І справді, його зустріли хлібом на рушнику, ввели в світлицю, як дорогого гостя, і посадили під образами. Господар сів навпроти, поклав на стіл важкі брунатні руки й захоплено дививсь .на гостя. Потім примружив гарні-гарні прекарі очі і прочитав по пам'яті:
Сини мої, гайдамаки,!
Світ широкий, воля, —
Ідіть, сини, погуляйте,
Пошукайте долі…
Зітхнув, утер щоку долонею і осміхнувся:
— Пишу і плачу… Думав: невже людина може отак сказать? Питаю у Куліша, а він сміється й мовить: “Та ми з цим паном “богом” пили по чарці-другій під Межигір'ям!”
— Правда. Таки пили… — всміхнувся на те Тарас.
— Гафіє, а ке сюди карафу! — зрадів Антін, — Мо', й з нами, батьку, вип'єте?
— Якщо дасте, то вип'ю, — сказав Тарас. — Бо я ще, правду мовлячи, і не обідав…
— Гафіє, Текле, швидше несіть усе, що маєте! — зрадів Антін такій “людській” розмові. — І правда, що ви кріпак з Кирилівки?
— Був кріпаком, та визволився, — озвався хмуро.
— Вибачте, — збагнув Антін, що зіпсував веселий настрій гостеві. — Я думав, що ви з панів. Не вірилось, що з голяків, таких, як ми… — Налив по чарці. — Будьмо!
Тарас кивнув і випив. Лише тоді побачив, що чарка в його руці старого срібла…
— Викопав її в городі, — сказав Антін, помітивши його увагу.
— Мабуть, іще часів хмельниччини…
— Дарую вам. Прошу вас, не відмовляйтеся! — підніс благально руку. — Мені приємно думатиметься, що ви п'єте з моєї чарки.
— Дякую.
За борщиком та за варениками Тарас ловив якісь аж надто пильні погляди, якими його вивчав господар, неначе був художником, і врешті-решт не витримав:
— Чого ви так придивляєтесь? Я вам когось нагадую?
— Ні, батьку, ні, — зніяковів. — Я думаю, я прикидаю… Коли б нам вас за отамана…
— То що було б? — спитав Тарас, відчувши під серцем холод.
— Не відаю… Та щось було б! За батьком таким, як ви, пішли б усі. Ми вигребли б царя і панство начисто!
— Козаче, то не жарти.
— Я не жартую, — мовив Антін спокійніше, але так само вперто. — Ми почали б, а там — поляки, далі — простий народ московський. Хіба холопство їхнє солодше, батьку, нашого?
— Неволя скрізь однакова. Проте ще треба спершу збудить людей, розбурхати…
— А ви пишіть! Правдиве ваше слово гучніше дзвонів, дужче од ста гармат! Я знаю це по собі. Я ніби став стосилим. Читаю, гніваюся і наливаюсь міццю, скидаю пута з серця, підношусь духом!..
— Антоне, де ви вчилися? — спитав Тарас, здивований його словами.
— В дячка. А що?
— Говорите, немов поет.
— До “Гайдамаків” ваших я знай мовчав, душа моя дрімала, як віл у спеку.
— Будемо будить людей, знімать з очей полуду, з душі — байдужість, відчай. А там саме покаже…
— Будити і запасатись зброєю!
— Тихіше…
— Ех, злетіти б на вороного та вихопити із піхов шаблю! — блиснув козак очима. — Хоч перед смертю глянути б… — пригас, пригас. І заспівав, на подив, словами із “Гайдамаків”:
Літа орел, літа сивий
Попід небесами;
Ґуля Максим, гуля батько
Степами-лісами.
Ой літає орел сизий,
А за ним, орлята;
Ґуля Максим, гуля батько,
А за ним хлоп'ята…
— Хто склав до слів цих музику? — здивовано спитав Тарас.
— Не знаю, — знизав Антін плечима. — Її співав під кобзу старий кобзар, коли ножі святили.
— Ти ж там не був.
— Хто знає… Дід, може, був… Чи прадід…
Запорожці ті хлоп'ята,
Сини його, діти.
Поміркує, загадає,
Чи бити, чи пити…
На другий день він виїхав з Чигирина, і всю дорогу, аж до Кирилівки, де мав хрестить дитину у брата Йосипа, в його душі лунала та дивна пісня, створена хто знає ким.
Нема в його ні оселі,
Ні саду, ні ставу…
Степ і море; скрізь битий шлях,
Скрізь золото, слава…
…Тривожні й щемні слова Антонові про кошового спливли на думку знову, як він побачив княжну Варвару Рєпніну. Власне це вже була не перша зустріч, коли вважати за першу ту, під час грози. Княжна і правнучка, хоча й не обраного народом, гетьмана! Нехай і з волі царської, та все ж носив таке звання її химерний прадід. Козацький син, граф, президент Академії наук і гетьман. Бідняк і власник тисяч кріпацьких душ. Брат фаворита імператриці…
Його привів до неї Варварин брат Василь, який зустрів художника і влаштував у флігелі. У вітальні були також княгиня, князь, дві дівчини, одна з яких одразу впала в око.
Спочатку його представили княгині й князеві, а потім уже княжні Варварі.
— Моя сестра, — сказав Василь.
— Шевченко.
— А ми знайомі з .вами, — всміхнулася княжна Варвара, й лице її враз засвітилось ніжністю. — Ви пам'ятаєте оту раптову зливу?
— Ще б пак! — всміхнувся Тарас також. — Я вимок геть. А через мене й Капніст!..
Цей спільний спогад прибрав одразу всі перепони, що розділяють людей, які допіру лиш познайомилися. А може, в тому зрушенні було й щось інше, дужче. Нова людина часто несе в собі дух перемін, прийдешню нашу долю.
— А це Глафіра й Таня, — знайомив далі Василь Миколайович. — Глафіра теж малює…
Ось чим вона сподобалася одразу! А може, й тим, що молода і гарна… Поруч з княжною Варварою вона здавалась підлітком.
— Ви малюватимете портрет папа? — спитала княжна Варвара.
— Ні. Тільки копії з портрета Горнунга.
— Ви бачили його?
— У вересні, як ви були у Седневі, я заїздив навмисне, щоб, подивитися.
— Жаль… Де були ви потім? Мабуть, у тих Закревських?..
— Їздив на Запорожжя, у Чигирин, додому, в своє село Кирилівку…
— Як ваші рідні? Усі живі, здорові?
Тарас нахмурився, і те княжна помітила.
— Пробачте. Певно, я завдала вам болю?
— Батьки давно померли… Брати і сестри тягнуть своє ярмо кріпацьке…
В очах княжни з'явились сльози.
— Треба їх якось викупити, — сказала згодом твердо.
— Для цього я і беруся за всі замовлення. За рік чи два добуду таким ось робом гроші і визволю.
— Тарасе, ви свята людина! — запальне вигукнула княжна. І спохватилася: — Дозвольте вас так називати…
— Дякую.
— За що?
— За ваше добре слово.
Вона помовчала якусь часину, видно, на щось одважуючись, і запитала:
— Взялися б ви намалювати портрет папа і двох маленьких діток Базіля?
— Я ж вам сказав.
— Домовилися!
Хоча довкіл снували інші гості та домочадці, в них утворився якийсь осібний, лише для двох призначений духовний світ. Слова, які тут вимовлялися, були прості, звичайні, проте вони лунали для них обох по-іншому, бо в них була якась своя тональність, свій колорит. Лице княжни Варвари взялось легким рум'янцем, великі карі очі осяяло душевне чисте світло, змінились жести, рухи… Співзвучність душ! Княжни й сільського хлопця, ще й кріпака?.. Ти ж вільний, поет, художник!.. Душу не переробиш. Вона така ж, та сама, що і колись. П'ять вільних років — то тільки шоста частка мого життя… Зате яка!.. Це правда. За них прожито більше, ніж за усі кріпацькі… Тепер тебе приймають як рівного в такій сім'ї!.. Приймають, бо я артист… Не тільки. Ти став борцем за волю, за свій народ, твої пісні доходять до найглухіших сердець по всій Вкраїні!..
Він помічає раптом у найвіддаленішому кутку вітальні Глафірині уважні, гарні очі, й душа його вже опускається на грішну землю.
— Кого чи що ви там побачили? — спитала нараз княжна стурбовано.
— Прекрасний твір, — всміхнувся.
— У нас картин чимало, — зраділа чомусь княжна. — Ви ж оглядали деякі, як заїздили…
— Є твори, в які вдивлятись можна усе життя.
— Це правда. В Женеві я…
— Григоровичу, вам не набридло це тет-а-тет? — підплив Базіль. — Моя сестра — філософ. І взагалі, як для слабкої статі, вона розумна надто.
— Розум не може бути вадою, — сказав Тарас.
— От бачиш, злий Базілю! — торжествувала княжна Варвара. — Ти кажеш так, бо любиш жінок вродливих, але дурненьких…