— Добридень, пане… — тихо промовив брат, спинившись за кілька кроків.
Тарас ледь стримався, щоб не заплакати.
— Не впізнаєш? — спитав як міг бадьоріше.
— Ні, пане…
— Братику, це ж я, Тарас!
Микита з подиву впустив бриля, нахмурився, і раптом сльози, мов сік із клена, закапотіли йому з очей.
Тарас підбіг, обняв Микиту.
Довго стояли мовчки, нишком втирали сльози, зиркали один на одного, немовби ще не вірили, що доля їх звела докупи на цій батьківській стежці, біля могили матері.
— Мамо, там тато плачуть з паном, — долинув той же дитячий голос і вивів їх із стану заціпеніння.
— Їй-богу, пан! — гукнув Микита вражено.
— Прошу тебе, — торкнувся братової руки. — Не називай таким поганим словом… Я зараз скину все це й вдягнусь у людський одяг. У тебе є?..
— Та знайдеться… Ходив би й так, хай бачать, що в люди вибився.
— Люди, Микито, тут. А там!.. — махнув рукою.
— Тобі видніше… Був би хоч написав, коли приїдеш.
— Думалося, поїду вчитися аж до самого Рима, — зітхнув Тарас. — Не вийшло.
— Бог з ним, з тим Римом. Добре, що не забув свого села та роду! Ходімо в хату, братику, та повечеряємо, чим бог послав, — ступив Микита вбік, аби звільнити стежку.
— Ото Надійка, певно? — спитав Тарас, помітивши за рогом хати дівчинку.
— Вона, вона. Надійко, а йди сюди! Не бійся, це дядько твій.
Тарас обняв дівчатко й поцілував.
— А Сава ж де?
— Ще в полі, біля овець.
Із хати вийшла худенька жвава жінка.
— Моя стара, — сказав Микита.
— Здрастуйте, — вклонилась гречно гостеві.
В її ході, у голосі було щось ніби материне. А може, так йому здалося, що поралася вона, де й мати, і вже була змарніла.
Обняв невістку, чмокнув у висхлу, темну щоку.
— Так ось яка ти…
Жінка скривилась гірко й, плачучи, пішла до хати.
— Хвора вона, нездужає робити справно панщини, — сказав Микита.
Тарас промовчав. Серце йому взялося холодом, немов туди вповзла змія. На панщині померла мати у сорок літ, а батько — в сорок чотири…
Микита взяв чемодан з портфелем і запросив до хати гостя. Надя шмигнула слідом.
Хата була такою ж, як і колись. Нічого тут не змінилося. Ті ж стіл і лави, полик, над ним високо жердка для одягу, в кутку старенька скриня… Ті ж образи, у маминих ще рушниках… І піч та сама, з ямкою на передпіччі, де ставлять горщики, аби зручніше взяти їх рогачем… Хіба що стала нижча його хатина: вгрузла чи виріс він…
— Надійко, біжи до Йосипа, скажи, що дядько Тарас приїхав! — звелів Микита доньці.
— А де Марійка?
— В Зеленій зараз, у Катерини, — дістав Микита пляшку. — На тому тижні були у нас Красицькі й забрали трохи погостювати.
— Не зобиджаєте?
— Та що ти, брате!..
Тарас дістав гостинці. Коли вручав тернову хустку братовій, згадалась знову мати, пов'язана такою ж хусткою у день приїзду батькового з чумачки…
Першими прибігли діти. Поріг розквіт барвінковими очима.
— Це все Яринині? — сплеснув Тарас руками. — Наш маляр п'є, а діла не забуває… Оце Устина, старшенька? А це, Лаврентій, певно? Найменший, звісно, Логвин? — Давав гостинці, гладив їх по голівках, і щось таке в душі його творилося, чому не міг сам дати назви. Може, то закричали тужно його сини, які могли вже бути серед живих і на яких ще не було й надії…
— А Йосип що ж?
— Побачиш. Мотря вже споважніла, — сказав Микита весело. — На осінь ждуть.
— Дід ще живий?
— Живий, живий. Діждусь Тараса, каже, та й умиратиму. До діда завтра сходиш, бо досі спить, лягає разом з курми.
До хати вбігла сестра Ярина, кинулася, було, до гостя і зупинилася на півдорозі, злякана його незвичним панським виглядом.
— Я, сестро, я… — сказав Тарас крізь сльози й ступив до неї.
— Господи, а я ж подумала, що хтось прийшов з Вільшаної! — сміялася на грудях в нього.— Аж це Тарас…
— Признала? — гладив її волосся, мов повернулося до них дитинство.— А твій же де?
— Боїться зайти до хати, ірод. Ти так його пужнув листом, що…
— Кинув, може, пити?
