— Терезіє, — гукнув Платон до жіночки, — подай-но ще карафу! Та й закусити, що бог послав.
Терезія звелась немовби аж невдоволено, хитнула звабно стегнами й понесла свою красу з світлиці, мов повну чару.
— Дружина?
— Як сказати… — всміхнувся, ніби муркнув, Платон Якимович.
— Аж проситься на полотно. Натура!
— То намалюй! — спіймав його на слові. — Я заплачу, що скажеш. Краса, вона недовговічна… А так було б колись на що поглянути і що згадати…
— Як пустиш покриткою?
— Ну що ти, що ти! Вона шляхтянка, вільна. Та й розпечатана не мною грішним…
— Жаль?
— Все, все в руках господніх, братику!.. — зітхнув грайливо, вгледівши в дверях Терезію, що спритно несла тацю з карафою і тарілками. — Терезіє, це пан Тарас, художник із Петербурга.
Вона осяяла таким зеленим поглядом, що проникав до дна душі, ледь-ледь присіла, як роблять панночки, що вчилися в інституті, й промовила нарозспів, ніби і не по-нашому:
— Тер-резія.
— Тарас Григорович тебе змалює.
— Справді? — зраділа жінка. — Мене ніхто ніколи не малював!
— Не дивно. В цій Тмуторокані… Поїхали б у Петербург…
— Ну що ти, що ти, братику! — сполошився Платон Якимович. — Хіба їй тут погано? Терезіє, запрошуй гостя!
Іч, налякався! Де він таку доп'яв? Щастить, щастить Платонам! Самі уже підтоптані, а бач, яких красунечок собі взяли… Закревська — просто диво!..
— Прошу, Тарасе, спробуй моєї власної, — підсунув повну чарку Платон Якимович. Тарас узяв і випив мовчки.
— Оце таки по-нашому! — потер господар руки. — Бери, що є, закушуй.
— Спасибі. Я вечеряв в Яготині з Капністом. У вас був дощ сьогодні? А там такий вперіщив!.. То де ж твої, Якимовичу, книжки, пісні, літописи?
— На все свій час, — пригладив господар вуса. — Завтра настане їхня черга… Такі діла робити треба, братику, при яснім сонці…
— Тоді дозволь мені піти спочити. Наїздився за цілий день…
— Це можна. Федоре!
Влетів слуга й завмер, мов камінь, біля порога.
— Федоре, — звелів уже ласкавіше, — влаштуй ось пана на ніч. Гукни Параску, треба ж постіль послати гостеві…
Терезія грайливо пирхнула. Цей ритуал, напевно, тут відбувавсь не вперше.
— Не клич нікого, Федоре, — сказав Тарас, як вийшли в сіни чи коридор. — Сам постелю. А хто така Параска?
— Покоївка, — озвався тихо Федір. — Була торік при панові, тепер же…
Федір не доказав. Завів його в кімнату з міцним широким ліжком, добув вогню і запалив воскову свічку.
— Мо', щось бажаєте?
— Ні. Тільки сну.
— Добраніч вам.
— Спасибі. Пан довго спить?
— Вилежується…
Слуга пішов. Роздягшись, Тарас пірнув під прохолодну ковдру, дмухнув на свічку. В темряві переглядав минулий день. Вже ледь не місяць кружляє він Лівобережжям, знайомиться з тутешнім панством (здебільшого з старшин колишніх!) і не збагне його єства. Там, за Дніпром, це — шляхта, недобитки козацьких шабель, панство, що відродилось і розрослося під скіпетром царів російських. Там — вороги, одверті, навіть чесні в своїй ворожості його народові. А тут — і віра, і кров одна… Колись же їхні діди і прадіди, напевно, десь пліч-о-пліч ішли на смерть за волю, за рідний край, а нині одні — пани, а другі — в них у рабстві. Діди лежать, можливо, в одній могилі, вбиті одним і тим же недругом, а внуки — за стіл не сядуть разом, не знайдуть мови спільної, бо — вороги… Щоправда, вже щось бродить, багато хто із цих панів соромиться свого становища, яке їх змушує визискувати братів по роду-племені, шукають навіть виходу — хто в “мочемордії”, хто у збиранні та виданні народних старих пісень (як Лукашевич!), хто у журбі за тим, що вже минуло і поросло травою… Може, коли б їм дати поштовх, підняти їх і вивести на спільний шлях до волі, заговорила б козацька кров?.. Яка ж вона: та, що лилася в битвах, чи та, що в наших жилах?.. А може, то не мак червоно горить, куди не глянеш, по всім степу, а наша кров, пролита впродовж століть!.. Розвихрено летять полями коні, гарячим сяйвом зблискують козацькі шаблі… Віктор, Платон Закревські… Поряд Платон Якимович на вороному, з шаблею… Тарновський мчить, і кінь під ним аж світиться від дорогої збруї… А далі, ген по той бік поля, суне, як хмара, лава вершників… І вся чомусь назустріч першій лаві!.. Він мчить між них, — теж з шаблею і на коні, — гукаючи, щоб повернули, що тут свої… Не слухають. Земля двигтить, здіймається до неба чорна курява… У ній, мов тіні, лиця його братів Микити, Йосипа, Варфоломія… З ними слуга Платонів Федір, Гнат Бондаренко, ще хтось з кирилівчан, із яготинців!..
