— Ти спиш? — спитав.
— Дрімаю… — сказав господар. І запитав: — А що?
— Ти сам дрімаєш і присипляєш інших.
— Лягай і спи…
— Спасибі. Колись із нас сміятимуться, що ми проспали свій рідний край!.. Вже й так нас звуть тетерваками й мають скрізь за ніщо…
— Я ж говорив: не їдь, Тарасе, на Україну, — сказав Євген не скоро. — Ти ж не послухався…
— Боятись глянути у вічі правді?
— Правду не всяк витримує…
— То що ж мені, сховатися у нору?
— Ще ваш Григорій Сковорода вважав безпечнішим гніздо мостити в травці, а не вгорі, де кібчики чигають хижим оком…
— А як на мене, то ліпше смерть у кігтях кібця, ніж під копитом вола чи хряка!
— Ліпше прожить життя і вмерти своєю смертю.
— Прожить? Чи, може, проживотіти?
Гребінка не відповів. Дрімав собі, і жодна рисочка не ворухнулась на його лиці. Нараз ледь-ледь здригнувся і насторожився.
— Обідать час! — промовив і спритно встав.
— Не кликали ж…
— Борщем запахло. Отже, пора творить молитву і приступати.
Не встигли вийти з саду, як справді стріли покликача.
— О! — підніс врочисто палець і усміхнувся господар гостеві…
…У Мойсівку вони приїхали після сніданку. Євгена Павловича вітали вельми радо. Чутка, що він прибув, пішла палацом, і гості висипали з усіх кімнат та зали, щоб глянути на вславленого письменника.
Тарас тримався осторонь. Розцілувавшись з якимсь панком, Гребінка взяв його за плечі і підштовхнув легенько у бік Тараса.
— Знайомтеся! Це Олександр Афанасьєв-Чужбинський. А це… Тарас Шевченко.
— Кобзар?! — засяяв Афанасьєв.
Тарас обняв його: він перший із земляків прислав йому із України відгук на першу книжку. Віршем!
— Спасибі вам, Олександре… То був для мене голос землі моєї, серця, що усміхнулося мені навстріч.
— Прошу до мене, хлопці! — узяв нових гостей під руки Олександр. — Умиєтесь з дороги, струсите з одежі пил. Я маю тут хоч невеличку, проте окрему “комнату”, сиріч свою світличку.
Палац Волховської, на диво, був якийсь легкий, прозорий ніби. Може, його таким робили великі, світлі вікна, а може, те, що в нім жили бездумно, пускаючи на вітер тисячі та й сам маєток, бо господиня не вболівала, що і кому залишить після себе. У неї, власне, була одна турбота — розтринькати своє майно, і з цим веселим заміром вона справлялась легко, незважаючи на свій уже похилий вік.
Причепурившись, Гребінка тут же спустився вниз.
— Як прочитав, Тарасе, я твій “Кобзар”, щось сталося таке, таке зі мною!.. — розхвилювався Чужбинський. — Сиджу, не бачу світу, і серце ледь не вискочить мені з грудей… “Ось він, прийшов, явився!.. — снується думка. — Господи, невже таки ти зглянувся на Україну!..”
— Спасибі… я… — не знав Тарас, що мовити. Не сподівався, їдучи сюди, почути такі слова.
— Всі тут немов прокинулись від “Кобзаря”!..
— Дозвольте? — з'явилася в порозі усмішка ледь не до вух, а слідом вповзло пузце.— Тут, кажуть, Тарас Григорович?
Тарас підвівся.
— Закревський, Віктор. Прошу не плутати мене з Платоном, моїм єдиноутробним братиком, що зневажає мене за те єдино, що я не вдався в нього, — обняв Тараса, ніби вони давно знайомі. — То ось який він, Тарас Шевченко! — відсторонився, щоб роздивитися. — В такій звичайній чарці таке вино!!
— Софія вам доводиться…
— Моя сестра, — махнув рукою Віктор.
— Читав її роман і повість. Гарно!
— Як сходить сонце, зорі одразу бліднуть…
— Можна? — ввійшов новий відвідувач.
— Пан Лукашевич, — представив його Закревський, і, як здалось Тарасові, не без іронії.— Відомий вам етнограф. Між іншим, теж Платон, як і мій брат…
— Платон Якимович, — вклонився гречно.
Тарас також вклонився.
— Поручкайся, старий самітнику, зі славним нашим гостем! — гукнув Закревський.
