— Краса — це розум жінки!
— Краса від бога, братику, а розум можна і вдосконалювати, — не залишилася в боргу княжна Варвара.
— Навіщо, Варю? — спитав Базіль і взяв під руку гостя. — Ходімо ліпше вип'ємо чогось міцного!..
— Нікуди він не піде, Базілю! — сказала владно, хоча і зовсім тихо княжна Варвара, й Базіль одразу знітився. — Йди сам, коли бажаєш. А він — поет, володар душ!.. Ви ж не п'єте, Тарасе?
— Т-а… як коли… — зам'явся.
— Вливати вино в уста, якими говорить бог, — блюзнірство. Ви згодні з цим?
— Звичайно. От тільки… де ви бачили такі вуста?
— Кажу про вас, Тарасе.
— Ну, я піду, — озвався Базіль, задкуючи. — Мої вуста ще, слава богу, лише мої!
— Пробачте, що я так грубо… — мовила княжна Варвара. — У нас пішла тут мода на вільнодумців, що п'ють на знак протесту, чи мочеморд. (Бридке яке придумали собі наймення!) Закревський Віктор у них тепер отаманом… Не піддавайтеся хоч ви на цю оману!
— Я постараюся, — вклонився чемно.
Очі з кутка молили, кликали. Княжна також помітила те притягання.
— Глафіру ми взяли в сім'ю маленькою, — сказала раптом сухо. — Я їй була за матір, бо рідна вмерла ще при пологах. А за три місяці помер і їхній батько.
— Тяжка сирітська доля… Сам сиротою виріс. Згадаю — страшно робиться… Хто йде, скубне, як той бур'ян, що при дорозі…
— Бідний…
— В селі в нас мало хто дожива до старості. Тяжка робота, злидні…
— Яка ганьба — це рабство! — промовила княжна Варвара палко. — Коли б я мала владу, я знаю, що зробила б!..
Вона була цієї миті така прекрасно-гнівна, така піднесена в своїм пориві творить добро, що у Тараса пробіг мороз по спині. Ось жінка — друг, натхненниця, чийсь добрий ангел! Досі він не стрічав такої і, правду кажучи, не сподівався колись зустріти.
— Мені Капніст розповідав, що ви та гетьман Розумовський… — тихо почав Тарас.
— У прадіда мого у шафі лежав батіг, з яким він пас худобу в Лемешах, — сказала княжна Варвара просто. — І я пишаюсь тим батогом не менше, аніж гербами князів Волконських та Рєпніних.
— Ви дивна жінка!
— Дивна… Бо ви не знаєте, що декабрист Волконський — мій рідний дядько, що батько мій давно в опалі, ще й під ганебним слідством, що ми усі тут, власне, як на засланні… Ваш друг Капніст, між іншим, сидів також у Петропавловській…
— Як декабрист?
— Принаймні у тій же справі. Й звільнений був у відставку…
— Все філософствуєте? — прийшов з буфетної Варварин брат, причмокуючи губами.— А дами там ображені, що ти, сестрице, заволоділа гостем і не даєш можливості нікому з ним погомоніти.
— Про що? — примружила княжна Варвара очі. — Цікавлять вас, Тарасе, нові паризькі моди й плітки місцевих паній? — спитала різко, з викликом. І схаменулася: — Пробачте ще раз…
— Варет, сьогодні ти помилилася. Вони бажають, аби Тарас Григорович їм прочитав поему про Катерину.
— Дива, та й годі, — мовила на те княжна Варвара. — Тарасе, ви розворушили й таку застиглу силу, як маєткове панство! Ідіть, ідіть читайте. Я теж послухаю.
Тарас пройшов на інший край вітальні й, коли Базіль оголосив, хто й що читатиме, почав гранично просто, мов ведучи розмову на добрій, дружній бесіді:
Катерино, серце моє!
Лишенько з тобою!
Де ти в світі подінешся
З малим сиротою?
Хто спитає, привітає
Без милого в світі?
Батько, мати — чужі люде,
Тяжко а ними жити!..
Передихнув, понизив трохи голос, бо й сам чомусь розхвилювався:
Вичуняла Катерина,
Одсуне кватирку,
Поглядає на вулицю,
Колише дитинку…
Читав, і серце бралось мукою, тією, що п'ять років тому примусила його полишити чарівні пензлі, фарби і взяти до рук перо. Вже не було вітальні, укоханих в добрі жінок, а тільки ліс, та поле, та в ньому бідна покритка із немовлям…
Реве, стогне хуртовина,
Котить, верне полем…
За що вони страждають, ошукані в своїй довірі чи просто взяті силою? Святе, найвище в жінці осквернено лукавим панством, кинуто на глум під ноги людям! Щастя стає трагедією, любов бідою… Мало їм поневолити труди і дні людини, ще треба вбити душу, не полишити у ній нічого божого, того, що нас тримає на висоті людського духу і не дає нам стати бидлом, яке лиш знає плуга та жмут трави!..
