Жбурнув сердито пензель. І лізе ж до голови таке дурне!.. Чому — дурне? Коли ти їй до серця, вона — тобі… Мені до серця Ганна, чужа дружина. Стрів би її п'ять років тому, коли була ще дівчиною!.. Вона пішла б, гадаєш, за кріпака?.. Проклятий світ, прокляті люди! А ця піде за вільного, але простого, бідного?.. Ну… твій талант… Що мій талант?.. Багатство… Він мій лише наполовину!.. А чий же ще?.. Народу, краю рідного! Я їй такий до серця, а як підніметься зі дна душі моєї усе, що там зібралося, як потече сторіками по Україні, вона мене жахнеться, мов юродивого! Я їм читав. написане уже давно, а те, що вирвалося у Березані, як повернувся з мандрів на Запорожжя та Чигиринщину, не прочитаю, навіть не покажу. Це не для них. Для інших душ, як мовив княжич. Платону навіть не прочитав… То буде потім… Потім? А зараз осліп кинутися, мов у жертовне вогнище?.. Коли для краю рідного, усяка жертва виправдана й свята по суті! Може, це ще й приємна жертва… Стати — хай тимчасово — власником кріпацьких душ?.. Ти можеш їх не взяти… Вона візьме! Для неї це хоча й огидний, та все ж природний суспільний стан… А як же її слова?.. Слова й діла не завжди одне і те ж. Поговорити можна. А щоб звільнити, знищити несправедливість — замало слів, потрібне чесне діло!..
Узяв тоненький пензель, змішав дві фарби й легко торкнувся копії, яку, вважай, закінчував. Князь мов дививсь на нього і водночас — крізь нього, неначе він був духом, а не людиною із плоті й крові. Це нервувало, муляло. Коли б не знав живого або хоча б не вірив його словам, сказав би зараз без етикету цьому вельможі… Брат декабриста, нині опальний князь… У них свої рахунки з самодержавством… І це вже щось. Для доброго, святого діла нема дрібниць, все має піти на користь справі!..
— Пане, пани вас кличуть на вечоровий чай, — несміливо сказала дівчина, яку недавно взяли з села в покоївки.
— Я вже казав тобі, кирпата, що я не пан! — обурився Тарас укотре. — Художник я, але не пан. Такий, як ти. Збагнула?
— Так не буває, щоб пан та був людиною. Чи те, чи те…— всміхнулася лукаво дівчина
Ця філософська думка, що визріла десь у глибинах його народу, попала прямо в серце. Або ти пан, або людина. Третього не може бути…
— То ви прийдете чи вам сюди принести?
— Прийду, прийду. Лише помию руки.
Дівчина нечутно зникла, а він стояв і вдумувався в страшні слова, промовлені йому дитинними її устами. Можливо, вона вкладала у них простіший, звичайний зміст і йшлося в них про пана та кріпака; для нього ж вони лунали мов одкровення. Як же йому, сердезі, жити між двох світів, як поєднати, злити ці два світи для себе і для борні!..
Варварі нетерпеливилося, й вона прислала знову покликача.
Вже за столом, за чаєм, Базіль йому й собі знай підливав міцного рому, й тому невдовзі вони удвох із княжичем дійшли такого стану, коли їх, зрілих уже людей, враз потягло на витівки, як хлопчаків. Княжна хотіла угамувати, проте Базіль відтрутив її з рішучістю, достойною якогось ліпшого застосування:
— Варет, будь ласка, не заважай! У нас з Тарасом чудовий настрій, і ти не псуй його своїми проповідями!
Княжна як стій насумрилася. Дивилася у чашку з чаєм, і це чомусь Тарасові здалось смішним, ба навіть вартим кари. Він підморгнув до молодого князя і помінявся із ним місцями, аби сидіти біля Глафіри. Дівчина йому всміхнулась мило й сказала зовсім тихо, щоб не почув ніхто, крім нього:
— Варвара буде гніватися…
— Заради вас я згоден на будь-які тортури!
— Я — третій зайвий, — сказала сумно дівчина.
— Вас це гнітить?
— Можливо… Гляньте, гляньте, Варвара зблідла… — прошепотіла Глафіра злякано.
— А може, я тут зайвий? — спитав Тарас.
— Ще ні, — зробилась ураз серйозною. — А втім…
— Гадаєте, княжна Варвара…
— Схоже. І це вже крутить у носі князеві й старій княгині…
— Ви так висловлюєтесь, неначе пишете байки чи ще якусь сатиру.
— Я ж родичка, хоча й далека, Миколи Гоголя.
— Та ну?!
