Заклацав ключ, поволі, немов самі собою, одчинилися рипливі двері, і в порозі виріс Сидоров із тацею в міцних руках. Пройшов до столу, вправно поставив тацю з посудом і зняв серветку.
— Ось, пане, їжте, — мовив. І осміхнувсь у вуса. Потому старанно з кишені виловив дрібні монети й подав ув'язненому. — А це на завтра буде.
— Залиш собі.
— Спасибі, — сказав нетвердо якось, не по-тутешньому.
— Не з України часом? — спитав Тарас.
— Сидоренко… — всміхнувся гірко.
— Служиш уже давно?
— Дванадцять років…
— Сидоров! — гукнули десь у коридорі. — Дивись мені, собачий сину!
Солдат стенув плечима, мов вибачаючись перед Тарасом, і швидко вийшов.
— Тут я! — озвався також різко, замкнувши двері.
— Ні, ти таки доходишся!
— Приносив їсти панові, вашблагородіє.
— Ха! Панові… Це, Сидоров, такий же пан, як ти, дурна твоя макітра.
— Так точно, ваше благородіє! — вигукнув солдат зраділо.
Як збирав порожній посуд, не поспішав, усе придивлявся нишком чи щось хотів спитати, та не насмілювався
— Ви й справді, пане, будете з людей простих? — озвався-таки півшепотом.— Бо в нас тут все пани й пани…
— Художник я, чоловіче,— сказав Тарас.
— Виходить, пан…
— Та як дивитися. Я з кріпаків, і рідні мої в неволі.
— Втекли від пана?!
— Викупили. Знайшлися добрі люди.
— Бредня. Немає таких людей…
— Є, друже, є!
— У бідних чортма за що, а панство…
— Ну, Сидоров! — почулось нагло із коридора. Солдат зіп'явсь навшпиньки і тихо вийшов.
— Слухаюсь, вашблагородіє!
Двері замкнули знову. Десь у дворі, а може, то й на вулиці, гойднулося й лишилось світло, і на його ясному тлі вирізьблювалися, мов на гравюрі, холодні чорні грати… Ніколи і не подумав би, що ці залізні рамці так можуть діяти, впливати на душу!.. Здавалося б, шматки металу, пруття, аж ні, так ніби воно лежить, те пруття, отут, на грудях!.. Певно, в його душі озвався первісний страх людини, що прагла мати всюди шлях до швидкої втечі й остерігалася всіляких пасток… Власне, і Товариство їхнє було не чимсь, а пасткою. Відкрите, всім доступне, з промовами та писаниною! Приходь, намотуй собі на вус і — так і так, мов, пане губернатор… Воно й не диво, що хтось доніс… Тепер усе пропало! Стільки труда покладено, роздмухано вогню в серцях; із іскорок, що ледве-ледве тліли…
— Виходь! — почулось.
Глянув і здивувався: в камері стояв жандармський унтер, а Сидоров йому присвічував. Задумався і не почув, як відчинили двері. Треба надалі бути пильним…
Коли Тарас підвівся, похмурий унтер вихопив із чорних піхов шаблю і вмить зробив чверть оберту, мов даючи йому дорогу.
Сидоров пішов попереду, Тарас слідом, за спиною у себе чуючи холодний подих унтера. А може, шаблі?..
На вечір похолоднішало. З невидимих весняних хмар спадав сніжок, метеликами в'ючись довкола ліхтаря…
Двором і вулицею ішли вже тільки вдвох з унтером, який його спрямовував короткими “вперед”, “ліворуч!”
— Не скажете, куди йдемо? — спитав хтозна для чого. Людині в його становищі…
— Мовчати! — гаркнув унтер, наче від тиші нині залежить їхнє життя.
Повз вартового, — виструнченого, як на параді, — ввійшли в якісь високі двері, крутими сходами зійшли на другий поверх, ледь-ледь освітлений і через те якийсь тривожний і таємничий. Унтер постукав в одні з кількох, що видні були, дверей і ввів Шевченка до кабінету, де за столом сидів чиновник, який приймав його сьогодні від двох киян.
— Тарас Григорович! — підвівся він, мов стрів старого приятеля.— Іди собі, голубчику,— звелів недбало унтерові.—Прошу, прошу сідати! — узяв за лікоть “гостя” і м'яко підвів до крісла. Сам сів навпроти.— Вибачте за мій невдалий недавній жарт…— приклав до серця руку.— Тут, серед цих жандармів, важко не огрубіти… Ще раз прошу пробачення! Я ж не представився. Попов Михайло, Максимів син. Прошу любити й жалувати!
— Тарас Шевченко…
— Знаю. Як виявляється, у нас із вами є спільні, так би мовити, знайомі…
— Цікаво… Хто ж це?
— Зайцев. Іван Кіндратович. Художник теж і друг Ширяева, в якого ви… Не буду! — підніс покірно руки, помітивши, що гість нахмурив брови. — Кому приємно згадувати свою біду… Ви потім вчились у Академії мистецтв?
— Так.
— Дещо бачив із ваших творів — гарно! З вас міг би вийти великий майстер. Жаль!.. Ви не думайте, що як жандарм, то й… Ви, напевно, знаєте Віссаріона Бєлінського? Так я колись, іще в гімназії, навчав його. Блискучий був гімназист! З апломбом був, щоправда, з претензіями на геніальність… Та хто не мріє в молодості перевернути гори й розкрити людям очі на абсолютну істину!.. Це правда, що вас з кріпацтва викупила августійша імператорська родина?
— Художник Карл Брюллов намалював портрет Жуковського для імператорської родини, і за ті гроші мені купили волю.
— Я уявляю, — зітхнув Попов,— які були ви раді, які щасливі!.. Коли б у вас на грудях, де носять хрест, побачив зараз портрет його величності, не здивувався б…
— Тоді мені потрібно було б зробити з себе цілий іконостас, — сказав Тарас не без лукавства.— Сошенко, Венеціанов, Жуковський, Вієльгорський, Брюллов, Мокрицький — всі брали участь у викупі.
— Чудово, що ви про те не забуваєте, — примружив очі слідчий. — Це так природно… Дивно лише, що ви, як кажуть, пустились берега в своїх поезіях… Вас, мабуть, хтось підштовхував, навчав, виводив нишком-тишком на цю страшну дорогу? Немислимо, аби людина, викуплена його величністю, була така невдячна, сама додумалася висловлюватися в такому тоні про імператора й імператрицю!..
— Тут ви вгадали, — зітхнув Тарас.
— Хто ж він такий? — напружився, мов гончий пес, пан слідчий.— Я ж бачу, ви людина порядна й щира… Прізвище?!
— Недоля.
— Так… — схопив перо, підсунув аркуш. — Ім'я, по батькові? Де проживає?
— Імен, на жаль, багато…
— Назвіть усі.
— Пригнічення, несправедливість, обман, знущання, злидні, визискування, брехня, підступність, здирство, хабарництво… І батьком всього цього вважається межи людьми їх імператорська величність…
— Досить! — кинув перо Попов. Помовчав, важко дихаючи, знов усміхнувся приязно. — Ви жартівник, мій дорогий Тарасе Григоровичу… От тільки місце вибрали не підходяще…
— Жартувала баба з колесом…
— Ви ще й догадливий! Жаль, жаль… Такий талант змарнується… А все ж ви, батечку, ну як би це сказати м'якше, не зовсім мудрі. Коли вже вскочили, то вибирайтесь, кайтеся, шукайте хоч би шпарки, в яку пролізти можна! А може, ви ще не збагнули, куди попали і по якому ділу?
— Куди — збагнув, а от за що — не знаю.
— І не догадуєтеся, що вам загрожує?
— Якщо вини не знаєш, то як же можна визначити за неї кару?
— Мудро… Одна лише поправочка: ви добре знаєте свою вину. Не гірш од нас. А нам усе відомо!
— Тоді навіщо допит, уся оця комедія? — відкинувся Тарас на спинку крісла. І дурню ясно, що цей колишній вчитель ще тільки хоче взнати…
— Це ще не допит. Це тільки дружня бесіда, — сказав Попов крізь зуби, мов натякаючи, що ягідки попереду. — Я що, я голуб лагідний… А от коли потрапите у кабінет Леонтія Васильовича… Знайоме вам таке ім'я?
— Ні.
— Ви не чули про Дубельта, начальника всього цього хазяйства?
— А граф Орлов?
— Орлов — шеф корпусу жандармів і наш, звичайно. Проте ви діло матимете із генералом Дубельтом. А це така людина, — скажу відверто, бо ви мені подобаєтеся,— що ліпше з нею не зустрічатися…
— Та я й не прагнув зустрічі, — знизав Тарас плечима.
— Хто зна, хто зна… Діяльність ваша у Малоросії, чи, як ви кажете, на Україні, доводить нам красномовно, що навпаки, що ви так гаряче хотіли нас побачити, погомоніти з нами і попросити у нас притулку на довгі роки!