Прокинувшись, не міг прийти до тями. Лежав, облитий липким, холодним потом, і важко дихав. Правиця й досі ще відчувала руків'я шаблі, в горлі стояв луною крик-Двері тихенько рипнули, і в щілині з'явились злякані й цікаві очі Лукашевича.
— Ти вже не спиш?
— Заходь, заходь.
— Мені сказали, що ти кричиш.
— Приснилася якась химерія.
— Бо слався сам… Параска так прослала б, що спав би, мов убитий.
— Параска — моя сестра.
— Того не може бути! — гукнув Платон Якимович. — Я не купляв нікого у Енгельгардта… Вона тутешня із діда-прадіда.
— І все ж — сестра, — сказав Тарас уперто. Платон задумався, пошкріб міцну потилицю.
— А-а! — посміхнувся. — Втямив. Це фігурально мовлячи… Прекрасно! Може, навіть і благородно. Та, вибачай, безглуздо… Бог сотворив Парасок на радість нам, мужчинам.
— Бог сотворив — людину.
— В двох іпостасях.
— Рівних. Бо внеможливив життя одної, котроїсь, без іпостасі другої. В письмі святому сказано, що жінку створено було пізніше, отже, як майстер вже мав досвід і міг творити краще і досконаліше. Ти тільки глянь на себе і на Терезію…
— Тьху! — спалахнув Платон Якимович.
— Не вболівай. Чоловіки також потрібні, корисні… — не пощадив його Тарас. — Терезія ж — то материнське лоно. А що є в світі вищого, як мати? Мати!..
— Виходить, я повинен їй мити ноги?
— Мудрий ти чоловік, Якимовичу. Як в око встрелив! Мити і юшку пити.
— Ти жартівник, — всміхнувся. — Вставай мерщій, вмивайся, бо снідання уже готове.
— А кажуть, ти довго спиш.
— Хто каже? Федір, може? — нахмурився Платон Якимович.
— Ні. Чув у Мойсівці, — уникнув правди, щоб не послати нею слугу на стайню.
— У Мойсівці всього почуєш… Тільки не всьому треба вірити… Приходь мерщій. Поснідаємо — й за харч духовний.
Духовний харч і справді був неабиякий! Найперше Тарас припав до Львівського літопису, і повстання Трясила, яке його давно цікавило і хвилювало, заграло зовсім іншими, новими гранями. Тут недалеко, під Переяславом, велась війна за визволення всього народу з ярма духовного і політичного, тут пролунав, можливо, перший дзвін того походу, в який повів Богдан Хмельницький свої полки супроти Речі Посполитої. Кров пролилась немарне, вона відлупилася за два десятки літ у переможних битвах, у визволенні землі вкраїнської від злої волі шляхти і короля!.. У визволенні… Де ж ділася ота здобута такою кров'ю воля?.. Коли б не ці рукописи, не жалюгідна кількість книжок, що чудом вирвалися із забуття, ми вже поснули б ходячи. Щоправда, є ще думи, пісні, казки, легенди… Проте вони підтримують і живлять душу; розум жадає правди чистої, імен та фактів, прагне знайти причини явищ, добути з них суспільний досвід, визначити своє духовне ставлення до днів давно минулих і все ж близьких. Історія — коріння древа нації, його зв'язок живлющий із джерелом, що б'є з землі…
— Ну як? — ввійшов Платон Якимович до кабінету.
— Це сущий скарб!
— Як будеш їхати до Петербурга, візьмеш, даси в цензуру. Десь видрукуємо — нехай читають люди…
— Він був уже друкований в Москві, чотири роки тому.