— Тихіше! На нас і так вже дивляться…
Опісля чаю Тарас із княжичем затіяли гру в сліпу бабу, і в салоні знявся такий гармидер, якого тут, напевно, ще не було з часів Кирила Розумовського, що збудував палац і все довкола нього. Княгиня й князь уже пішли в свої покої, і не було кому спинити чи втихомирити підвипилих санкт-петербурзьких жартівників. Варвари вони обоє дружно не помічали, й та навіть мусила сама ходити салоном з зав'язаними очима й ловити спритну молодь. Глафіра їй піддалась навмисне, і це княжну обурило. Вона зняла шовкову хустку, тицьнула її Глафірі, пішла в куток і сіла в глибоке крісло. Можливо, іншим разом це вплинуло б на запальних гравців, а зараз ніхто на те і не звернув уваги. Глафіра так старанно виконувала свою комічну роль, що весь салон перетворився скоро в якесь погромище…
Першою прийшла до тями мадемуазель Рекордон, гувернантка малих княжат. Вона нараз спинилася, оглянулася із явним жахом і запитала:
— А нас за етот шалость не будут трошки висєч?
Гра припинилася. Базіль зібрався був засміятися, та передумав і став знімати пояс і заголяти свою гладку широку спину.
— Я першим іду на стайню, — мовив, удаючи і страх, і виклик долі.
Жарт не підтримали. Глафіра знайшла очима княжну Варвару й теж заховалася в глибоке крісло. Учитель Штрандман метнувся наводити в салоні лад, так ніби й справді всім їм загрожувало шмагання на княжій стайні.
І тут Тарас, щоб розігнати гнітючий настрій, озвався знову весело:
— Сідайте всі, панове, я покажу сільське весілля в лицях!
Підбадьоріла публіка сяк-так вмостилася, і, напустивши на себе виду старого батюшки, Тарас почав “виставу”:
— А підійдіть-но ближче, новопре… тьху!.. суть новобрачні й станьте по праву руч, бо я по божій милості кривий на ліве око й не ощущаю оним живую плоть… Чому одразу четверо?
— Нас двоє, батюшко,— защебетав Тарас жіночим голосом. І знову басом:
— Зрю, зрю, но токмо не ворушіться і не вмножайтесь!..
— Господи, то як же їм без діток!.. — заголосив Тарас бабусею.
Всі засміялись…
Раптом княжна звелась на ноги і гнівно мовила:
— Тарасе, як ви можете! Поет-пророк, якому доля випала благовістити своїм братам по вірі й по народові, ви тут блазнюєте, жбурнувши свій святий вінець під ноги! Молюсь за вас, а ви, Тарасе…
У повній тиші, вражений її словами, Тарас підбіг до неї, схопив бліду, тремтячу руку й поцілував.
Княжна спахнула. Очі її взялись туманом.
— Ну як… Ну як ви можете!.. — прошепотіла й ледь-ледь погладила його пониклу голову…
У дивному сум'ятті духу прийшов Тарас до флігеля, сів у пітьмі на круглий м'який диван, який білів при місяці, що заглядав в одне вікно й ледь-ледь присвічував йому замісто свічки… Яка людина, жінка! Яка духовна сила й готовність жертвувати заради інших, бути для них зорею ясною в тяжкі хвилини!.. Така не дасть ні збочити, ні занепасти духом. Біблійна жінка!.. Гетьман був іграшковий, а правнучка, на подив, справжня, пишна своїм духовним світом… Як же вона сказала? “Жбурнувши свій святий вінець під ноги!” У нього, правду кажучи, мороз поповз по спині при цих словах… Ніколи він не замислювався, яким повинен бути, він просто був таким, яким удався… Може, вона і має рацію, можливо, й справді він мусить бути речником високих істин, прапором, завжди й у всьому цільним і непогрішним? Витівками чи недотепним жартом руйнується його пресвітлий образ, лице співця-пророка, що вимальовується з його поезій. Коли читав недавно свою “Слепую”, вони усі розчулені були до сліз, хвалили його російську мову й російський вірш, і раптом він — лицедій, зображує сільську комічну сценку!.. Княжні було від чого забути такт і вичитати йому, немов хлопчиськові!.. Звичайно, має рацію. Проте чи зможе він утриматися в її прекрасних рамцях, весь час недремно стежити за тим, щоб бути в образі, який вона вважає для нього справжнім, істинним? Нудна це, мабуть, штука поет-пророк! Ні випити, ні закусити, ні мовити людське, звичайне слово, поупадати за молодицею, яка тебе хвилює і збуджує в тобі земну, — і зовсім не поетичну, — пристрасть… Їй що! Намислила його таким і хоче, щоб він з живого й грішного перетворився на світлий символ віри, на пам'ятник собі самому. Невже його поезії окреслюють його таким? Ні! Мабуть, ні… А втім, хто прагне зрушити зневірений народ до волі, той має стати світочем, який горить, не гаснучи, і по якому звіряють шлях до істини!..