— Ні, п'є, — зітхнула, — а битись остерігається.
— Гукни ж його.
— Надійко, поклич-но дядька Федора, — сказав Микита. — Можна б уже й до столу.
Йосип ввійшов бочком, несміливо. Без слів обняв Тараса, втер мовчки сльози кулаком, як і давно, маленьким. Йому прийшлось найтяжче, коли померла мати.
Його дружина тільки всміхнулась приязно…
Влетів до хати Сава, Микитин син. За ним ступив із острахом Яринин маляр…
— Прошу до столу, гості дорогі! Чим бог послав…— гукнув Микита повагом, коли Тарас роздав гостинці родичам.
Просиділи до других півнів. Діти давно вже спали покотом, і як розходилися, сестра взяла з собою лише найменшого. Вкутала його в дарунок (жінкам усім привіз хустки), поцілувала сонне кирпате личко. Мати!..
— Я проведу вас,— звівся й собі Тарас.
— Відпочивав би ліпше, — сказав Микита.
— Хочу на нашу ніч поглянути.
— Ніч скрізь однакова.
— Е-е, не кажи!.. Тут ночі — диво дивне, молитва, пісня…
Справді, надворі ніч стояла, як зачарована. На небі зір без ліку, і майже повний місяць, а на землі — в садках біліють хати, блищить ставок під місяцем…
— Жаль, солов'їв не чути!..
— Переспівали, — тихо озвався Йосип. Інші пішли вперед.
— А де Оксана? — спитав Тарас по хвилі.
— Яка?
— Сусідка наша, дочка Степана Коваленка…
— В Пединівці. Четвертий рік, як вийшла заміж. Карпо Сорока. Може, ти й знав його. Побіля хати старезний дуб…
— Забулося…
— Діток у неї двоє. І чоловік нівроку.
— Слухай, а де мій друг Гнат Бондаренко?
— В Кирилівці. Вже другий рік за титаря.
— А дяк Богорський?
— Згадував тебе не раз. Нап'ється і ну себе жаліти. Я, каже, їм, антихристам, “аз, буки, веді”, а він мене — різками, як школяра!..
— Дійшло-таки, запам'ятав, старий бурсак! Підстрибує?
— Кудись подався ще в тридцять шостому й пропав… Ось ми і вдома. Зайдеш?
— Йди спи, — обняв за плечі братика. — Он Мотря жде… А де ж Ярина? Й не попрощалися…
— Той Федір у неї — добра штучка.
— Бідаха…
— Ну, добраніч!
Затихли кроки, рипнули сінешні двері, й стало — немов у вусі. Іноді зітхне в хліві худобина, озветься писком пташка, стривожена легким поривом вітру, що налетить зі степу… Рай, тихий рай!.. Навіщо шукать, благати іншого, як маєш цей, не вимолений, а справжній, рідний, даний тобі дідами й прадідами?.. Тут жити б, славити щедроти божі гімнами, коли б не пекло панщини, не зло неволі, рабства!.. Чим же ми завинили перед тобою, господи, за що караєш тяжко людей своїх?..
Побрів поволі вулицею, пригадуючи чия де хата, й село виповнювалося перед його уявним зором постатями кирилівчан. Він бачив між них себе, малого, бездомного й завжди напівголодного, з одним просвітком — милою її красою. Оксана, друг його дитинства… Аж потім вже, підрісши, він зрозумів те щастя, що випало йому, сердезі, у цім раю, у цьому пеклі. Очі її світили, як дві зорі, на петербурзькому сумному небі, кликали його думки, його отерплу душу з убогого горища маляра в оці степи, під це високе небо, в цей дивний світ, у давню козацьку волю!.. Може, вона і є та сама, його єдина, суджена, його щаслива нещасна доля?.. Вільно і Петербург осяювались для нього іноді дівочим щирим усміхом, та сяйво те згасало не розгорівшись. Вічною була лише її зоря, Оксанина…Минувши крайню хату, подався в степ. Стежки були ті самі і слалися йому самі під ноги, так ніби він нікуди й не виїздив. Брів світом, виповненим хлібами, небом, зорями й великим ясним місяцем, і дух його возносився в якісь чарівні сфери, у ті високі мислі та почуття, де завжди, коли таке траплялося, і сам він чувся часткою землі, природи, людства, і міг піднести інших своїм простим, схвильованим, з душі добутим словом. Вони, слова ті, бралися хтозна-звідкіль, ладналися в рядки, лилися, мов з джерела жива вода, й спинялися також самі собою… Нині він просто йшов і зносився на крилах пісні, створеної колись давно таким же, як він, співцем, загубленим навіки в часі й просторі, але живим, оскільки жило його творіння, його душа…