Як дочитав і повернувся душею в затишок вітальні князя Рєпніна, побачив — жіноцтво плакало. Невже і в них ще є в серцях щось схоже на співчуття до скривджених своїх сестер з народу, невже й вони ще здатні пройнятись горем ближнього, коли той ближній тільки простий кріпак!..
Перший озвався князь Миколай Григорович:
— Прекрасно, дивно!.. Тільки, на жаль, втрачається художня сила… Я, що прожив так довго на Україні, і то не все уловлюю… Коли б ця річ була написана доступною для всіх нас мовою, воістину їй не було б ціни!
— Так, так, — підтримала його княгиня, онука графа-гетьмана, що зберігав у шафі батіг свого дитинства. — Все зрозуміло начебто, а глибина поезії лишається поза душею…
— Можливо, ця поезія для інших душ… — підкинув слівце І Базіль. Підвівся і поспішив туди, де звик шукати найвищий смисл свого буття, — в буфетну.
— Інші — всі неписьменні, — не поступилася стара княгиня.
— Поезія без читача — це той же голос, що вопіє в пустелі, — промовив князь.
— “Кобзар”, папа, читають всюди, — втрутилася княжна Варвара.
— І переписують, щоб мати власний, — підтримала її Глафіра.
— Де? Тут, — підвівся князь. — А вся Росія-матінка що-небудь відає про ці чудові вірші? Тож-то й воно! Що толку з того, що ми поплачемо з біди людської? Треба будить Росію, всій розкривати очі на те, що рабство — анахронізм!.. Пробачте, я вже піду… Спасибі за гарний вечір!
Княгиня теж устала.
— Варваро, донечко, ти проведеш мене до спальні? — мовила, коли княжна збиралася заволодіти гостем.
Варвара згасла, ніби згадала враз, що їй уже за тридцять і що давно одквітла її дівоча днина.
— Я мушу йти, — озвалась журно. — Подумайте над тим, що мовив тут князь Рєпнін. Він не завжди був таким анахоретом… Знає людей і світ.
— Спасибі. Я подумаю.
— Ми мало так знайомі, проте я вже упевнена, що бог вам дав не тільки значний талант, а й розум такої ж сили.
— Дякую за добре слово. Розум — це рідний брат таланту…
Уже в своєму флігелі (він ще не жив ніколи в таких розкішних апартаментах!) Тарас зітхнув полегшено. Ліг на м'яке широке ліжко, заслане тонким, з мережкою по всьому краю, простирадлом, і стомлено заплющив очі… Чудна княжна Варвара!.. Мудра і через те нещасна, мабуть… Кого вона в цім вавілоні мойсівському (бо ж там збираються усі достойніші пани-сусіди) могла зустріти собі до пари? Одні собачники та мочеморди!.. Є, правда, двоє-троє із офіцерів, скажімо, Яків де Бальмен, та й ті весь час у війську та у походах… Яків йому сподобався чи не найбільше. Граф, офіцер, а щира душа!.. Не сподівався зустріти тут таких панів, такий прийом. Скажи комусь, що в домі князя його приймають, мов брата рідного, то не повірять… Яка дочка!.. Яка Глафіра!.. А Ганна, Ганна, що чарувала всіх на балу у Мойсівці!.. У неї диво-очі, якісь аж чорно-сині! І вся вона… Він намалює її портрет, він скаже їй… Хай подумки… Заснути б швидше, може, вона присниться… Бідна княжна Варвара… Щось є у ній… Розумні й до болю чесні очі…
Тихо поплив у них, як в озеро…
…Вперше він зрозумів, що не байдужий княжні Варварі, коли вона приревнувала його прилюдно до вихованки. І це злякало. Не тим, що так боявся дівочих чар, а тим, що знову щемно згадав Суботів і козака Яременка, який хотів хоч перед смертю гульнути з шаблею на вороному. Здавалося, сама всесильна доля (а може, біль України!) ведуть його до того, щоб він з'єднав людей в однім палкім пориві до визволення з-під чорних сил кріпаччини й самодержавства!.. Дивно, що навіть князь з презирством мовить про поневолення селян панами… А Лукашевич, Капніст, Закревський… Віктор. Платон помовчує і, кажуть, сам на стайні б'є кріпаків. Платон навряд чи стане за долю краю рідного… А втім, натхнений Ганною… Далась тобі та Ганна!.. Жінки в ділах історії відіграють активну роль… Гадаєш, правнучка Кирила-гетьмана підніме панство?.. Мабуть, вона сама собою і не спроможеться, а той, хто з нею, ніби духовне віно, візьме права… Ой, не сміши! Яке було гетьманство, такі й права!.. І все-таки для тих, хто звик дивитися цареві в рот і визнав права й закони лише з його благословення, Кирило — справжній гетьман…