— Здрастуйте,— подав, скривившись, руку пан Лукашевич. Й спитав бридливо в Закревського: — Ти вже залився зранку?
— Не висох ще після вчорашнього, — всміхнувся той. — Mon cher Капніст! — розкрив обійми, вгледівши нового гостя. — Ось він, кобзар Тарас Шевченко!
— Вітаю вас у ріднім краї, — мило всміхнувсь Капніст.— Щасливий, що маю честь…
— Олексо, без церемоній, — спинив його Закревський. — Ми ж козаки, брати свободи й рівності! Облобизай Тараса, а ти — його… Отак… Амінь!
— Ти вже того, занадто!.. — насумрився пан Лукашевич, аж вид йому почервонів. — Кричиш, шумиш…
— Я знаю, чого ти трешся-мнешся, — примружив очі Віктор. — Тобі, Платоне, муляє…
— Панове! — вчасно прийшов Гребінка.— В залі жде господиня, що хоче теж побачити і привітати поета нашого в своєму домі.
Тарасові дали дорогу, і він у супроводі своїх прихильників пішов до зали. На всім шляху його вітали радо окремі гості, а біля входу, де стовпилося з півсотні гарно вбраних чоловіків, жінок, дівчат, зустріли оплесками, якимись вигуками, що їх не зміг почуть виразно від хвилювання. Невже його поезія, його думки, його криваві сльози знайшли такий палкий, сердечний відгук у цих людей, панів, яких картає він за муки свого народу, вважай, у кожнім слові своїх книжок?..
— Тетяно Густавівно, дозвольте вам представити Тараса Григоровича Шевченка, поета і художника, — долинув до нього голос Євгена Павловича, й Тарас побачив перед собою стару, всю білу пані, що приязно йому всміхалася і подавала руку. Взяв обережно, ледь-ледь потиснув і відпустив. Годилося б поцілувати, але не зміг примусити себе.
— Ви так люб'язні, що завітали до нас на свято ангела мого покійного… Ви, мабуть, десь купили неподалік маєток? На скільки душ?
— Я ледве сам з душею вирвався від Енгельгардта! — сказав Тарас так голосно, що всі довкола стихли.
— Чудовий у вас, паничу, батечко! — сплеснула білими руками пані. — Пан Енгельгардт…
— І ворогові не побажаєш, — буркнув Тарас. І раптом йому здалося, що наступає вечір.
Гребінка, як добрий дух, прийшов на поміч.
— Пані, я заберу од вас Тараса Григоровича, бо тут іще є дами, які горять бажанням з ним познайомитись… Вже вибачай її, стару, — шепнув Тарасові, як відійшли. — Їй цього року стукнуло вісімдесят.
— Ого! — простив Тарас. — Нівроку собі бабуся… А мати моя померла в сорок…
— Коли кому написано… Ви, пані Ганно, все розквітаєте! — перепинив струнку чорнявку із чорними, аж ніби синіми, очима.
Такої вроди Тарас не бачив навіть у Петербурзі. Умить забуто прикрість із господинею, сумні думки. Вся зала втонула в сонці…
— Знаєте, ми “Катерину” вашу читали не менше ста разів, — сказала, ніби завуркотіла струмком весняним.
Не слухала Катерина
Ні батька, ні неньки,
Полюбила москалика,
Як знало серденько…
— Ви так читаєте, що я свій вірш не впізнаю! — спромігся на комплімент Тарас. — Яка вимова, дикція!..
— На Полтавщині у нас не те, що за Дніпром, — сказав Гребінка. — Слухай, мотай на вус. Тут мова, брат, не займана, без будь-якого домішку.
— Платоне, а йди сюди! — покликала красуня пана, що йшов поважно залою. — Мій чоловік.
— Закревський.
— Ми чули, ви художник, — всміхнулась мило Ганна. — То, може б, ви намалювали з нас двох портрети? Ми живемо тут недалеко…
— Знаю. Сьогодні мимо їхали з Євгеном Павловичем.
— Як жаль, що нас там не було!
— Тарас Григорович! — пішов на нього, немов ведмідь, Тарновський. — От добре, синку, що я тебе побачив. Є діло. Треба зняти копію з портрета князя Рєпніна.
— А де портрет?
— В Яготині. Капніст тобі туди покаже шлях. Я чув, що й ти, Олексо, бажаєш мати копію з того портрета?
— Правда.
— Тоді, вважай, домовилися…
Тарновський вийняв хустку і смачно, з шумом висякав свого великого важкого носа. І, не поглянувши на товариство, пішов собі.