчком ока на двох жандармів, що саме вийшли з флігеля, і, гасячи в очах веселі бісики, вклонився гречно “гостеві”:

—Ласкаво просимо, ваше високоблагородіє! Давно на вас чекаємо. Світлиця вже приготована…

Тарас стрибнув на землю.

— Сміятися з чужого горя…

— Pardon, mоn cher[1],— вклонився знову.— Вибачте! Я геть забув, що маю діло з художником і сочинителем поем та віршів… Сидоров! — гукнув жандарма, який стояв на варті біля дверей у флігель.— Візьми його й замкни у вільнім номері!

Синьомундирий Сидоров підскочив чортом, узяв рушницю навпереваги, так ніби звідси можна було втекти посеред дня, при всій чесній компанії жандармів та чиновника, і мовив хмуро, з притиском:

— Вперед!

Спрямовуючи багнетом, погнав його в одні, у другі двері й сердито хряпнув третіми за спиною в арештанта. Лунко два рази клацнув ключ у замку, хтось щось сказав до когось у коридорі, і стало тихо.

Тарас оглянувся в своїй новій оселі. Вузеньке ліжко, столик, один стілець… І тут помітив грати, які прийняв спочатку за звичайнісіньку, хіба що трохи густішу, раму. Вони найдужче вдарили йому по серцю. Грати — різновид клітки, символ неволі, горя, краху людських надій!.. А ще — ганьба. Колись, було, в Кирилівці в'язниць боялись дужче від ран та смерті… Звірі й ті у неволі гинуть, а тут жива людина, подоба божа!.. Господи, і той — твоя подоба, що збиткувався, грався із ним, як кіт із мишею, в дворі цього вертепу? І Сидоров, який загнав багнетом його, мов татя, у клітку-камеру? І Юзефович київський, що удавав із себе людину чесну й віддану своїй землі, народові, а в мить тяжку, жертовну відрікся, зрадив друзів?..

Сів на убоге ложе, щоб припинити, втишити в ногах бридке тремтіння. Так ніби він не їхав сюди із Києва, а йшов чи біг… Не здатись тільки б, витримати!.. Пусте. Він просто стомлений. Весь шлях не був ні хвильки на самоті. Дванадцять днів дороги, жартів, співу і… боротьби з самим собою, з острахом, що, як змія, вповзав у душу!.. Він навіть їх, своїх похмурих стражів, примусив з ним співати улюблених його пісень.

Ой Морозе, Морозенку,

Ти славний козаче!

За тобою. Морозенку,

Вся Вкраїна плаче!..

І сміх, і гріх! Виводили — аж ліс дзвенів, аж хурман втирав сльозу…

Десь зрошує слізьми дорогу,— сюди ж, у стольний Санкт-Петербург,— Миколина нещасна мати, яку він бачив у Броварах… Його везли, мов на пожежу, і день, і ніч, лиш коней перепрягали, а їй ще довго їхати… Оце тобі, Миколо, шановний пане Костомаров, і мудрий цар, якому ти хотів віддати під тверду руку союз слов'ян, об'єднання братів-народів!.. Він хоче сам узяти, загарбати. А ти йому: будь ласка, прийміть від нас, од братчиків!.. Сліпці! Не персні з образом святих Кирила та Мефодія, не папірці статутні, а сокири, та вила, та гострі коси!.. Вішальникові, катюзі кращих синів Росії хотів читати проповіді про благочестя, рівність і всеслов'янську єдність!.. Дитина єси, Миколо, хоч і професор…

Почулись кроки, брязкіт,— напевно, зброї,— різка, прихрипла мова. І знову все затихло…

Невдовзі грюкнули залізом двері, хтось увійшов чи вийшов з такої ж, мабуть, камери…

Тут уже чимало братчиків. Він достеменно не знав, хто саме, крім Костомарова та двох студентів: Андрузького й Посяди… Може, й Гулак сидить — він був десь тут, у Петербурзі… Чи то Куліш та Білозерський встигли перевезтися через кордон, чи їх також схопили?..

Із вулиці ледь долинає стукіт швидких коліс… Хтось засміявся голосно… Там ще живуть, а тут… Що тут на них чекає? Тяжкі, брутальні допити з метою знівечити, втоптати в твань високі їхні помисли і їхні душі, виповнені любові й болю за свій народ, за люд, що стогне, мучиться під тягарем кріпаччини? А потім… Потім буде не те, що бог дасть,— що цар звелить!

Не згледівся, як почало темніти. Помітив це, коли заклацав ключ у замку і в ледь прочинені окуті двері його спитали басом:

— Вечерять будете?

Хотів відмовитись, та схаменувся вчасно. Тому, хто прагне витримати і не зламатися, треба не тільки сили духу, а й сили тіла!

— Буду.

— Як маєте за що, то можу принести вам з трактиру. Бо на харчах казенних…

— Спасибі. Ось карбованець,— підвівся з ліжка і підійшов до щілини. Поклав монету в простягнуту лапату руку, пождав, допоки двері знову відгородили його від світу, й рвонув тісного коміра. Кинув на ліжко шарф, що заяснів у сутінках кривавим тихим полум'ям і нагадав чомусь йому гусара, що на поромі перед арештом хотів зіпхнуть у воду чемодан… Не допустив, злякавшись, що там навіки кануть його найкращі вірші, його рукописи, які зібрав, на лихо, по всіх знайомих. Тепер жандарми мають що почитати!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: