— Кажуть, у нього Глинка писав “Руслана і Людмилу”, — озвалась Ганна.
— Істинно, — сказав Тарас. — Сам Глинка мені про це розповідав.
— Щасливий! Ви знайомі з генієм…
— А чули, які романси він написав на вірші Віктора Забіли? — спитав Капніст.
— Я чув, я знаю, — встряв і собі Чужбинський.
Гуде вітер вельми в полі,
Реве, ліс ламає…
Тарас скривився і підхопив:
Плаче козак молоденький,
Долю проклинає…
— Ще, ще, Тарасе Григоровичу! — аж подалась до нього Ганна. — Голос у вас!..
— Я ліпше вам заспіваю іншої, — не став Тарас маніжитись. — Підпомагайте!
— Новий романс столичний? — засяяли її великі й гарні, до щему в серці, очі.
— Ні. Це “романс” тутешній. Таких столиці не написать… — сказав Тарас. Притих, знайшов тональність і заспівав — широко, вільно, ніби посеред степу, їдучи на мажі з сіллю:
Ой у полі криниченька,
З неї вода протікає.
Ой там чумак сірі воли пасе
Та з криниці напуває!..
Бачив, що панство враз причаїлося, здерев'яніло. Зала була заповнена німими постатями, немов скульптурами… Зробивши паузу, він перейшов на повну силу голосу:
Воли ревуть, води не п'ють, —
Бо в Крим доріженьку чують.
Ой бог знає та бог відає,
Де чумаченьки ночують…
Співав і ніби бачив себе в степу, на возі, під всіяним зірками небом. Неквапно ідуть воли, риплять колеса, линуть ключем на південь гуси чи журавлі… Похитується широка спина батькова у вицвілій старій сорочці, а сам він, батько, ніби весняний птах, дзвенить журбою-піснею…
Насипали над чумаком
Та високую могилу,
Ой посадили та в головоньках
Та червону калину…
Коли замовк, у залі якусь хвилину-другу стояла мертва тиша. А потім — ніби постріл:
— Обідать подано. Прошу до столу, гості дорогі! — промовив син Волховської.
І раптом зала вибухнула шаленим шквалом оплесків. Хтось щось кричав, хтось навпростець протовплювався до того місця, де ще у чарах пісні стояв Тарас…
Закревська також стямилася і привселюдно оповила руками шию співака й поцілувала його в наповнені сльозами очі.
— Та ви ж, як бог, співаєте!.. — промовила також крізь сльози. І розвела руками: — В простій селянській хаті вродилося таке незнане диво!..
— Дай же і я чоломкну тебе, Тарасе-братику, — поліз, сопучи, пан Лукашевич. — Багато я чув чудових співів, а щоб такий!..
— Прошу, прошу до столу! Обідать час, панове!
Тлум став поволі меншати, переміщатися до інших, менших зал…
…Удвох з Капністом він їхав, нетерпеливлячись, до Лукашевича у Березань. Щоправда, пан Олекса не полюбляв чомусь Платона Якимовича і супроводжував Тараса тільки до яготинського маєтку князя Рєпніна, де сам тоді він тимчасово жив.
— І справді в нього є стільки книг? — спитав Тарас, не вірячи, що в цій глухій далечині, в якогось пана-хуторянина ховаються такі скарби.
— Не знаю, люди кажуть… Він вихваляється, де тільки може.
— А був на Січі?
— Їздив. І за кордон, в Червону Русь та Чехію. Щось там придбав з рукописів…
Лице Капніста при цьому стало якесь лихе, потворне. Дивний він чоловік: від настрою враз перемінюється, мов додають до нього різних контрастних фарб.
— Ви знаєте, коли казати щиро, я вражений тутешнім панством, — мовив Тарас задумливо. — Як їхав із-за Дніпра, готовий був… Ет, що недобре згадувати!.. В нас там здебільшого пихата шляхта. Крівці з нас попили!..
— Кров п'ють усюди… Й питимуть, допоки ми не станемо, як інші люди, вільними від злої сили самодержавства…
— А правда, що ви були з святими лицарями свободи у грудні двадцять п'ятого?
Капніст поправив віжки, нокнув на конячину.
— Хто був — загув, — озвався. — Волконський, князь, що жінка за ним в Сибір поїхала, то ж рідний брат Рєпніна.
— Не розумію.
— Є давній звичай. Коли славетний рід переводиться через відсутність чоловіків, комусь із рідних по материнській лінії передають і титул, і всі права та прізвище… От ми вже майже й дома!..
— Це Яготин?
— Ото палати княжі… На дощ збирається?
— Щось дуже схоже… Гарно!.. Палац, парк, річка, хмари…
— А Рєпніни і досі ще листуються з опальним родичем, — не міг Капніст спинитися. Видать, йому з думок не йшла ця тема. — Старого князя, власне, позбавили усіх постів, “замкнули” тут, а він не хилить голову… Не жарт, колишній віце-король Саксонії, губернатор Малоросії, член Державної ради!.. Цар побоявся, щоб він не став на Україні гетьманом… Княгиня ж — внучка Розумовського…
— Дружина князя Рєпніна?
Капніст кивнув. І раптом зробився майже красенем, підсвічений якимось внутрішнім, незримим сяйвом.
— А правнучка Кирила-гетьмана, княжна Варвара, що за душа!
Невдовзі в'їхали в розкішний парк, у глибині якого білів палац. Одразу стало душно. У верховітті навіть не ворушилось листя, хоча велика, аж чорно-синя хмара закрила вже півнеба.
— Но, но! — захльоскав віжками Капніст. — Не вистачало, щоб ми намокли за чверть версти від дому.
Кінь припустив. Колеса зашурхотіли м'яко по вкоченій жовтавій ріні, й тому здавалося, що дощ уже почався.
В'їжджали в двір, під флігель, де жив Капніст, немов за ними гналися розбійники або вовки.
— Ху-у!.. — засміявся, оддавши віжки конюхові, Капніст. — Проскочили… Не знаєш, де княгиня? — спитав слугу, що вибіг їм назустріч.
— Їхні сіятельства ось тільки що пішли гулять по саду.
— Спитати треба дозволу, — сказав Капніст Тарасові. — Картини ті у вітальні. Підемо в сад?
— Ходімо… — здвигнув Тарас плечима.
Княгиню з донькою вони знайшли на луці, коли вже чорна хмара, немов кошлата овеча шапка, накрила весь Яготин.
— Вертайтеся,— підбіг Капніст.— От-от гроза почнеться! Стара княгиня глянула з-під капелюшка на темне небо, скривилася, мов дитинча, в якого хочуть забрати іграшку, й промовила м'яким, та владним голосом:
— Ще обійдемо хоч раз лужок, устигнемо.
Тарас вклонився мовчки, бо Олексій Васильович забув його представити. Відповіла лише княжна — висока, ставна дівчина уже в літах: напевно, їй було за тридцять…
Тим часом лунко ударив грім, де взявся дужий вітер, і дощ линув немов з відра.
Капніст схопив за руку стару княгиню і кинувся із нею в сад. Княжна побігла слідом.
Тарас лишився. Може, що не покликали його пани, а може, що не хотілося йому страхатися святої зливи перед жінками. Вимокне — то й що? Надворі літо, дощик хоч і рясний, та теплий…
Іди, іди, дощику!
Зварю тобі борщику
У новому горщику,
Тобі каша, а нам борщ,
Щоб рясніший ішов дощ!—
згадав дитячу приспівку. Дощ — благодать, дощ — хліб і мед, дощ…
— Ради бога, вибачте! — підбіг Капніст. — Я думав… Я геть забув вас познайомити і запросити!..
— Пусте,— сказав Тарас, потішений тим, що Капніст не впав нітрохи в його очах.
— Чому ви тут лишилися?
— Не знаю…— мовив щиро.— Чудовий дощ!
— Ви мокрий весь.
— А ви сухий?
— До ниточки!
Йшли, сміючись, байдужі до зливи й грому. А на балконі, мов на хмарині ангел, на них чекала княжна Варвара. Порожевіла, збурена грозою, бігом.
— Швидше! — махнула їм рукою, немов крилом.
— Го-го-го-го! — розкрилив руки й собі Капніст. — Прекрасний дощ, божественний!..
До Березані приїхав пізно ввечері. Платон Якимович іще не спав. Удвох з якоюсь пишною, ще молодою жіночкою пили наливку в залі, або світлиці, й розкішні вуса його стовбурчились, як у кота.
Тарас ввійшов, не дочекавшись, поки слуга запросить, і привітався, мабуть, занадто голосно, бо пан Платон розлив наливку з чарки. Нахмурившись, уже збирався гаркнути на пізнього такого гостя, але впізнав Шевченка й розплився в щедрій усмішці.
— Тарас Григорович! Оце презент! А я, по правді кажучи, й не сподівався.
— Знали, чим заманити, — книгами… — обняв Тарас господаря, що встав і вийшов йому назустріч.— Не бачу щось… Напевно, у кабінеті?..