— Який я пан! — обурився. — Я теж мужик.
— Еге, еге… — погоджувався, але дивився спідлоба, хитро, наче на дивака.
Коли його так само стрінуть рідні!.. Люди такі затуркані, підбиті страхом. Кожен, хто в сурдуті, для них уже — тривога і небезпека. Одяг — це теж ознака стану, межа, яка роз'єднує на два світи. Світ свитки і світ жупана чи сурдута!.. Він з'явиться в своїм селі зі світу, який ворожий його братам, односельчанам… По одягу — він пан Шевченко. Смішно… Хто ж ти єси, Тарасе? Вже не кріпак. Проте й не пан. Син волі!.. Як іскорка, вона яскріє під сірим шаром попелу… Допоки є, не згасла ота поменшена стократ зоря, — живе й надія… Колись хтось має прийти, роздмухати святий вогонь і, високо його піднісши, вказати шлях до визволення всім поневоленим!..
Віз стукотить, погойдується, немовби човен, у хвилях жита. Панського… Довкіл усе тут панське, усе чуже. Хіба що сонця й неба ще не загарбали, не роздали панам та підпанкам за псячу службу!..
Вже впізнає урочища, місця, з якими зв'язані його дитячі мандри, його сирітська доля. Сумні, тяжкі ті спомини, а все ж од них повіяло чарівним чимось, ніжним, як пахощі весняних, перших квітів… Країна його дитинства, нещасна його земля!..
Не спостеріг, як сльози стали скочуватися йому по щоках. Хурман побачив те й одвів від нього очі. Похльоскуючи старим куценьким батіжком, знов замугикав пісню:
Ой не пугай, пугаченьку,
В зеленому байраченьку!..
Тарас підтримав пісню, тоді повів, і хурман не відхилив, як перше, його плеча, не заховався в свою селянську мушлю, у свій тепер єдиний, останній, може, захисток.
Ой як мені не пугати,
Що все гори та байраки:
Ніде мені гнізда звити
І діточок розплодити!..
Співаючи отак дуетом, під'їхали до крайніх хат Кирилівки. Тарас притих, немовби ввійшов у двері храму, й поволі зняв солом'яного бриля.
— Ви звідси родом, пане? — спитав, теж тихо, хурман.
— Моє село…
— Гм-м… Енгельгардта ніби…
— Мої хати, мої сади, моя калина в лузі… І сонце, й небо, й жайворонки!.. Я виріс тут, і батько мій, і дід, і прадід…
— Всі ми десь виростали, — мовив, зітхнувши, хурман. — Тільки нема у нас свого нічого…
— Все наше, все! — розкинув руки, ніби хотів обняти безкраїй степ. — Було і буде наше!
— Химерний пан, — стенув плечима хурман. — Куди вам треба?
— Знаєш ставок і греблю?
— Знаю.
— Отам живе мій старший брат Микита.
— Грушівський? Ви, напевно, Тарас Шевченко! — вигукнув. — Це ваш “Кобзар” і “Гайдамаки”? Господи, а я й не втямив, кого везу!.. Вернусь додому, в Лисянку, так не повірять!..
Тарас не знав, як бути і що казати хурманові, який аж сяяв, радий, що віз його, поета.
— Спасибі вам на добрім слові, дядьку… — таки озвався вдячністю. І не гадав, що тут, у темних панських селах, почуті його думки-поезії. — Ви вчились десь?
— В дяка навчався зиму… А ваш “Кобзар” напам'ять знав весь наш куток, старе й мале!.. Ні, не повірять, скажуть, що перебрав чи з глузду з'їхав… Он, он обійстя ваше! — вказав зненацька пужалном, як проминули дякову хату-школу.
Схвильований, Тарас не зміг розгледіти в буянні вишень, яблунь свою стару оселю. В очах усе зливалося, пливло в туман… Здається, двір Коваленка?.. Якось писав йому Микита, що від родини їхньої лишилось тільки двоє: Павло й Оксана, сироти… Тут мало хто встигає догодувати своїх дітей, побачити малих онуків…'
— Тпр-ру! Є живий хто? Стрічайте гостя! — крикнув, натягши віжки, хурман.
Тарас дивився на почорнілий, похилий тин, на хату, що дужче вгрузла в землю, на яблуню біля причілка й ковтав судомно сльози. Ось те гніздо, з якого він так гірко рушив у невідомий жорстокий світ і до якого нині вже прилетів, окрилений своїм талантом, музами!..
Ніхто не вийшов з хати. Лише руденький песик задзявкотів, ховаючись — задком, задком — у дрова. Видать, йому, сердезі, перепадало від злих “гостей”…
Тим часом хурман зняв чемодан, поклав портфель на нього.
Тарас дістав з кишені гроші.
— Батьку, не обижайте, — мовив, зніяковівши, хурман, хоч був напевно за віком старший. — Мені найбільша плата, що з вами їхав, співав, чув мову вашу. А не повірять дома, як розкажу!.. — всміхнувся.
Тарас не став його вмовляти. Подав сердечно руку, потис міцні брунатні пальці хурмана.
— Спасибі вам!
— Пишіть іще.
— Писатиму…
— Жаль, не повірять! — ще раз зітхнув візниця. Вйокнув на припітнілих коней, стрибнув на віз. — Прощайте! Мій прадід був у гайдамаках… Вйо, вйо!
Візок закрила курява. Й коли вона осіла, вулиця була порожня, лиш дереза погойдувалася на крутосхилі.
Село неначе вимерло. Ніде нікого. Мабуть, усі на полі панському. Пора гаряча, літня, час полоття, косіння трав…
Заніс у двір своє добро й хотів зайти до хати. Та передумав. Спершу піде в садок, до матері. Пригадував окремі риси її лиця, а повністю не міг ніяк побачити. Чомусь воно розходилося, мов акварельна фарба на недостатньо якісному папері. Це ж він не зможе навіть намалювати її портрет з уяви!.. Батька також забув…
Погладив кору яблуні — ласкаву, теплу, бережно, самими пучками пригнув тоненьку гілку, обліплену ще зовсім юним плодом, і притулив до скроні. Яблучка були пухнасті й ніжні, немов малі курчатка…
Стежка вилася вниз, блискуча, ніби покрита лаком або поливою. Обабіч пнулось зело, звисали стебла, листя… То подорожник, а то пирій, а ген спориш, і тут же поряд лапатий мак.
Могила була в барвінку. Мати його любила вельми, й, коли вона померла, дочка найстарша, Катря, пересадила його сюди з-під тину…
— Добридень, мамо… — мовив беззвучно, серцем тільки. — Ось я й прийшов… Пробачте, що я забув обличчя… Я, мамо, вільний, вільний!.. Як запорожець, мамо, чи в небі сокіл!.. Можна, я сяду тут, скраєчку? Як ви померли, рідко я ласку бачив… Люди такі жорстокі, мамо… Жорстокий світ!.. Минуло стільки років, як вас не стало, а що довкіл змінилося? Неволя та ж і та ж біда… Я вирвався, а інші ваші діти й онуки ваші, мамо, в тому ж ярмі!.. Я жив по правді й житиму… Не задля себе, мамо, а задля них, моїх братів знедолених по всій Вкраїні. Воля серед неволі — біда також, бо знаєш, що втрачають люди, у чому їх окрадено… Так, мамо, це нелегко і небезпечно… Мабуть, мій хрест такий. Хтось мусить… Ще допоки у наших душах жевріють останні зблиски пам'яті, мене почують, вийдуть мені назустріч. Бо потім буде пізно…
Прогув важкий, рахманний джміль і сів на квітку.
Так закортіло його погладити, що простягнув до нього руку, не боячись, що вжалить. Джміль забринів погрозливо, проповз по краю квітки, злетів і щез у зелі… Здавалося, Тарас зустрів у ньому друга свого дитинства, щось невід'ємне, вічне на цій землі… А може, то джмелиним рідним голосом озвалася до нього материна душа?..
Звів очі на буйний сад, леваду й струмок, що біг за нею між верб, кущів калини, на той, високий, берег, що затуляв від нього степ, і попливло, озвалося його дитинство, яке давно минуло в цьому раю, з якого цар з панами зробили пекло. Вже вечоріє, а ще не чути в селі людського голосу, ще всі, всі всі — старе й мале — на панщині… Німе село, німі раби!..! Щоб міг один нікчема, пан Енгельгардт, прожити вік у розкошах, живуть у злиднях тисячі!.. Заради волі тисяч мільйони ходять, брязкаючи кайданами, одягненими на їхні душі!.. Господи, і ти взираєш мовчки на цю ганьбу, ти миришся з оцим гріхом смертельним твоїх створінь, обранців долі-шлюхи?.. Пробачте, мамо, вирвалося погане слово…
Заторохтів далеко десь, за цариною, віз… Левада, верби, берег взялись рожевим тоном… Долинув чийсь високий голос… Десь заіржало тонко мале лоша, й до нього глухо, стримано озвалась мати…
— Тату, там хтось сидить над стежкою!.. — почувся шепіт зляканої дитини.
— Хто? — одізвався байдужий бас.
— Не знаю. Здається, пан…
Тарас підвівся. Знявши дірявий бриль, до нього йшов Микита. Щоб десь зустрів, а не в городі, то не впізнав би: панщина зробила з нього діда. У тридцять два!